Трамп і рішали. Ласкаво просимо в лихі 90-ті
Україна виявилася затиснутою між двома поганими варіантами, і цей сценарій нагадав мені ситуацію, коли рекетири вимагали гроші у мого батька
Україна стала центром уваги. З огляду на розслідування, що почалося в межах процедури імпічменту президента США, американці говорять про українців більше, ніж будь-коли. Деякі досі неправильно називають країну, кажучи the Ukraine, і мало хто пише назву столиці так само, як і ми — Kyiv. Інші поширюють різні міфи, пов’язані з війною і російським вторгненням.
Багато американців навпаки — підкреслюють, що скандал, який розгорнувся після телефонної розмови Дональда Трампа й українського президента Володимира Зеленського — не пов’язаний з Україною. Йдеться в принципі про цілісність американської демократії.
Я не згоден. Цей скандал повністю український, але не так, як очікує більшість американців.
З моменту, коли розмову Трампа із Зеленським оприлюднили, багато американців почали вважати, що слова «Україна» і «корупція» взаємозамінні. З’ясуймо одразу: Україна — не найкорумпованіше місце на Землі. Згідно з індексом сприйняття корупції, складеного Transparency International, як мінімум у 60 країнах справи йдуть значно гірше, ніж в Україні. Серед них Росія, Мексика, Нігерія та Іран. Ба більше, нещодавно Україна провела сміливі антикорупційні реформи і обрала нових лідерів, які балотувалися на найактивнішій антикорупційній хвилі в історії країни.
Однак раніше моя батьківщина була жахливо корумпованою. Настільки корумпованою, що це позбавило ціле покоління моїх батьків будь-яких шансів на гідне життя. Корупція відняла багато можливостей і у мене. Але я пишу це не для того, щоб зацікавити вас історією української боротьби з корупцією. Просто розуміння деяких особливостей українського корупційного минулого допоможе розібратися з ситуацією політичної корупції в Сполучених Штатах.
Читаючи скандальну стенограму телефонної розмови Трампа із Зеленським, я згадував Східну Україну початку 90-х. Трамп поставив українського лідера в скрутне становище. У Зеленського був вибір: або обійти місцеві закони для того, щоб сфабрикувати політичний компромат на опонента президента США, або посваритися з Білим домом, що означало б розпрощатися з допомогою, якої Україна конче потребує для продовження боротьби з російською агресією. Країна виявилася затиснутою між двома поганими варіантами, і цей сценарій нагадав мені те, як раніше рекетири вимагали гроші у мого батька.
Мій батько — водій вантажівки на державній службі — опинився ні з чим після розпаду Радянського союзу в 1991 році. Щоб врятувати сім'ю від голоду, він відкрив маленький бізнес. Але на початку 90-х в Україні не було ні верховенства права, ні повноцінної банківської системи, тому складно було отримати кредит. І тут у гру вступала мафія. Одна банда змушувала мого батька прийняти «умови кредиту», які більше скидалися на боргову пастку. Інша — запропонувала платний захист від першої. Обидві погрожували забрати його єдину вантажівку, якщо він відхилить їхні пропозиції. Маленький бізнес був приречений. Пізніше він порівняв свою історію з історіями інших жертв і дізнався, що так звані «посередники» з двох банд координували вимагання між собою.
Посередник — це персонаж, який об'єднує історію мого батька з історією Зеленського. В Україні Трамп спочатку грав через свого (зараз ув’язненого) помічника Пола Манафорта, а далі через юриста Руді Джуліані. Зі свого боку, Джуліані найняв своїх власних посередників: нещодавно заарештованих бізнес-партнерів Льва Парнаса та Ігоря Фрумана. Тим з нас, хто жив у «лихі 90-і» і 2000-і в Східній Європі, це спирання на підозрілих посередників дуже знайоме. Будь-який рекет живе завдяки здирництву. І кожен рекетир веде свої справи через посередників. Англійською їх називають mob’s men, італійською consiglieri, а в Україні ми їх називаємо рішалами.
