Той факт, що президент США так і не отримав таку бажану нагороду, ймовірно, і стане найбільш пам’ятним моментом Нобелівської премії миру 2025 року.

Лауреатом цього року стала Марія Коріна Мачадо — лідерка венесуельського опозиційного руху. Норвезький Нобелівський комітет присудив їй премію «за її невтомну боротьбу за демократичні права народу Венесуели і за зусилля з досягнення справедливого і мирного переходу від диктатури до демократії».

Зусилля Мачадо заслуговують на визнання, і її особиста мужність у протистоянні з венесуельським автократом Ніколасом Мадуро гідна похвали. Менш очевидно інше — наскільки її кандидатура відповідає критеріям, викладеним у заповіті Альфреда Нобеля.

Нобель заповідав присуджувати премію «особі, яка зробить найбільшу або найкращу справу в ім'я братерства між народами, скорочення або скасування постійних армій, а також проведення і заохочення мирних конгресів». Наскільки Марія Коріна Мачадо відповідає цим критеріям — питання спірне.

Трамп використовував будь-який можливий майданчик, щоб просувати свою кандидатуру

Насправді вся кампанія навколо Нобелівської премії миру 2025 року була вкрай незвичною — насамперед через відверте і публічне лобіювання одного конкретного кандидата. Сам Трамп використовував будь-який можливий майданчик, щоб просувати свою кандидатуру — аж до виступу на Генеральній Асамблеї ООН 23 вересня, де він знову повторив свою попередню заяву від 19 серпня про те, що «вирішив сім воєн». Ці заяви викликали чимало сумнівів — і цілком обґрунтовано. На ділі максимум, чого вдалося досягти Трампу в деяких із порушених конфліктів, — це хиткі перемир’я.

Це само собою не виключало Трампа з числа претендентів — критерії присудження премії не вимагають обов’язкового успіху і допускають можливість нагородження за докладені зусилля. Проте навіть у цьому разі його шанси на перемогу були вкрай малі, враховуючи, що прийом номінацій закінчується 31 січня, після чого наприкінці лютого формують шорт-лист і починають обговорювати.

На той момент можна було стверджувати, що президент США відіграв певну роль у досягненні тимчасового припинення вогню в Газі — однак більшість його подальших заяв ще не знайшли підтвердження в реальності.

Нобелівські суперечності

Суперечливі рішення в історії Нобелівської премії миру траплялися й раніше — досить згадати Генрі Кіссінджера та Абія Ахмеда Алі, щоб переконатися в цьому.

Кіссінджер отримав премію 1973 року за припинення війни у В'єтнамі — разом із Ле Дик Тхо, головним в'єтнамським переговірником, який від нагороди відмовився. Однак незважаючи на те, що Кіссінджер як державний секретар США брав участь у переговорах про закінчення війни, він також сумно відомий своєю руйнівною бомбардувальною кампанією проти Камбоджі, яку США проводили з 1969 до 1973 року — поряд з іншими спірними діями.

Абій отримав премію 2019 року «за зусилля з досягнення миру і міжнародного співробітництва, і особливо — за рішучу ініціативу щодо врегулювання прикордонного конфлікту із сусідньою Еритреєю». Однак це не завадило йому згодом вести жорстоку громадянську війну проти Народного фронту визволення Тиграя, внаслідок якої сотні тисяч мирних жителів загинули або втратили засоби до існування.

На цьому тлі Трамп, безумовно, виглядає більш гідним кандидатом порівняно з Абієм і Кіссінджером. Але тепер порівняйте його з трьома іншими американськими президентами, яким теж було присуджено Нобелівську премію.

Теодор Рузвельт отримав її 1906 року за посередництво у припиненні російсько-японської війни. Вудро Вільсон — 1919 року за створення Ліги Націй. А Джиммі Картер — 2002 року за десятиліття роботи з просування мирного розв’язання конфліктів, демократії та прав людини.

На тлі цих досягнень послужний список Трампа виглядає куди менш переконливо.

Сумнівний послужний список

Хоча Трампу можна віддати належне за деякі зусилля і нехай навіть тимчасові досягнення, його послужний список миротворця далекий від бездоганного. Минулі вісім місяців після його повернення в Білий дім у січні 2025 року навряд чи можна вважати прикладом відповідності критеріям, викладеним Альфредом Нобелем.

Трамп погрожував анексувати Гренландію і включити Канаду до складу США як 51-й штат, приєднався до Ізраїлю в бомбардуваннях Ірану під час так званої «12-денної війни», а також провів смертоносну кампанію авіаударів проти ймовірних венесуельських наркоторговців.

Це дивне поєднання миротворчості та войовничості дуже відрізняє Трампа від четвертого американського президента — лауреата Нобелівської премії миру, Барака Обами. Той отримав її 2009 року «за зусилля зі зміцнення міжнародної дипломатії та співпраці між народами». Щоправда, це рішення свого часу теж викликало суперечки, оскільки премія була присуджена радше авансом, з прицілом на майбутні досягнення — з урахуванням відсутності в Обами значущого досвіду на посаді президента в перші місяці його перебування при владі.

Можливо, найкращий підсумок усієї цієї історії з Нобелівською премією миру 2025 року — з урахуванням того, що Трамп її не отримав — полягає в тому, що тепер він подвоїть зусилля у справі встановлення миру. Він уже неодноразово заявляв, що завершив сім воєн, і тепер у нього є ще один потенційний успіх — угода про припинення вогню в Газі.

Якщо Трамп хоче залишатися серед претендентів на премію 2026 року, він не може дозволити собі, щоб його гучні заяви виявилися брехнею. Якщо йому справді вдасться не допустити відновлення цих конфліктів, це вже стане внеском у справу миру — і не повинно мати значення, що це зробив саме Трамп, або які мотиви ним при цьому рухали.

Оригінал опубліковано на The Conversation

NV володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок The Conversation. Републікація повної версії тексту заборонена.

Переклад NV