Туди не можна мостів

18 лютого, 20:04
12165
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

Я не хочу туди мостів. Я хочу стіну і, якщо треба, я сама можу нею стати

"Мости замість стін" – спільний проект Українського ПЕН та Нового Времени, у рамках якого провідні українські інтелектуали – письменники, філософи, журналісти та науковці – розмірковують про те, що об’єднує українців. Всі тексти шукайте за тегом #мости замість стін

Я маю нею стати – стіною між життям і концтабором із морозивом за «двадцять дві копійки», вибором між поганим і гіршим, із простором, зведеним до щілини в паркані, з братськими могилами, «невідомими солдатами», невмінням радіти й забороною бути.

Розповсюджений серед колишніх радянських людей кошмар «я стою перед дошкою й не можу розв’язати завдання» вважається смішним. Я стою перед дошкою, я ніби вчила, але всі позначки та всі умови здаються мені незнайомими. Можливо, я потрапила у чужий, старший, клас, можливо, це завдання з підвищеним рівнем складності. Я воджу крейдою по дошці, стираю, знову пишу. За спиною – недобра тиша. Я бачу хижу усмішку Ніни Павлівни: вона задоволено чекає на можливість своєї «тронної» промови: «Сідай, два. Ганьба тобі. Нічого путнього з тебе не виросте. Стоїш тут, носом хлюпаєш. Якби вчилася добре, мозок би мала, зараз би не хлюпала. Ви лиш подивіться на неї! Позорище. Сідай! Не змушуй нас втрачати на тебе час…».

Я хочу стіну, яка буде рятувати мене від вибору між поганим і гіршим

Дійсно, смішно. Але чому ми прокидаємось у холодному поті, чому почуваємось так, ніби хтось водив нас на розстріл, але, на щастя, стріляв по ногах холостими? Чому ми з таким полегшенням думаємо, що цієї дошки вже не буде ніколи? Ані дошки, ані математики, ані хімії, ані географії. Чому ми так радіємо, ніби вирвалися з полону й позбулися тортур?

Бо вирвались і позбулися. Бо прокидання після цього кошмару – це як щаслива втеча з табору. З ГУЛАГу, який у нібито вегетаріанські пізньорадянські часи нікуди не подівся. Невидимою й неназваною приступністю він просочився всюди й постав скрізь. Він постав шкільними лінійками, чергами, лікарнями, установами та підприємствами, де завжди були тортури, допити, «трійка» та персональний вертухай, у завдання якого входило стерти з твого обличчя посмішку. І стерти – до повного розчинення серед інших, уже стертих, – тебе самого.

Розстріли вже були не потрібні: усі вивчили правила та відтворювали їх – не замислюючись, автоматично, без спротиву. Ти – нічого не вартий, держава дала тобі все, і вона чекає, що ти готовий за неї померти. І будь щасливий, що не сьогодні.

Сьогодні ти ще маєш попрацювати над помилками, бо все ще дозволяєш собі зайвого. «Дуже розумний?», «дуже балакучий?», «дуже багато хочеш?» – закрийся, сховайся і знай своє місце. Ти – нічого не вартий. Тобі нічого не можна. Свободу Анджелі Девіс.

Я хочу стіну між життям та забороною бажати. Світ «неонацистських молодчиків», «американської воєнщини», «голодуючих дітей Африки» не міг не бути ворожим. На тлі очікування героїчної смерті в ім’я «радянської батьківщини» чи від удару ядерної бомби глупо було бажати чогось для себе. Хіба що книжок. Та лиш таких, які тобі «дозволено».

