У війні між людьми та патогенами. Відомий історик Юваль Ной Харарі — про те, що змінилося для людства і яким тепер буде 2030-й
Відомий історик Юваль Ной Харарі у колонці для Financial Times розповів, як людство могло зупинити пандемію, і в чому винні політики
Як можна стисло охарактеризувати рік з COVID-19, поглянувши на нього з історичної точки зору? Багато хто вважає, що жахливі втрати, викликані коронавірусом, демонструють беззахисність людства перед могутністю природи. Але 2020 рік показав, що людство зовсім не беззахисне. Епідемії перестають бути неконтрольованими силами природи. Наука перетворила їх на проблеми, що піддаються вирішенню. Чому ж тоді відбувається стільки смертей і страждань? Через погані політичні рішення. (…)
Адже перший тривожний дзвіночок про потенційну нову епідемію продзвенів ще наприкінці грудня 2019 року. До 10 січня 2020 року вчені не лише змогли визначити вірус, відповідальний за виникнення захворювання, але й секвенувати його геном, а також опублікувати цю інформацію онлайн. За кілька місяців стало зрозуміло, які заходи можуть уповільнити і зупинити інфікування. Трохи менше ніж за рік вже широко вироблялися ефективні вакцини. У війні між людьми й патогенами людство ніколи не було настільки могутнім.
Перехід життя в онлайн
Крім безпрецедентних досягнень у біотехнологіях, рік з COVID-19 підкреслив силу інформаційних технологій. У попередні епохи людство рідко могло зупинити епідемії, тому що люди не могли відслідковувати інфікування в режимі реального часу, а ціна тривалого локдауну для економіки була непідйомною. У 1918 році ви могли відправити на карантин хворих на грип, але не могли відстежити переміщення безсимптомних переносників або тих, у кого симптоми ще не проявилися. І якби ви наказали всьому населенню країни залишатися вдома кілька тижнів, це призвело б до краху економіки, суспільства та масового голоду.
У 2020 році все інакше — цифрові системи стеження полегшили відстеження захворювання, тому карантин може бути і більш вибірковим, і більш ефективним. Що ще важливіше — автоматизація та інтернет дозволили вводити тривалі локдауни (хоча б у розвинених країнах). (…) Світова торгівля в 2020 році змогла перенести його більш-менш гладко, тому що потребувала меншої участі людини. (…)
Так, круїзні кораблі із сотнями туристів і літаки, заповнені пасажирами, відігравали ключову роль у поширенні COVID-19. Але туризм і подорожі зовсім не обов’язкові для торгівлі. Туристи можуть залишатися вдома, а бізнесмени використовувати Zoom, поки автоматизовані судна і потяги, що майже не потребують людського втручання, рухають вперед світову економіку. (…)
У 1918 році людство жило лише у фізичному світі, тому людям нікуди було бігти, коли смертоносний вірус грипу охопив його. Сьогодні багато хто з нас живе у двох світах — фізичному й віртуальному. Коли коронавірус став циркулювати в фізичному світі, багато людей перевели більшу частину свого життя у світ віртуальний, куди за ними не міг піти вірус.
Звісно, люди досі істоти з плоті й крові, і не все можна буде перевести в цифровий формат. Але рік з COVID-19 підкреслив, наскільки важливу роль відіграють працівники низькооплачуваних професій у підтримці нашої цивілізації: медсестри, водії вантажівок, касири й кур'єри. У 2020 році кур'єри стали тією тонкою червоною ниткою, що скріплює націю разом. Вони стали нашим надзвичайно важливим зв’язком з матеріальним світом.
Але автоматизація, дигіталізація і перехід діяльності в онлайн створюють нові загрози. Одна з найбільш дивовижних речей, пов’язаних з роком пандемії, — це те, що інтернет не зламався. (…) У 2020 році майже за одну ніч школи, офіси й церкви перейшли в онлайн, але мережа витримала. Ми рідко думаємо про це, але нам слід було б. Після 2020 року ми знаємо, що життя триває, навіть якщо вся країна вводить локдаун. А тепер уявіть, що буде, якщо наша цифрова інфраструктура зламається? (.)
