«А в Києві в приміщенні колишнього КДБ теж музей?» — запитав мене литовський історик. І не зрозумів, чому в приміщенні, де допитували і катували, зараз центр культури та мистецтв — Жовтневий палац. А в будівлі на вулиці Володимирській, де тепер Служба безпеки України, колись спокійно собі був радянський Комітет Держбезпеки.

Також литовські партнери захоплено сприйняли історію про повстання ув`язнених отаманів Холодного Яру в Лук`янівській тюрмі та відчайдушну спробу втечі. Проте були непозбувно збентежені, дізнавшись — у камерах, де сиділи репресовані радянською владою повстанці, дотепер тримають підслідних. Хоча розмови про закриття Лук`яна і перенесення слідчого ізолятору за межі Києва тривають уже років зо п`ять. Востаннє тему підняли 2021-го, але зараз із зрозумілих причин вона не на часі. Проте на початках одним із натхненників ідеї був Арсеній Яценюк у часи свого прем`єрства. «Дух українських слідчих ізоляторів і колоній — це ще дух царської Росії, тюрми народів», — заявляв він.

У братній нам Литві був десять днів, збираючи матеріал для історичного роману про Лісових братів — литовських партизанів, які від 1944 по 1955-й чинили опір окупаційній владі. До речі, та влада ставила їх на один щабель із вояками УПА, називаючи братів аналогом бандерівців. А в таборах ГУЛАГу саме ці дві сили об`єдналися в протистоянні табірним адміністраціям, кримінальним елементам і організували й очолили низку табірних повстань. По суті, моноліт ГУЛАГу зламали українці й литовці.

До їхньої появи в таборах політичних повстань не було двадцять років, від початку заснування системи. Хоча різні бунти й регулярні втечі були нормою й не перевищували критичної похибки. Але рулили тут кримінальні злочинці. Бунтували не проти тоталітарної системи — вимагали собі додаткових привілеїв, бо жили за своїми законами. А тікали — бо весна кликала на волю. Ув`язнені ж українські та литовські партизани як поняття свободи, так і саму свободу сприймали інакше. Значно ширше, ніж злодії, котрим вистачало попити-погуляти якійсь час, потім знову попастися й повернутися назад за колючий дріт.

Зачищення публічного простору від Пушкіна й Ватутіна — поновлення історичної справедливості

Попри спільну боротьбу й спільного на той час ворога Україна та Литва в його визначенні, оцінці та загальному сприйнятті пішли різними шляхами. Для литовця Росія — ворог і окупант починаючи з царських часів, коли в XVIII столітті після першого розділу Речі Посполитої між Австрійською та Російською імперіями Литва відійшла складу останньої. Причому, що важливо в моїй історії — майже вся, адже країна невелика. Натомість Україну розділили на кілька шматків, більших та менших. Аж до середини ХХ століття вона була в складі різних держав. Натомість після приєднання в листопаді 1944-го Закарпаття до Української РСР відбулося водночас маркування нинішніх офіційно визнаних кордонів незалежної України — і остаточне поглинання наших територій Радянським Союзом. Тобто, окупація після збройної агресії.

Але Росію в Литві називали ворогом та окупантом уже від літа 1940-го, коли Червона армія вторглася в маленьку незалежну демократичну державу під соусом визволення хтозна кого від хтозна чого. Так тривало весь час примусової русифікації, яка входила в пакет загальної радянізації. Україна ішла іншим шляхом. Окупант у часи Незалежності - це передусім Німеччина. Точніше — німецький фашист. Російський більшовик натомість був не окупантом, а другом. І дотепер в Україні як у центрі, так і на місцях зміна гітлерівської влади радянською відзначається визволенням нас, а не повторною російською окупацією.

Коли вже зовсім точно: не повторною, а черговою після спаленої на початку XVIII століття за наказом російського царя Петра Першого гетьманської столиці Батурина й подальшою, до кінця століття, ліквідацією вже царицею Катериною Другою залишків Гетьманщини. Далі були три спроби вторгнення вже після перевороту в Петрограді 1917-того, остання, на жаль, виявилася успішною. Нарешті, процес окупації продовжився у вересні 1939-того й завершився, як уже сказано вище, 1944-того. Ну і ось маємо чергову спробу — від 2014 року і дотепер. Окупант той самий.