Глупо було бажати кольорів – сині стіни у під’їздах, зелені чи сині у лікарнях – це твій максимум «буйства барв». У школах також. Хочеш кольору – малюй в альбомі. Однак пам’ятай: соцреалізм – наше все. Підлога твоєї квартири має бути «немаркою», шпалери – не дуже яскравими, меблі – коричневими, а якими ще можуть бути меблі, вони ж із дерева? Коричневими, так. Відсутність барв – це, звичайно, про бідність, про нестачу всього, про час, згаяний у чергах, про неможливість знайти момент для себе, щоб подумати, хто я та навіщо. Але барви – це і про простір, який ніколи не є і не буде твоїм. «Держава дала тобі квартиру». У «державній» квартирі не може бути жовтої підлоги. «Держава дала тобі безкоштовну медицину». Тому стіни – зелені. Зелені стіни, палата на дев’ятьох і «режимний розклад відвідувань». Ти маєш право померти на самоті. Це святе твоє право, бо відвідувачі з тобою – тільки у «прийомні години».

Зрештою, коли тобі дають квартиру, ти радієш. Бо порівняно з бараком чи комуналкою – це дійсно щастя. Ти радієш, і думка про те, що ти міг би хотіти дім, власний будинок – два поверхи й мансарда – і навіть зміг би його збудувати, якщо б не мізерна «голодна», але майже рівна для всіх зарплата, – не приходить. Ти не знаєш, що можна хотіти. Бо бажати – заборонено.  Мріяти – також. Хіба що про «мір ва всьом мірє».

Можна спробувати вирватися – через надзусилля, через зупинку в часі, витрачену на себе, через щасливе навернення, через батьків, які зберегли тобі можливість бути, через друзів, які вже зробили це. Можна спробувати вирватися й припинити майбутні кошмари, сказавши одного разу: «Ніно Павлівно, ви не маєте права так розмовляти зі мною». Але це коли ти точно-точно знаєш, що вона – не має.  Можна спробувати вирватись. Однак ціною питання завжди будуть заручники. Їм – напишуть на роботу, викличуть на килим, винесуть догану, позбавлять місця у квартирній черзі. Їх будуть принижувати, топтати й змушувати «вплинути» на тебе або зректися…

Я хочу стіну, яка буде рятувати мене від вибору між поганим і гіршим. У  1930-ті, як писала Ханна Арендт, цей вибір був «між убивством та вбивством». Але «погане» й «гірше» – навіть за фізичної цілісності – завжди про зраду та вбивство. У цьому виборі постає небуттєвість, постає й перемагає, перетворюючи тебе на антропоморфного робота, в якому вилучили опцію «муки сумління». А далі вже просто, далі – «тому що всі – так», «тому що життя – таке». Й тобі вже «не треба більше, ніж усім». Тобі вже не треба нічого. Лунка та дзвінка порожнеча. Наступний вибір між поганим і гіршим дається легше, а потім – і зовсім без вагань. Ти не можеш відповідати за це, бо «згори» вважають, що так буде краще. Тож ти просто більше не думаєш, оскільки опція «муки сумління» дуже міцно пов’язана зі здатністю думати.

А іноді ти навіть не починаєш думати. Немає звички, немає необхідності. Ти впевнений… Я –  з того застінного життя – впевнена, що фраза «покарання без провини не буває» – це про добро та правильну боротьбу зі злочинністю, що Анджелі Девіс дійсно потрібна свобода, а чи є вона у мене – не цікаво. Я – з того застінного життя – впевнена, що вимога директора школи до дівчат «застібати шкільну сукню на верхній ґудзик» і «допомога» у застібанні – правильні. А потім, коли виявиться, що цей директор – педофіл, який не тільки привселюдно «застібав» ґудзики дівчатам, а й змушував хлопців зачинятися з ним у кабінеті, й коли його зрештою тихо переведуть на іншу роботу, я впевнена, що це треба зберігати у секреті, щоб не ганьбити школу. Я впевнена й навіть не думаю про те, що це був страшенний злочин проти нас усіх. І що злочин цей вимагав покарання, а не таємниці. Ми сміялися з того, так. Ми сміялися, бо це єдине, що могло нас тоді захистити. А наші вчителі й наші батьки зберігали мовчання. Вони, мабуть, теж не думали й навіть не розпочинали думати.

