Оптимізм стримування

Через два з половиною роки після початку Росією війни проти України, мабуть, остаточно вимальовуються контури найбільш раціональної стратегії повернення російської політики до "нормальності". Виходити треба з того, що політика РФ може змінитися в розумний бік тільки після зміни влади. А зміна влади відбудеться швидше, якщо Захід перестане вдавати, що з нинішнім російським президентом можна про щось домовитися. Причому придумувати якісь особливі заходи стримування необов'язково. Санкцій (вже запроваджених і, можливо, деяких нових), а також публічно озвучуваної готовності військової відповіді на будь-які провокації Росії в Україні, Сирії чи де‑небудь ще цілком достатньо. І, звісно, критично важливо довести до кінця розслідування загибелі малайзійського Боїнга рейсу MH-17, назвавши тепер вже поіменно винних у цьому злочині.

У жовтні 2016 року російська влада неохоче визнала дві очевидні речі, що роблять її політичне становище майже безнадійним.

По-перше, російська військова участь у Сирії, що замислювалася, аби змусити Захід забути про Україну і розмовляти з Росією як з рівною світовою державою, не дала потрібного внутрішньополітичного ефекту. Росіян доля Сирії і особисто Башара Асада не хвилює, як і боротьба з ІД. Значить, не хвилюватиме і умовна перемога. Причому США та їхні союзники більше не вірять, що Москва бореться в Сирії з терористами, а не намагається за всяку (причому неприйнятну) ціну зберегти владу Асада.

Після провалу операції щодо Сирії з США, а потім і багатосторонніх переговорів щодо сирійського врегулювання в Лозанні Захід поставив хрест на Росії як партнерові в близькосхідній грі. Спроба Володимира Путіна з допомогою війни в Сирії ліквідувати наслідки "перемоги" в Україні провалилася. Крім того, Путін хотів показати: мовляв, у Барака Обами не вийшло, а у мене вийде. Ця ідея теж не спрацювала.

По-друге, Росія визнала, що санкції болючі для її економіки. Сам президент, який зазвичай вкрай рідко особисто пише закони, 3 жовтня, одразу після доповіді про Боїнг, несподівано вніс до Держдуми дивний з точки зору здорового глузду законопроект власного авторства про вихід Росії з російсько-американського договору про утилізацію збройового плутонію. Цей договір практично не виконувався і вже точно не є по‑справжньому серйозною проблемою у відносинах двох країн. І раптом він обставляється безглуздими, свідомо нездійсненними умовами: Росія готова поновити дію договору, якщо Штати скоротять військовий контингент у Європі, скасують "акт Магнітського", санкції, та ще й виплатять компенсацію за відповідні антисанкції РФ. Навряд чи російський президент не розумів, що жодна з цих умов не буде виконана. Тож це не стільки ультиматум, скільки жест політичного відчаю.

Тепер у Кремля залишається надія на перемогу Дональда Трампа на президентських виборах у США. Хоча навряд чи він зможе заплющувати очі на російську загрозу, якщо стане президентом. А вже домовитися з Москвою не до снаги навіть Трампу: просто через те, що вся політика РФ свідомо побудована на конфронтації у світовому масштабі як способі відволікання власного населення від реальних проблем країни. На війні у влади про хліб не запитують — ось весь нехитрий розрахунок Кремля. Здатність домовлятися у такій системі координат не передбачена.

На саміті БРІКС на Гоа Путін продовжував говорити далекою від дипломатичної мовою, відповідаючи на питання про можливість пом'якшення контрсанкций щодо Заходу: “Фіг їм!.. Це не контрсанкції, це контрзаходи щодо захисту нашого ринку. Вимушені заходи". Говорячи про антиросійські санкції, президент РФ зазначив, що їхня єдина мета — стримування Росії, а не розв'язання реальних проблем.

На жаль, якраз стримування Кремля і є реальна проблема світового масштабу. Тому що Росію в її нинішньому афективному політичному стані дійсно треба стримувати. А економічне стримування — найкращий спосіб не доводити справу до великої війни.

Звісно, є загроза, що Кремль, який загнав себе у глухий кут, може розв'язати повномасштабну війну або навіть застосувати ядерну зброю. Але поки російська еліта, включно з найближчим оточенням президента, не виглядає колективним камікадзе.

У такій ситуації Заходу важливо прямо давати зрозуміти Росії, що він готовий мати справу з кожною наступною російською владою, але більше не має наміру довіряти чинній. Та й по всьому.

Колонка опублікована в журналі Новое Время від 21 жовтня 2016 року. Републікування повної версії тексту заборонено

Більше точок зору тут