Іронія цієї історії полягає в тому, що вплив наших українських «рішал» за останні 15 років суттєво знизився, частково завдяки антикорупційним реформам, які західні союзники (зокрема США) вимагали як попередні умови допомоги. Мені особливо подобається такий приклад: більшість американців знає, що в 2015 році віце-президент Джозеф Байден вирушив в Україну, де з трибуни Верховної Ради вимагав відставки генерального прокурора Віктора Шокіна. Джуліані намагався включити цей момент в свою конспірологічну теорію про бізнес-інтереси Байдена в Україні. Але річ у тому, що Байден тоді відповідав на координований поштовх українського громадянського суспільства, зокрема незалежних журналістів на зразок мене, які переконали його вимагати відставки Шокіна.
Ми знали, що Шокін — це агент старої, корумпованої системи. Він був потужною силою, що відмотувала назад весь той крихкий прогрес, якого нам вдалося досягти після повалення клептократичного режиму в 2014 році. Петро Порошенко, який тоді обіймав пост президента, боявся швидких змін і Шокін був його «рішалою»: він опікувався альянсами з олігархами, часто ціною шкоди правосуддю.
У 2015 році ми покладалися на солідарність наших американських і європейських союзників для того, щоб змусити еліту зробити правильні кроки — кроки, які зробили б Україну менш корумпованою і зміцнили верховенство права. Зараз ситуація змінилася. Найближчий союзник України, очевидно, не вважав за сором просити про послугу за рахунок всього того прогресу, якого українці й американці так старанно домагалися. У 2019 році світ такий, що країна, яка страждає від чужого вторгнення, не може автоматично розраховувати на міжнародну солідарність проти порушника правил. Швидше, допомога такій країні залежить від того, наскільки корисними виявляться її лідери в пошуку компромату для використання на іноземних виборах.
Я не намагаюся займатися моралями або припускати, що Україна займає позицію морального авторитету. Зеленський і сам накоїв чимало помилок під час скандального телефонного дзвінка. Він не повинен був обіцяти нічого з того, що може підірвати верховенство права в Україні. Йому не варто було погано відгукуватися про українських європейських союзників, які з 2014 року надали нам уп’ятеро більше допомоги, ніж США. Він мав відмовитися від непрозорого спілкування з будь-яким партнером Трампа.
Та й покладатися на конфіденційність спілкування з адміністрацією США, яка перебуває під такою кількістю пильної юридичної уваги, було наївною помилкою.
Але якщо відкласти в бік історію дзвінка між лідерами, ми, українці, можемо навчити дечого американську громадськість під час цієї політичної кризи.
Східна Європа заплатила страшну ціну за те, що одного разу дозволила необмеженому потоку великих сум грошей потрапити в політичну систему. ці українські «рішали» і бандити, що тероризували мого батька, пізніше стали підкуповувати представників обраної місцевої влади. Потім, разом з іншими «рішалами», вони впровадили свій «бізнес» в український парламент, заплативши депутатам за ухвалення зручних їм законів. Потім вони вирішили, що просто платити членам парламенту за виконання їхньої волі — недостатньо — так «рішали» і їхні боси потрапили в парламент, через підкуп голосів і сфальсифіковані вибори. Врешті-решт вони керували країною так само, як займалися рекетом. Два заняття стали нероздільними. У нашому регіоні ми називаємо це «захопленням держави».
Нещодавня хвиля громадських повстань, що прокотилася від України і Молдови до Вірменії, зруйнувала цю структуру в деяких з країн і посприяла зменшенню влади олігархів над нашими урядами. Але Росія так і залишається «захопленою державою», а Кремль досі веде свої справи як «рішала».
Як свідок двох антикорупційних революцій, я не стану пропонувати її як першочерговий метод для розв’язання політичних проблем. Але, можливо, зараз ідеальний момент для того, щоб американці засвоїли урок українського корупційного минулого — щоб воно не стало їхнім майбутнім.
Текст опубліковано з дозволу автора
Вперше опубліковано в Foreign Affairs
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
