Війна — це продовження політики іншими засобами. Багато хто вимовляє цю мантру, але мало хто приділяє їй достатньо уваги — особливо в розпал війни. На тлі кривавої бійні, улаштованої ХАМАСом в Ізраїлі, і все більших жертв серед мирного населення в Газі глибинна логіка війни ховається за величезним людським стражданням, яке вона породжує.

У міру того, як зростає кількість загиблих, постає запитання: хто переможе в цій війні? Не та сторона, яка вб'є більше людей, не та, яка зруйнує більше будинків, і навіть не та, яка отримає більше міжнародної підтримки, а та — що досягне своїх політичних цілей.

ХАМАС почав цю війну з конкретною політичною метою: не допустити мир. Після підписання мирних договорів з Об'єднаними Арабськими Еміратами та Бахрейном Ізраїль був на порозі підписання історичного мирного договору із Саудівською Аравією. Ця угода стала б найбільшим досягненням прем'єр-міністра Біньяміна Нетаньяху за всю його кар'єру. Вона нормалізувала б відносини між Ізраїлем і більшою частиною арабського світу.

За наполяганням саудівців і американців, умови договору мали містити значні поступки палестинцям. Ці поступки мали негайно полегшити страждання мільйонів палестинців на окупованих територіях і відновити ізраїльсько-палестинський мирний процес. Перспектива миру і нормалізації відносин була смертельною загрозою для ХАМАС. З моменту свого заснування 1987 року ця фундаменталістська ісламістська організація ніколи не визнавала права Ізраїлю на існування і взяла на себе зобов’язання вести безкомпромісну збройну боротьбу. У 1990-ті роки ХАМАС зробив усе можливе, щоб зірвати мирний процес в Осло і всі подальші мирні зусилля.

Понад десять років ізраїльський уряд на чолі з Нетаньягу відмовлявся від серйозних спроб укласти мир із поміркованішими палестинськими силами, проводив дедалі запеклішу політику щодо окупації спірних територій і навіть сприйняв месіанські ідеї правого спрямування про перевагу євреїв. У цей період ХАМАС виявляв дивовижну стриманість у відносинах з Ізраїлем,