В руках політиків
Рік з пандемією також оголив інше важливе обмеження наших наукових і технологічних можливостей. Наука не може замінити політику. (…) Саме політики повинні знайти баланс між питаннями медицини, економіки та суспільства, а після цього скласти чіткий план дій.
Наприклад, інженери створюють нові цифрові платформи, щоб допомогти нам функціонувати під час локдауну. Використовуються нові способи стеження, щоб допомогти нам розірвати ланцюжок інфікування. Але дигіталізація і стеження загрожують нашій приватності та відкривають можливості для появи безпрецедентних тоталітарних режимів. У 2020 році масове стеження стало і більш легітимним, і більш поширеним. Пошук правильного балансу між корисним стеженням і антиутопією — це робота політиків, а не інженерів.
Є три загальних правила, які можуть допомогти нам вберегтися від цифрової диктатури навіть під час пандемії.
По-перше, якщо ви збираєте дані про людей — особливо про те, що відбувається в людському організмі — ці дані повинні використовуватися на їхнє благо, а не для того, щоб маніпулювати, контролювати або шкодити.
По-друге, стеження має бути обопільним. Якщо стеження відбувається лише зверху вниз, то це прямий шлях до диктатури. Тому важливо посилювати і стеження за урядом і великими корпораціями. (…)
По-третє, не можна дозволяти великій кількості даних збиратися в одному місці. Ні під час пандемії, ні після неї. Монополія даних призведе до диктатури. Якщо ми збираємо біометричні дані людей, щоб зупинити пандемію, цим краще займатися незалежному органу охорони здоров’я, а не поліції.
Безпрецедентні наукові й технологічні успіхи в 2020 році не змогли впоратися з кризою COVID-19. Вони перетворили епідемію зі стихійного лиха на політичну дилему. Коли мільйони гинули від чуми, ніхто не чекав багато чого від королів та імператорів. Близько третини англійців померло під час першої хвилі Чорної смерті, але Едуард III не втратив свій трон. Було очевидно, що зупинити епідемію не в силах правителів, тому ніхто не звинувачував їх у нездатності зробити це.
Але тепер у людства є наукові інструменти, щоб зупинити COVID-19. Кілька країн — від В'єтнаму до Австралії — довели, що навіть без вакцини нам доступні інструменти, які можуть зупинити епідемію. Але у цього висока економічна й соціальна ціна. Ми можемо перемогти вірус — але ми не впевнені, що готові заплатити ціну за цю перемогу. Саме тому наукові досягнення поклали на плечі політиків ношу величезної відповідальності.
На жаль, багато політиків не змогли впоратися з нею. Наприклад, президенти-популісти в США і Бразилії применшували небезпеку, відмовлялися прислухатися до експертів і натомість поширювали теорії змов. Вони не змогли розробити розумний план дій і саботували спроби держави й місцевої влади зупинити епідемію. Ця недбалість і безвідповідальність адміністрацій Трампа і Болсонару призвели до сотень тисяч смертей, яким можна було запобігти. (…)
Хоча деякі країни впоралися краще, людство не змогло стримати пандемію або створити глобальний план перемоги над вірусом. Перші тижні 2020 року нагадували нещасний випадок, знятий у сповільненій зйомці. Сучасні комунікації дозволили людям з усіх куточків світу своєчасно побачити фотографії з Уханя, потім — з Італії, а потім з багатьох країн. Але глобальне лідерство, яке могло б зашкодити катастрофі поширитися на весь світ, так і не виникло. Інструменти для цього були, але часто-густо була відсутня політична мудрість.