Проте навіть сьогодні далеко не кожен громадянин України готовий назвати Росію ворогом, агресором та окупантом. Звісно, звільнений нещодавно Херсон таки був окупований уже 2 березня і так, захоплений регулярними російськими військами. Проте радянська влада, проголошена свого часу в Петрограді після збройного перевороту, в розумінні не лише великої частини пересічних громадян, а й навіть значної кількості представників легітимної української влади досі не маркується як окупаційна.

Для Литви перебування в складі СРСР така саме окупація, як перебування в складі царської Росії. Для України радянська влада — якась декларативна й не надто виразна спільна історія з Росією. Як, власне, століття перебування під каблуком царя-батюшки і - так-так, це теж варто сказати, — під чоботом найяснішого австрійського цісаря та очільників Другої Речі Посполитої в 1919—1939 роках. Хоча найбільшої шкоди, найбільших втрат, найбільших принижень Україні завдавала й досі завдає саме Російська імперія. Хоч під царським соусом її подай, хоч під комуністичним, хоч під путінським.

Литовських школярів водять на екскурсію в будівлю колишнього КДБ, де показують катівні в підвалі, детально розповідають про тортури й завершують огляд місцем розстрілів. При цьому юним литовцям раз по раз повторюють: з вашим народом, із вашими дідусями та бабусями все це послідовно й безжально чинила Росія. Отже, Росія — ворог. Ця істина вбивається в литовські голови так само вперто й жорстко, як правила Бійцівського клубу зі знаменитого однойменного роману.

Українським школярам пропонують обов`язково читати Пушкіна, Толстого і Достоєвського. І не пояснюють, для чого зносити пушкінські погруддя й перейменувати вулиці й площі. Адже це — лише культура. Натомість наші школярі нічого не знають про табори ГУЛАГу, радянські репресії, успішні спроби замінити українську ідентичність російською в масовій свідомості. Пам`ятник червоноармійцю-визволителю був і подекуди досі лишається в наших містах і селах. Тоді як у Литві біля кожного села — щонайменше пам`ятний хрест на згадку про загиблих партизанів. А загалом там не лише хрести, а й невеличкі меморіальні комплекси. Навіть якщо на місці його встановлення загинуло кілька людей. Це не лише кілька — це аж двоє, троє, п`ятеро, восьмеро борців із російськими окупантами.

Україна вже дев`ятий рік воює, бо до того два десятки років офіційно не називала ворога — ворогом, а окупанта — окупантом. Точніше, ці слова в лексиконі всіх владу імущих були. Але Боже збав ужити їх на адресу Росії та її громадян! Якщо Захід України це сприйме, Південь та Схід — у жодному разі, а тут уже електоральні втрати.

Так, литовцям простіше. Вони об`єднані мовою, їх небагато порівняно з українцями й загалом Литва мала двадцятирічний досвід державності. Який зберігся в пам`яті тих, хто свого часу взяв зброю і пішов у ліси. Своїх партизанів підтримувала вся Литва. Тоді як для великої частини України повстанці, борці за свободу: куркулі, мироїди, петлюрівці, бандерівці, посібники фашистів, просто бандити.

Звичайно, від 22 лютого цього року загальна риторика в Україні помінялася. Росія — ворог. Але варто нині, повсякчас та навіки вічні наголошувати: цей ворог з`явися не дев`ять місяців тому. Навіть не в березні 2014-го, коли брутально загарбав наш Крим. І зачищення публічного простору від Пушкіна й Ватутіна — поновлення історичної справедливості. Тієї, яка нарешті вимагає й зобов`язує називати Росію ворогом. Не боячись при цьому зіпсувати електоральні стосунки з тими, хто досі ревно молиться в церквах московського патріархату.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