Примус до співчуття

Треба сказати, я з цим стикаюся щодня. Коли посадили Pussy Riot, ми виступали з протестами заради підтримки дівчат, і мені написали наші ліві, мовляв, у Росії тисячі політв'язнів і десятки тисяч невинно засуджених (і це правда), чому я підтримую цих, а не тих.

Ну, ви, напевно, знаєте «ольгінських» - це такі кремлівські боти, яких нацьковують на більш-менш значущі фігури в російськомовному сегменті інтернету. У них це одна з найбільш ефективних технологій. Наприклад, для тих у Росії, хто говорить про необхідність негайно звільнити Савченко і доводить політичну заангажованість суду над нею, тут же пишуть – а в Одесі сотні політичних в'язнів, чому ви не вимагаєте свободи їм.

Коли висловлюєш особистий біль після якоїсь катастрофи, обов'язково знайдеться хтось, хто скаже, що в автомобільних аваріях гине набагато більше, а від укусів мухи цеце ще більше. Тобто співчуття несправедливе. Це факт. Воно вибіркове і, мабуть, підпорядковується якимось законам. Я їх не знаю, може це для випускників журфаку або психологів – азбучна істина. Але мені насправді цікаво, чому одні викликають співчуття і приковують увагу, а інші - ні.

Була недавно історія, коли мене хотіли «примусити до співчуття». Не вийшло. Все ж таки справа добровільна. Отже, певний набір обставин дуже важливий, щоб співчуття включилося. Яких? Несправедливість. Протистояння людини системі. Масштаб трагедії. І її унікальність. Ступінь знайомства з жертвою. Думаю останнє – фактор, за яким ми більше співчуваємо людям відомим, ніж звичайним обивателям. Ми їх знаємо.

І тут включається важлива місія медіа – привертати нашу увагу. Але чи є якісь писані або неписані правила? Як це відбувається у редакції. Дуже цікаво дізнатися. Що стосується Pussy Riot, цікаво, що дівчата самі вирішили відновити справедливість. Створили ресурс МедіаЗона, допомагають іншим ув'язненим. Тобто вони частина співчуття, яке отримали самі – дуже ефективно множать і поширюють на інші.