Точніше, наших небайдужих громадян обурює, чому авторитетні американські та європейські ЗМІ дозволяють собі погодитися з Росією в тому, що катастрофу влаштувала українська сторона. Тим більше, що російський диктатор Володимир Путін хай мовчав тиждень, але все ж таки 13 червня на зустрічі з так званими воєнними кореспондентами в Кремлі заявив: греблю підірвала українська сторона.

Але хіба хтось у цивілізованому демократичному світі може брати на віру й повторювати слова диктаторів? Адже за замовчуванням сказане ними має сприйматися з точністю до навпаки. Якщо маньяк каже — злочин не його рук діло, значить скоїв злочин саме він.

Проблема, скажімо так, не завжди адекватної, реалістичної оцінки факту скоєння злочину в інтересах об`єкта насильства (навмисне так закручую, аби уникнути слова жертва) має на Заході, і зокрема — в західній культурі погано знайомий, а то й зовсім не знайомий нам контекст. Коротке пояснення звучить так: монстр не завжди винен у тому, що він монстр, і чудовиську треба давати шанс. Хтось може виглядати чудовиськом, мати в послужному списку доведені злочини. Та це зовсім не дає право автоматично вішати на нього черговий злочин.

Неоднозначність персонажів — те, чого противники масової культури в усьому світі вимагають від продуктів цієї культури. Ось є герої та антигерої коміксів, вічні антагоністи. Наприклад, Бетмен та Джокер. Проте одного разу журналіст-розслідувач Едвард Брок у процесі чергового розслідування заражається сімбіотом та перетворюється на монстра Венома, який харчується живими людьми. Так хто тепер Брок — носій небезпечного віруса чи його приборкувач? Це не єдиний актуальний сюжет із Всесвіту Marvel Comics. А якщо додати сюди класичну історію із Всесвіту Зоряних війн, у якій Енакін Скайвокер переходить на темний бік та стає Дартом Вейдером, можна побачити: західний світ не лише дає право монстрові стати на світлий бік, а й героєві - перейти на сторону зла.

Аби такий контрнаступ відбувся, українці мають не перестріляти, а перекричати Росію та росіян

Прикладів можна навести чимало. Але давайте не забувати: принцип не все так однозначно почав активно формуватися в західній масовій культурі й відповідно — в інформаційному, правовому та політичному полях по завершенню Другої світової війни. Коли держави-переможці могли собі дозволити категорично засудити Гітлера, гітлеризм, нацизм, бо все це зазнало краху внаслідок військової поразки. Натомість усяким іншим суспільним процесам давали шанс на розвиток та переосмислення. СРСР як член антигітлерівської коаліції подібний шанс теж отримав.

Здивовані західною реакцією на російський теракт можуть прочитати дослідження британця Лоренса Ріса Аушвіц, написане ще 2005-го року й лише минулого перекладеному й виданому в Україні. Автор наводить факти: про масові знищення на концтаборі Аушвіц-Біркенау, як і в інших подібних, частина західного світу нічого знати не хотіла. Ще раз: це тут і тепер світ знає про Аушвіц. А поки тривала Друга світова і табір діяв, чулося: ми знаємо про якісь трудові табори і знаємо, що нацисти тримають там в`язнів. Але ж у нас теж є місця позбавлення волі, там сидять в`язні, бо так розбудована пенітенціарна система. Тим більше, що 1944 року гестапо допустило місію Міжнародного Червоного Хреста проінспектувати концентраційний табір-гетто «Терезієнштат», розташований у Протектораті Богемії та Моравії, нині Чеська Республіка. Перед візитом там провели програму так званого облаштування. А після — зняли пропагандистський фільм за участю в`язнів, котрі живуть та працюють у достатку, мають усі права й всім задоволені. По завершенню зйомок майже всі, хто потрапив у кадр, були знищені в Аушвіці.

