Від Криму до Солсбері

16 березня 2018, 06:03
6812
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

Ніхто не хоче сприймати реальність, де війна – нехай і гібридна – вже існує між Росією та демократичним світом

З того часу як російські війська розпочали захоплення урядових будівель в Криму чотири роки назад, міжнародна спільнота потроху стала звикати до ледь не щоденних проявів російської агресії.

Люди в масках на сході України, хімічна атака в англійській провінції, спроба перевороту на Балканах – сценарій скрізь більш-менш однаковий. Зіштовхнувшись зі свіжими обвинуваченнями, Кремль все заперечує та говорить: «Ви не можете довести, що це ми».

Якщо ж таки знаходяться ганебні докази, Москва наполягає на тому, що все це справа рук «позадержавних акторів», які діяли незалежно від уряду. Володимир Путін зайняв таку позицію під час свого останнього інтерв'ю для NBC News. Він відхилив обвинувачення проти тринадцяти росіян за втручання в президентські вибори США-2016: «І що з того, що вони росіяни? Вони не представляють інтереси російської держави».

Та ж історія була з російськими солдатами, чия невизначена, але очевидно велика кількість загинула під час американської атаки на сході Сирії минулого місяця. Коли новини про катастрофу почали з’являтися у пресі, Кремль применшив кількість російських втрат, підкресливши, що загиблі солдати були добровольцями, які жодним чином не пов’язані зі Збройними силами РФ. Навіть в такому очевидному випадку, як нещодавній замах на вбивство в англійському містечку Солсбері, Москва все заперечує та знову розігрує свою «русофобську картку».

Єдиний спосіб зупинити гібридну війну – це виграти її

Таким чином Путін веде війну, здійснюючи атаки в міріадах різних напрямків та водночас ретельно зберігаючи видимість правдоподібного заперечення, залишаючи своїх жертв частково паралізованими та не здатними дати відсіч ворогу, якого вони не можуть остаточно викрити. За кожним новим випадком агресії щодо Росії завжди залишається кілька сумнівів, проте головним питанням найчастіше стає наступне: це справа рук російських поплічників чи безпосередньо рука Кремля? Результат – повільно закипаючий конфлікт, де Росія дозволяє собі лідирувати над рядом більш сильних опонентів, які все ніяк не можуть зрозуміти, що вони теж у грі.

Одна з причин, чому путінська стратегія правдоподібного заперечення є настільки ефективною, полягає в тому, що фактично ніхто із західних політиків не визнає загострення російської ворожості по відношенню до світу пост-ери Холодної війни. Ніхто не вірить у готовність Кремля здійснювати агресію. Заходу просто невтямки збагнути, для чого якійсь раціональній нації демонтувати міжнародну систему безпеки, тож він залишається в полоні застарілих ілюзій про те, що великі держави більше не воюватимуть одна з одною.

Таке прагнення видавати бажане за дійсне ускладнює можливості Заходу розпізнавати в одиничних російських атаках компоненти однієї скоординованої глобальної кампанії. Натомість панує тенденція трактувати кожен інцидент ізольовано, без прив’язки до попередніх та винесення очевидних висновків. Американці кричать про санкції за втручання Росії у їхні вибори, наближені до неї східноєвропейські країни накладають заборони на російські ЗМІ, а британські таблоїди закликають заморозити лондонські активи тамтешніх олігархів. Тим не менш, ми анітрохи не наблизились до того, щоб спільно дати міжнародний відсіч Росії, на який вона заслуговує. Така роздробленість поширюється і на війну Кремля в Україні: міжнародні санкції за військову інтервенцію Росії тут досі окремо розділяють на кримські та донбаські.

А найголовніше – ніхто не хоче приймати реальність, де війна – нехай і гібридна – вже існує між Росією та демократичним світом.

