Війна триває. Дивна, гібридна

Ми це знаємо, але ми звикли. Звикли до нещирих слів і нещирих цифр. Ми здогадуємося: і вбитих і поранених у нас більше. Але нам не говорять про хворих, вмираючих в зв'язку з відсутністю ефективного лікування. Нашою, лікарському мовою це називається запобіжною смертю. Там, у донецьких і луганських містечках та селах «запобіжно» вмирають наші співгромадяни.

Поруч – кордон. За нею ворог. Країна, раптово розділена на свою і чужу території. Багато лікарень та амбулаторій зруйновані снарядами. Добре пам'ятаю той день, коли мені по телефону повідомили про смерть співробітника однієї з донецьких психіатричних лікарень. Він був застрелений поруч з лікарняними парканом, йшов на роботу. Зараз все набагато страшніше, сотні, тисячі лікарів і медичних сестер бігли, рятуючи себе і свої сім'ї. Деякі цілком впевнено знайшли своє місце тут, в спокійній, невоюючій Україні. Більшість – блукає, шукає можливість вижити.

А там, серед зруйнованих і покинутих лікарень та амбулаторій, залишилися пацієнти. Як правило, немолоді, малорухомі люди. Недоїдаючі, такі, що не мають можливості отримати ефективну медичну допомогу. Двадцять перше сторіччя, не Африка, Європа. Вже очевидно: війна закінчиться не скоро, російський диктатор впертий і жорстокий. Він не готовий до компромісів.

Вчора мені подзвонили з Краматорська. Сьогодні – з лікарні Міловського району Луганської області. Колеги повідомляють: у них з'явилася надія. Про них згадав далекий Київ! Заступник міністра охорони здоров'я Віктор Шафранський, не поспішаючи, ознайомився зі станом справ у медичних установах на місцевостях, що межують з війною. Як сказала мені по телефону колега, їм, кинутим немилосердною долею в бідність, найважливіше – увага. А вже потім – медикаменти, обладнання, білизна і т. д. і т. п. Як іронічно зауважила доктор з Краматорська, нічого надприродного вони не отримають, пересадки серця в їх місті не відбудуться, та й сучасну апаратуру для нейрохірургічних втручань не обіцяли, як і вертольота для транспортування важкохворих.

Розумію, однієї надії малувато буде. Та й військове протистояння МОЗ України закінчити не може. Але є конкретні люди, вони хворіють, їм потрібна медична допомога. І не так вже важливо, чи вони знають місце професора Грушевського в історії України. Та чи хочуть вони брати участь у майбутніх (коли?) виборах. Насправді, важливо інше: вони наші співгромадяни. І вони дуже хочуть жити. Спасибі доктору Шафранському і його колегам. У цих людей також з'явилася надія!