Світе, остерігайся Америки
Вихід з Сирії обернувся Трампу потрійним виграшем: перемога нині в Путіна, втрати — у курдів, а нашим союзникам дісталися сумніви. І це просто геніально
Напередодні війни в Іраку, у 2003 році прем'єр-міністр Великої Британії Тоні Блер на спільній комісії Конгресу щодо місії зовнішньої політики Америки сказав так: «У якомусь маленькому куточку цієї великої країни, ось як у Неваді, Айдахо чи інших місцях, я не був ніколи, та мені завжди хотілося». За словами Блера, «там хлопець, який веде своє життя, цілковито щасливий, і з думкою про своє каже вам, політичним лідерам цієї країни: «Чому я, чому ми, чому Америка?». І єдина відповідь на це звучить так: «Тому що доля відвела вам це місце в історії, у цей час, і це завдання на вас».
Блер все ще правий щодо ролі, яка впала велінням долі на американські плечі, проте з роками стало також зрозуміло, що багатьох американців це виснажило.
Після якихось чотирьох десятиліть зовнішньої політики, вибудованої навколо «стримування» СРСР, а затим двох десятиліть зовнішньої політики, вибудованої навколо «розширення» — збільшення сфери панування демократії у світі завдяки величезному надлишку сил, яким користувалась Америка після перемоги в Холодній війні — американці захотіли взяти перерву. В цьому президент Трамп не помиляється.
Одначе робота президента полягає в тому, щоб балансувати між зрозумілим бажанням американців більше не тягнути на собі кожен тягар та складати опозицію будь-якому противнику, щоб забезпечити виживання свободі, а також тим фактом, що в ім'я американських інтересів і цінностей нам необхідно залишатись у стабільній прив’язці до світу.
Це стабільне залучення вимагає від нас виконання щонайменше трьох речей: добре вловлювати різницю, задіювати союзників та розширювати острівці гідності. На жаль, Трамп порушив усі ці принципи у Сирії.
По-перше, він та американські військові упустили різницю між ІДІЛ в Іраку та Сирії, і це сталось через те, що Трамп і Пентагон поставили війну з тероризмом на автопілот.
Як так? Було досить логічним, що після того як ІДІЛ з’явився в Іраку та Сирії в 2014-му, США візьмуть на себе місію допомогти зруйнувати його осередки в Іраку.
Вашингтон відчував за собою провину через те, що вивів усі бойові підрозділи з Іраку перш ніж усе справді стабілізувалось і ІДІЛ здійснив брутальне убивство американських журналістів. Але замість зробити все самим, ми діяли у партнерстві з іракською армією і посилили її владу та сухопутні війська з порадами наших консультантів та авіа.
Такий підхід привів не лише до поразки ІДІЛ в Іраку, а і породив кілька неочікуваних позитивних ефектів у іракській політиці. Війна з ІДІЛ стала чимось на кшталт національної війни за звільнення для іракців, що зблизило іракських шиїтів, сунітів і курдів — і додало їм гідності так, що факт американського вторгнення в Ірак наче зник. І це проклало шлях до більш стабільного та раціонального поділу влади між сунітами, курдами та шиїтами в Іраку.
Сьогодні Ірак залишається дуже крихкою демократією — з величезними викликами у сфері працевлаштування, енергетики, корупції та управління. Але «Ірак сьогодні інша країна», як зазначає Лінда Робінсон у своєму недавньому есеї для Foreign Affairs під назвою «Здобуваючи мир в Іраку: не зрадьте крихку демократію Багдаду». «Не багато американців розуміють значні успіхи», які були досягнуті на шляху повернення Іраку з глибин війни з ІДІЛ.
Це не значить, що вторгнення в Ірак було варте того, чи що ми би зробили це ще раз. Та це є свідченням того, що ми знайшли правильний спосіб посприяти тому, щоб іракці допомогли собі самі. Зараз більшість роботи залежить уже від них.
На жаль, ми продовжуємо вести війну з ІДІЛ на автопілоті. Щойно звільнивши Ірак, ми намагались створити такий же результат у Сирії, використовуючи сирійсько-курдських бійців. Нам не вдалось побачити деяких важливих відмінностей. Як я писав у 2017 році, ІДІЛ у Сирії діяв у абсолютно іншому контексті, ніж в Іраку.
У Іраку ІДІЛ був ворогом мультирелігійної демократії. У Сирії ІДІЛ був ворогом мультирелігійної демократії, так само як і Росія, шиїтський Іран, шиїтська Хезболла і шиїтсько-алавітський режим Башара Асада. Вони з ІДІЛ одне одного варті.