Ніяких важелів стримування не існує і всередині Росії. Ідея про ворожість західного світу – це основа медіаполітики Кремля, яку більшість російського населення сприймає, як те, що саме собою розуміється. Світогляд, нав’язаний Путіним, є відверто ревізіоністським. Ключові ідеї: трагічний розпад СРСР та подальша несправедлива втрата впливу Росії. У такій токсичній обстановці, російське населення не потребує пояснень чи виправдань обману та придуманого Путіним бренду гібридної війни. Це у буквальному сенсі відплата за гріхи Заходу. І така політика значно зменшує шанси на якийсь внутрішній опір проти геополітичного авантюризму Кремля, що допомагає Москві зберігати свої тісно укомплектовані тіньові армії та фабрики тролів.

Не існує і жодних натяків на те, що найближчим часом Росія змінить свій курс – аж поки її не змусять. Навпаки, кожен неперевірений напад агресії веде до нової ескалації, а те, що почалось 4 роки назад в Україні, нині поширюється в Європі та Північній Америці. Тож кожна слабкість та вразливість Заходу – це частина кремлівської гри, привід для наступальної операції. Етнічні, релігійні, політичні та сепаратистські тенденції там тільки вітають та, при нагоді, посилюють. Загроза появи «маленьких зелених чоловічків» на Балканах чи в Прибалтиці залишається дуже актуальною. І це лише питання часу – здійснити в одній з країн ЄС масивну кібератаку з подальшим руйнівним ефектом інфраструктури, як це було в Україні. І це в той час, як нещодавні події в Англії похмуро нагадують про очевидну готовність Росії використати ядерну зброю проти населення.

Єдиний спосіб зупинити гібридну війну – це виграти її. Нині Захід має усі необхідні інструменти для того, щоб приборкати Росію, але йому гостро не вистачає політичної волі та механізмів для єдності. І перший крок назустріч – це не пошуки мирних відповідей на кожну нову атаку, а формування міжнародного консенсусу про необхідність об’єднання проти гібридної військової кампанії Росії. Ніхто не хоче оголошувати війну Росії, але ціна агресії Кремля має різко зрости. Слід поступово відключати Росію від системи міжнародних фінансів та одночасно атакувати російські активи на Заході, розмиваючи таким чином лінії між державою та «позадержавними акторами» – тобто вести себе саме так, як нині Росія. Тут і розширення міжнародних ініціатив, таких як «список Магнітського», і рух до зменшення залежності Європи від російського газу, навіть якщо це призведе до значних економічних витрат. Сюди ж також входить обмеження можливостей Росії отруювати ЗМІ дезінформацією. Ну і, безумовно, бойкот таких цирків пропаганди, як Чемпіонат світу з футболу-2018.

Всі ці заходи будуть як болючими, так і непопулярними. Одне з ключових завдань, яке постане перед західними урядами – це переконати громадськість, що серйозність ситуації вимагає від них певних жертв. Будь-яка слабша відповідь призведе до катастрофи вже найближчим часом. Протягом останніх чотирьох років, більша частина Заходу продовжувала заперечувати масштаби тих викликів, що походили від Москви. Нині ж ми маємо досягти тої стадії, коли російські спроби правдоподібних заперечень стануть абсолютно неправдоподібними. Від Криму до Солсбері Путін веде гібридну війну проти Заходу. Чим скоріше лідери ЄС та США це усвідомлять, тим скоріше ми дійдемо до спільного рішення.

Переклад НВ

Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Пітера Дікенсона. Републікаці. повної версії тексту заборонено.

Оригінал опубліковано на Atlantic Council

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени

Журнал НВ (№10)

Момент істини

Шість головних претендентів на президентське крісло відповіли НВ на сім запитань — політичних, світоглядних і особистих

Читати журнал українською

Стань автором

Якщо Ви хочете вести свій блог на сайті Новое Время, напишіть, будь ласка, листа на адресу:

nv-opinion@nv.ua

Вибір редакції

Гаджети

Вчора, 18:45

thumb img
Народження звіра. Все, що відомо про майбутній флагманський смартфон Huawei P30 Pro
Політика

Сьогодні, 12:00

thumb img
#ВибориБезБрехні: перевіряємо достовірність заяв Зеленського, Порошенка і Тимошенко
IT-індустрія

Сьогодні, 14:00

thumb img
Netflix, бережися. Apple представляє свій стрімінговий сервіс - онлайн-трансляція