Назад у дев'яності

Наприкінці 90-х життя все ще нагадувало радянське – обшарпані будівлі, діряві дороги, на них – ЗІЛи та «Лади», продовжує автор. Але прикмети капіталізму вже проривалися в наше життя у вигляді мобільників, вивісок «супермаркет» замість «сільпо», імпортної техніки. До кінця 2000-х дух СРСР з атмосфери майже вивітрився, і нам (і не тільки москвичам) стало здаватися, що ми живемо майже в Європі.

Ми думали, що ми це заслужили. Заробили своєю працею, своїми руками, своєю головою, зазначає колумніст. Але це була ілюзія. Не заробили ми ні на «Вдову Кліко», ні на фуа-гра, ні, за великим рахунком, на iPhone 7. І те, що ми зараз усього цього помаленьку позбавляємося, не криза і не катастрофа, це просто приведення ситуації до норми. Ми починаємо жити відповідно до свої доходів, а наші доходи стають адекватними нашій продуктивності.

У Росії, пише Бірюлін, з'явилося ціле покоління бізнесів, які придумали, як красиво вилучити надлишок кешу з гаманців росіян, які не знають, чого б їм ще захотіти. Гарячі тури на Сейшели всього за $ 10 тис., курси особистісного зростання і будівництво вульгарних особняків для тих, хто багатший. Екзотичні види спорту, підроблені вина, ресторани інопланетної кухні та імідж-консультанти для електорату із середнім доходом. «Сірий» бізнес з продажу черги в автосалон за популярною іномаркою. Так, Карл – продаж місця в черзі за Suzuki Grand Vitara за три тисячі доларів! Численні кафе, де «бариста» (таксист, що пройшов апгрейд) запропонує вам кави «з Бразилії», а сомельє (недавній випускник ВНЗ) допоможе розібратися в «карті вин».

Ринок праці скипів. Менеджер з продажу в Москві заробляв більше, ніж комерційний директор в Польщі. Комерційний директор більше, ніж власник заводу в Італії. Випускники ВНЗ на співбесідах вимагали оклад в 2000 євро, корпоративний iPad і вільний графік.

Однак, як говорив Уоррен Баффет, коли починається відлив, стає видно, хто купався голим. У нас вийшов ще більший конфуз – одягнених на нашому дикому пляжі виявилося вкрай мало. З'ясувалося, що тисячі компаній можуть не те що розвиватися, але хоча б просто виживати виключно в умовах, коли кожен день всього стає більше – клієнтів, виручки, маржі. Коли зростання ринку випереджає зростання інфляції і витрат. Коли можна не вивчати ринок, не займатися маркетингом і не створювати УТП. Навіщо тобі маркетинг, якщо у тебе черга? Але в 2014-му році ця казка закінчилася.

Населення, що раптово отямилося, виявляється, не розучилося жити скромно, і на падіння доходів і зростання цін відреагувало стрімко. «Маффін» враз знову став кексом, а вагова безіменна гречка в магазині-дискаунтері раптом стала здаватися смачнішою, ніж у брендованому пакетику з дорогого паперу. Споживач знову згадав, як стригти вуса ножицями перед дзеркалом і пекти пироги з сиром (тобто «чізкейки»), а також вирішив, що на новий рік цілком можна обійтися і без фуа-гра. З точки зору споживчих патернів ми повернулися назад в 90-ті, коли раціональність у прийнятті рішень брала гору над емоціями на тлі загальної бідності, підсумовує автор.

Повну версію колонки Святослава Бірюліна читайте на Snob.ru