Але раніше так само діяли керівники СРСР. У 1928 році на замовлення ОГПУ, радянської предтечі нацистського гестапо, створили пропагандистську стрічку «Соловки». Вона розповідала про гарне життя в Соловецькому трудовому таборі, а по суті - першому радянському концтаборі. Фільм подавав місце масового знищення людей як рукотворне суспільство майбутнього, що наближає до ідеалів комунізму. На Заході це з`їли, бо адвокатом Соловків був особисто Максим Горький. І - увага! — при владі в СРСР ще не було товариша Сталіна. Точніше, він був, але лиш примірювався до гайок, які мав намір невдовзі закрутити.

Цього року Росія витрачає на свій патріотичний контент 20 мільярдів рублів. Це війна в інформаційному полі, і вона не менш кривава і не менш жахлива, ніж те, що відбувається на полях. У популяризацію себе, в намагання відбілити свої злочини Росія вкладає страшні гроші. Вони здатні на будь-яку брехню. Тут цитується виступ командира підрозділу Ангели Тайри, засновниці БФ Мрія Юлії Паєвської (Тайри). Але це не новина, не сенсація, лише чергова констатація давно очевидного факту: для Німеччини період нацизму був ганьбою й сороміцькою хворобою. Для Росії - звичним та звичайним застосуванням на практиці ідеології рашизму. І наша біда, як біда цивілізованого світу — в тому, що Росія не задоволена результатами перемоги в Другій світовій війні.

Проти України грає те, що німецький нацизм офіційно засуджений і йому можна протиставляти все, що завгодно. Включаючи, як не прикро це прозвучить, рашизм. Росія в силу ряду причин досі легітимна для Заходу і не лише для нього. Ті, хто називає себе нашими партнерами, водночас — завдяки згаданому вище контексту про неоднозначність Добра і Зла після Другої світової, якщо виключити з переліку нацистів, — залишають і за Росією право голосу. Адже Росія не була — вона лишається партнером наших партнерів.

Так само Заходу простіше було повірити пригодованому Кремлем журналісту Волтеру Дюранті, який свого часу заперечив факт організованого Голодомору в Україні, аніж репортерові-валійцю Ґарету Джонсу, який назвав тоді речі своїми іменами. Звернули увагу, що чимало країн визнають Голодомор геноцидом українців аж тепер. Чому? Бо донедавна російська пропаганда твердила зворотне, і їй вірили. Списуючи це на такі собі розборки між взаємно ображеними сусідами.

Ось чому контрнаступ на інформаційному фронті не менш важливий, ніж на військовому. Ба більше: одна з причин не лише масштабного, а й загалом — вторгнення Росії в Україну навесні 2014 року — тривале перебування України та Заходу саме в російському, рашистському інформаційному полі. У часи, коли Росія вливала в пропаганду мільярди і створювала собі майданчики впливу на Заході, в Україні ходила сумна приказка: якщо мільярдер хоче стати мільйонером, хай вкладає гроші в культуру. Державної політики тут майже не було. Приватні медіахолдінги не заморочувалися та наповнювали ефіри російським та проросійським контентом.

Нині сповзання з російської інформаційної та культурної голки для багатьох українців болюче. Але такий самий болючий процес переживає і Захід: виявляється, дослухатися до Росії безпечніше, затишніше та навіть толерантніше, демократичніше. Дамо злу невеличкий шанс, не всіх же собак на Росію вішати…

Проблема з інформаційним контрнаступом — у тому, що для нього не надають і ніколи не нададуть зброю. Аби такий контрнаступ відбувся, Україна і українці повинні не перестріляти, а перекричати Росію та росіян. У світі, де наш ворог має таке саме право голосу, як і наш друг, і де з таким правом досі рахуються, це значно важче, ніж розробити й втілити військову операцію. Саме тому в нас усередині країни дедалі частіше кричать одне на одного, а не на ворога: це ж не вимагає жодних ресурсів. Але й перемогу не наближає.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV