На травневих виборах. Як турецькій опозиції перемогти Ердогана
Заради перемоги над популістом, який перебуває при владі, ідеологічні розбіжності можна відкласти убік
Після цілого року переговорів, що постійно переривалися, шість опозиційних партій Туреччини, нарешті, домовилися про єдиного кандидата в президенти на майбутніх виборах, сподіваючись покінчити з дедалі авторитарнішим і репресивнішим правлінням Реджепа Таїпа Ердогана, що триває вже 20 років. У березні так званий «Стіл шести» зійшовся на кандидатурі Кемаля Киличдароглу, лідера соціал-демократичної, світської Республіканської народної партії, відкинувши молодших і харизматичних претендентів, зокрема мера Стамбула з тієї ж партії, котрий у 2019 році зумів відвоювати це місто у Партії справедливості та розвитку, яку очолює Ердоган.
Коли авторитарний, популістський режим починає нечесно діяти у демократичній грі, здоровий глузд свідчить, що опозиційні партії мають об'єднати свої сили, якщо вони хочуть отримати хоч якийсь шанс на перемогу на виборах. Однак подібної єдності, хоча вона й необхідна, недостатньо для успіху. Понад те, найбільші проблеми виникають після рішення об'єднатися.
Опозиційні партії, які об'єднують сили задля усунення від влади певного лідера чи партію (особливо якщо це авторитарний популіст), повинні ставити цей імператив вище від інших програмних зобов’язань. Адже добре відомо, що лідери-популісти займаються підривом демократії, і є всі підстави вважати, що у разі переобрання вони завдадуть ще більшої шкоди.
Наприклад, прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан одразу після завершення нечесних виборів, поки опозиція та громадянське суспільство перебували у повністю деморалізованому стані, проштовхнув цілу низку спірних рішень і зайнявся провокаціями у вигляді культурних воєн. Наприклад, після виборів 2014 року в Будапешті спорудили оманливий меморіал, присвячений німецькій окупації, який фактично знімає з Угорщини будь-яку провину за співучасть у Голокості.
Лідери-популісти у разі переобрання завдадуть ще більшої шкоди
Але хоча такий імператив «зменшення шкоди» цілком розумний, він має на увазі, що все політичне життя починає обертатися навколо авторитарного правителя країни. А саме цього хочуть лідери-популісти. Їх важко перевершити у використанні поляризації та персоналізації до власної вигоди: «Всі проти мене — єдиного лідера, який дійсно представляє народ».
Як показано в одному важливому, новому політологічному дослідженні, не всі виборці, які голосують за авторитарних лідерів-популістів, неосвічені чи індиферентні до проблеми ослаблення демократії (не кажучи вже про проблему корупції, яка також є дуже характерною для популістських урядів). Зіткнувшись із логікою «ми проти них», і бачачи перед собою опозиційну коаліцію, чиї кінцеві наміри не цілком зрозумілі, такі виборці можуть проголосувати за рішення, яке вважають меншим злом.
Крім того, опозиційні партії, які об'єдналися, зазвичай роблять вибір на користь кандидата, який багато в чому схожий на постать, проти якої вони виступають, але тільки є більш демократичним. Торік в Угорщині опозиційний альянс домовився підтримати консервативного мера-католика з провінційного містечка, сподіваючись позбавити влади в країні крайнього правого популіста. В Ізраїлі одна за одною опозиційні коаліції намагаються виграти у прем'єр-міністра Беньяміна Нетаньяху, підтримуючи жорсткі, правоцентристські постаті, наприклад, відставного генерала Бенні Ганца. Зважаючи на все, заведено вважати, що відновлення демократії найкраще довіряти літнім людям. Такий підхід спрацював у демократів у США 2020 року та в Західній Європі після Другої світової війни, коли патерналістські постаті Конрада Аденауера та Шарля де Голля домінували у німецькій та французькій політиці відповідно.
Але така стратегія часто виявляється провальною: або тому, що через неї опозиція починає виглядати цілком вторинною, або (що менш очевидно) тому, що вона вражено сигналізує про перетворення політичних параметрів, встановлених правлячими популістами, на нову норму. В Туреччині «Стіл шести» поки що відступає під націоналістичним тиском та різко відкидає прокурдську Демократичну партію народів. Аналогічним чином, нинішня опозиція вкрай правому уряду Нетаньяху в Ізраїлі, як і раніше, відмовляється включати до свого складу арабських представників. Сильний націоналізм і слабка увага до прав меншин вважаються політичною даністю.
Навіть якщо антипопулісти здатні об'єднатися проти спільного супротивника, набагато важчим є завдання зміни параметрів політики. Вони повинні не просто апелювати до спільної неприязні до авторитарного лідера, а обговорювати ширше коло проблем та повернутися до питань політичних програм і базових принципів. Заради перемоги над популістом, який перебуває при владі, ідеологічні розбіжності можна відкласти убік, але всі розуміють, що ці розбіжності спалахнуть із подвоєною силою, щойно поставлене завдання буде виконане. І це спільне розуміння викликає у виборців сумніви щодо того, як насправді керуватиме країною опозиційна коаліція.
«Стіл шести» можна похвалити за те, що він окреслив структурні реформи, здатні серйозно допомогти відновленню верховенства закону та демонтажу гіперпрезидентської системи, яка наділяє Ердогана майже необмеженою владою. Верховна рада з радіо і телебачення, а також Рада з вищої освіти — це той вид організацій, на захопленні яких популісти особливо спеціалізуються (все «заради народу», звісно) — знову стануть автономними. А зобов’язавшись спиратися на знеособлені інститути, а не правління в султанському стилі, опозиція обіцяє відмовитися від гіперінфляційної («неортодоксальної») економічної стратегії Ердогана та його хаотичної зовнішньої політики.
Втім, обіцянка «інституціоналізації» є досить абстрактною. З нею легко можна боротися, роблячи акцент на помітних конфліктах щодо політики та (особливо) особистостей усередині альянсів різнорідної опозиції. Для перемоги опозиційні лідери мають продемонструвати політичну якість, що недостатньо цінується: задавати тон на виборах, а не просто реагувати на дії протилежної сторони. Вони не можуть розраховувати на те, що лише розмов про корупцію буде достатньо для перемоги над керівною партією. Вони повинні наголошувати на тому, що саме пішло не так, і знаходити сильні символи (а не просто політичні документи, що стали результатом болісних переговорів), які дають уявлення про те, яким може бути інше майбутнє. Напередодні виборів турецька опозиція, безперечно, посилатиметься на нещодавній землетрус — і провали режиму до і після цієї катастрофи. Проте набагато важче їй знайти символи іншого майбутнього.
NV має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікацію повної версії тексту заборонено.
Copyright: Project Syndicate 2023
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV
