З хором Вєрьовки пов’язана знакова історія. Одна з пісень починалася словами: «Добрий вечір, добрий, пане господарю», а закінчувалася: «Ясний світ засвітився». Це було схоже на похвалу радянського ладу — коли той настав, стало світло. Минуло чверть століття, перш ніж я дізнався, що це просто колядка, з якої цензура вилучила слова «Син Божий народився» (я включив її до сімейного різдвяного репертуару!).

І так було щоразу: все, що стосувалося України, виявлялося неправдивим, а до істини доводилося довго добиратися. Ось, наприклад, привласнений Польщею художник-примітивіст; спочатку йому вигадали ім'я Нікіфор, потім прізвище Криницький. Тим часом він мав своє - Епіфаній Дровняк, і до війни його знали зневажені нами українські мистецькі кола. А після війни, перш ніж він став туристичною атракцією Криниці, йому довелося тричі повертатися туди пішки, бо стільки разів його звідти вивозили.

Ще в початковій школі я читав про російського капітана Потьобню, який під гаслом «За нашу і вашу свободу» воював у лавах січневих повстанців, загинув у битві під Скалою і, таким чином, уособлював польсько-російську дружбу. Набагато пізніше я дізнався, що Андрій Потьобня був корінним українцем, братом видатного філолога. Що, втім, не вписується в стереотип, згідно з яким цей народ не має вчених, а там лише самі різники.

Вже після п’ятдесяти я дізнався, що маю родича-українця

У нас в Інституті [математики Академії наук] був колега з українським прізвищем, на що ми не звертали уваги, а він ніколи не згадував про своє походження. Через роки він розповів, що його вивезли з Леска до Щеціна, де він жив у дуже примітивних умовах; перші роки — без батька, який сидів у сибірському таборі.

До школи він пішов не у вересні, а в листопаді, коли хтось згадав, що діти повинні вчитися. Він мало що розумів, бо вдома розмовляли на лемківському діалекті української мови. А коли вчителька попросила щось намалювати, він не розумів, про що йдеться, бо ніколи цього не робив. До ліцею його прийняли умовно, з огляду на його математичні здібності. Я не здогадувався, що він мав такий старт, бо в інституті він вирізнявся культурою і тактом.

Нарешті про себе: вже після п’ятдесяти я дізнався, що маю родича-українця, причому не просто якогось, а класика місцевого живопису Осипа Куриласа — двоюрідний брат мого батька одружився з пані Курилас.

Вона, вже вдова, попросила мене перекласти статтю (написану російською мовою) про «дядька Йосипа», який, на її думку, вважав себе поляком. У що я сумніваюся, оскільки він був офіцером Галицької армії і займався пропагандою, зокрема, проектуючи листівки.

Однак питання ідентичності є складними: один із братів Шептицьких був польським генералом, а інший очолював Українську православну церкву; чистою українкою була також друга дружина генерала Андерса, уроджена Ірина Яросевич.

(попередній текст читайте тут, далі буде)

Вперше опубліковано у Gazeta Wyborcza

Публікується з дозволу редакції