Іноземці поспішають на допомогу
Одна з причин, чому наука досягла успіху, а політиків чекала невдача — це те, що вчені співпрацювали глобально, тоді як політики, як правило, ворогували. Працюючи під вантажем стресу і невизначеності, вчені всього світу вільно ділилися інформацією і покладалися на відкриття і висновки один одного. Багато важливих дослідних проектів проводилися міжнародними командами. Наприклад, одне з ключових досліджень, яке продемонструвало ефективність локдауну, проводилося вченими з дев’яти інститутів — одного у Британії, трьох у Китаї і п’яти в США.
Політики ж, навпаки, не змогли створити міжнародний союз проти вірусу і не сформували загальносвітовий план. Дві провідні супердержави, США і Китай, обмінювалися звинуваченнями у приховуванні важливої інформації, поширенні дезінформації та теорій змови і навіть в умисному поширенні вірусу. Багато інших країн, судячи з усього, фальсифікували або приховували дані про розвиток пандемії.
Брак світового співробітництва не тільки виражався в інформаційних війнах, а й в конфліктах через нестачу медичного обладнання. Незважаючи на безліч випадків співпраці й щедрості, не було зроблено серйозної спроби зібрати всі доступні ресурси, направити глобальне виробництво в потрібне русло і переконатися у відповідному постачанні ними. А «вакцинний націоналізм» створює новий тип світової нерівності між країнами, які можуть вакцинувати своє населення, і тими, хто не може цього зробити.
Сумно бачити, що багато хто не розуміє простого факту: поки вірус продовжує десь поширюватися, жодна країна не буде в безпеці. Наприклад, якщо Ізраїль і Британія переможуть вірус у межах своїх кордонів, а вірус продовжить поширюватися серед сотень мільйонів людей в Індії, Бразилії чи Південній Африці. Нова мутація, що з’явилася в далекому бразильському місті, може зробити вакцину неефективною і призвести до нової хвилі інфікування. (…)
Антивірус для світу
Суперечки про те, що сталося в 2020 році, будуть вестися ще тривалий час. Але представники всіх політичних таборів повинні винести з подій бодай три наступних уроки:
По-перше, нам потрібно убезпечити цифрову інфраструктуру. Вона стала нашим порятунком під час пандемії, але згодом може перетворитися на джерело ще більшого лиха.
По-друге, кожна країна повинна більше інвестувати в свою систему громадської охорони здоров’я. Це здається очевидним, але політики й виборці примудряються ігнорувати найочевидніший урок.
По-третє, нам потрібно створити потужну глобальну систему, щоб вести моніторинг і запобігати пандемії. Лінія фронту війни між людьми і патогенами проходить через кожного з нас. І якщо ця лінія виявиться прорвана в будь-якому куточку планети, це загрожує всім нам. (…)
Кістяк подібної світової антипандемічної системи вже існує — Всесвітня організація охорони здоров’я і кілька інших інститутів. Але цю систему ледве фінансують, до того ж у неї немає політичного впливу. Час наділити її політичним впливом і набагато більшим бюджетом, щоб вона більше не покладалася у всьому на корисливих політиків. (…) Це була б ідеальна платформа для збору медичних даних, моніторингу за можливими загрозами, підняття тривоги й спрямування досліджень.
Багато хто боїться, що COVID-19 — це лише початок нового спалаху пандемій. Але якщо вищезгадані уроки будуть враховані, то після шоку COVID-19 пандемії можуть відбуватися рідше. Людство не може запобігти виникненню нових патогенів. Це природний еволюційний процес, який відбувається вже мільярди років, він продовжиться і в майбутньому. Але сьогодні у людства є достатньо знань і інструментів, щоб запобігти їх поширенню.
Якщо COVID-19 все ж продовжить поширюватися в 2021 році і знищить мільйони людей, або ще більш смертоносна пандемія звалиться на людство в 2030 році — це не буде ні стихійним лихом, ні карою божою. Це буде людською невдачею, а якщо точніше — політичною.
Повну версію колонки читайте на Financial Times
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