Чи може бути міст між мною тепер і мною вчора? Щоб ота колишня я безперешкодно з’являлась на цьому мості й несла мені інфекцію покори та глупства, несла епідемію мовчазного безправ’я, свою небуттєвість як вищий здобуток? Міст із безодні? Міст без початку та кінця?

Вона мені ані опонентка, ані ворог. Я не зрікаюсь її. Але все, що далося мені так важко, не варте нашої зустрічі на мосту. Мені немає чóму в неї вчитися. Я не хочу більше не бути. А тільки небуттєвості вона й може навчити. І якби тільки навчити. Колишня радянська я, колишні радянські ми несемо за собою небезпеку індукованого божевілля, де морозиво за «двадцять дві копійки» може стати не тільки причиною ностальгії, але й причиною війни.

Невідділене стіною радянське комуністичне російське, яке закликає героїчно померти за те, щоб держава дала квартиру, наказує стати «невідомими солдатами», ними й загинути, однак обов’язково  вбити-знищити інших, незгодних та вільних, – не варте жодних зусиль примирення.

Можливо, аналізу. Точно – розкопок і роботи з минулим. Але тільки у спеціальних засобах захисту – у протичумних чи протирадіоактивних костюмах із повним усвідомленням небезпеки. Я зараз у таких. Мені дуже шкода, що порожнеча у думанні про себе була такою тривалою. Однак я дуже щаслива, що її не заповнило зло. Могло бути набагато гірше. Я знаю про це й тому дуже дорожу своєю ясністю, своїми реальними страхами та новою, неочікуваною для мене, силою протистояти їм. Я дуже дорожу тим, що молоді вже не розпізнають прілого запаху «анджели девіс», не «чують» цитат із радянських фільмів і щиро не розуміють, як таке могло статися з нами. Я дуже радію, що їхній світ і їхній простір – великий та кольоровий, а їхнє морозиво має не ціну, а смак – фісташковий, шоколадний, лаймовий і навіть ковбасний.

Вони вже вміють бажати більшого. І жодні руки – без дозволу – не мають застібнути на них ґудзика. І жодні руки не повинні задушити їх в обіймах «мижебратської» любові, включивши свою криваву програму «заради великої батьківщини» та засипавши половину з них «Градом» і доправивши іншу – в Сибір, у табори.

І тому – жодних мостів.

Жодних мостів принаймні доти, допоки радянське не буде визнано таким самим злочином, як нацистське, допоки російське теперішнє не буде визнане злочином у Гаазі. Так, це не буде остаточним чинником для руйнації моєї стіни. Однак один – принаймні протичумний – костюм можна буде зняти. Засуджене зло – не гарантія незворотності, однак цей вирок одного разу все ж зробив неможливим захоплення стрімким розвитком нацистської промисловості та житлового будівництва, олімпійськими рекордами гітлерівських спортсменів і «порядком, який навів фюрер». Це спрацювало й має спрацювати знову.

А поки – стіна. Одна-єдина стіна. Бо вона не про різниці та відмінності, не про історичний досвід, не про generation gap, не про політичні розбіжності чи уподобання, не про мову, не про смаки чи амбіції. Вона – про загибель і неіснування. Про захист від безодні, яка вбиває людину, лишаючи тільки фізичну оболонку, а іноді – не лишаючи взагалі нічого – ані пам’яті, ані могили. Туди не можна мостів.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени

Журнал НВ (№10)

Момент істини

Шість головних претендентів на президентське крісло відповіли НВ на сім запитань — політичних, світоглядних і особистих

Читати журнал українською

Стань автором

Якщо Ви хочете вести свій блог на сайті Новое Время, напишіть, будь ласка, листа на адресу:

nv-opinion@nv.ua

Вибір редакції

Краса та мода

Сьогодні, 20:30

thumb img
10 трендів весни. Як підготувати свій гардероб до дощу, сонця і грози
Культура

Сьогодні, 14:04

thumb img
Французька весна 2019: Оголошено кінопрограму фестивалю
Політика

Сьогодні, 11:00

thumb img
Перевірка Зе. Наскільки правдиві заяви Володимира Зеленського - аналіз