«Якщо ми завдамо поразки територіальному ІДІЛ у Сирії зараз, — писав я, — то лише зменшимо тиск на Асада, Іран, Росію та Хезболлу, а також дозволимо їм віддати усі свої ресурси на те, щоб розбити останніх поміркованих повстанців у Ідлібі, а не розділити з ними владу». І зараз фактично так і відбувається.
«ІДІЛ завжди уособлював дві проблеми — Сирію та Ірак — а не лише одну, і нам слід поводитися з ними у різний спосіб, — пояснював Джон Аркілла, професор з питань стратегії у Морській післядипломній школі США у Монтереї. «В Іраку ІДІЛ мав бути знищений, тому що після знищення режиму Саддама Ірак мав би стати або ліберальною противагою Ірану» — де влада стабільно розділялась між сунітами, шиїтами та курдами — «або ж маріонеткою Ірану».
Натомість у Сирії, додавав Аркілла, «ми б могли захистити курдів», і примусити росіян, іранців, Хезболлу та Асада тримати там ІДІЛ у пляшці. Та ми діяли рефлексивно, просто продовживши боротьбу з ІДІЛ у Сирії, а не осмислено.
Узявши разом з курдами відповідальність за подолання ІДІЛ у Сирії, ми звільнили Росію, Іран, Хезболлу та Асада від величезного тягаря, дозволивши їм розбивати внутрішніх противників режиму. І що найбільше вражає - ми зробили це безкоштовно! Ми навіть не вимагали автономії для наших союзників, сирійських курдів, чи поділу влади з поміркованими сунітськими сирійськими повстанцями.
Мені кепсько від цієї ситуації з курдами, та принаймні Америка може востаннє посміятись над Путіним. Трамп дозволив Путіну виграти Сирію — а також неосяжне завдання підтримувати геноцидний режим Асада і керувати спробами Ірану використати Сирію як платформу для нападу на Ізраїль. Оце так подарунок, еге ж?
Та навіть якщо ви скажете, що відійти від курдів у Сирії було правильною холоднокровною стратегічною задачею, як саме це робить президент — важливо. Просто виходячи з Сирії без попереднього плану чи узгодження з нашими союзниками — і кидаючи сирійських курдів після того як вони пожертвували 11 тисячами своїх чоловіків і жінок у боротьбі проти ІДІЛ — ми посилаємо меседж кожному американському союзнику: «Вам краще почати будувати плани, як про себе подбати, тому що коли Росія, Китай чи Іран вирішить за вами прийти чи вас цькувати, Америка не стане за вашою спиною — хіба що ви заплатите кеш авансом».
Остерігайтесь. З плином часу це все не приведе до більш стабільного світу чи дешевшої зовнішньої політики США.
Що робить Америку як наддержаву унікальною полягає в тому, що ми маємо союзників, які розділяють наші інтереси та цінності - й посилюють нашу владу низькою ціною для нас — у той час як у Росії та Китаю є лише держави-клієнти на кшталт Сирії, а також покупці.
«Як тільки ми враз позбавимо якогось союзника нашої підтримки в одному місці — й без попередження — ми поставимо під питання нашу надійність повсюди», — стверджує Майкл Манделбаум, автор книги «Сходження та падіння миру на Землі».
Це не аргумент на те, щоб підтримувати погані війни завжди, каже він, ось як у В'єтнамі. Та це аргумент на те, щоб закінчувати їх так, аби це не нервувало наших союзників: «Якщо німці та японці прийдуть до висновку, що американські гарантії безпеки більше не працюють, кожен з них дістане собі по ядерній зброї — чого не хочемо ми та чого не хочуть вони».
Нарешті майже всі зараз розуміють (я так точно), що ми не маємо часу, витримки, енергії чи ноу-хау, щоб створити демократію на Близькому Сході. Та ось що ми можемо зробити, і що нам слід, так це посилювати гідність де тільки можливо — в надії, що одного дня ці острівці гідності налагодять між собою зв’язок та розцвітуть демократією.
Наприклад, іракський Курдистан і сирійські курдські регіони при всій повноті своєї корупції та трибалізму все ж таки являються острівцями гідності, де у жінок з’являється все більше можливостей, іслам практикується у більш поміркованих формах, а ліберальну західну освіту просувають в американізованих університетах. Просто відійшовши від сирійських курдів, Трамп радше послабив їх острівець гідності, ніж посилив його.
Насправді Америка краща, навіть якщо наш нинішній президент — ні.
Переклад НВ
НВ володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Томаса Фрідмана. Републікацію повної версії тексту заборонено
Оригінал опубліковано на The New York Times
Приєднуйтеся до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
