Що ж, 1 серпня, сидячі на лавці поруч із своїм білоруським поплічником, російський диктатор Путін (у образі сільського дідка, що очікує нагородження почесною грамотою за сумлінну працю у колгоспі з подальшим фотографуванням на дошку пошани) відповів на ультиматум американського президента Дональда Трампа. Відповів — і тут нема чому дивуватись — зустрічним ультиматумом: він, мовляв, за мир, але на умовах окупації того, куди навіть не ступила нога російських загарбників, і добровільної відмови Україні (а з нею і Європи) від будь-яких запобіжників подальшій агресії з боку Кремля.

При цьому, що й не дивно, якщо Трамп висував ультиматум Путіну та Москві, то погрози Путіна у відповідь стосувались України (і трохи Європи).

Оцей український акцент мав би нагадати Білому дому очевидне, — уся війна Путіна обертається навколо України. І, відповідно, саме Україна має бути головним засобом отримання майбутнього миру. Але, звичайно, не в тій ролі, що її пропонує дід з вуличної лавки.

Йдеться ось про що.