Як ветеранам інтегруватися у громадський сектор
Я працюю з ветеранами щодня. І найбільш прикре, що мені доводиться від них чути — це фраза: «Відчуваю, що в цивільному житті ми нікому не потрібні»
Багато хто з нас зараз навіть не усвідомлює, що нас оточують ветерани. Багатьох із них у суспільній системі координат ніби не існує. Бо війна ж іще триває - тож, здається, і ветеранів ще немає. От закінчиться війна, тоді й почнуть повертатися люди з фронту. Але це не так. Точних цифр немає. Є реєстр ветеранів, проте, туди входять і військові, які зараз служать. Але — факт: ветерани і ветеранки вже поруч з нами.
Серед них багато тих, хто отримав важкі поранення у боях та звільнилися із війська за станом здоров’я. Відповідно, у багатьох є інвалідність, хоча вона може бути невидимою на перший погляд. Ці люди вже пожертвували найціннішими ресурсами, які мали, вкладаючись у захист України. Це їхнє здоров’я, життя, добробут власних родин. Зараз, якщо замість підтримки, терпіння та простору для самореалізації, суспільство запропонує їм байдужість і острах, є ризик отримання глибокого розколу між людьми з бойовим досвідом та без нього. Не те, щоб його не існувало зараз, але точно не треба, аби він поглиблювався. А, враховуючи зовнішню загрозу з боку Росії, внутрішніх розколів і розбрату не можна дозволити з міркувань виживання.
«Те, що добре для ветерана, — добре для всього суспільства»
Ветеранська спільнота зараз сповнена різними людьми: з власними досвідами, переживаннями, бажаннями і проблемами. Складнощі, пов’язані з отриманням законних виплат, статусів та привілеїв, ведуть до справедливого обурення та бажання щось змінити. Як я чую від самих ветеранів, часом це бажання може призвести до незаконних дій, розв’язання проблем силовими методами. Це ні в якому разі не означає, що ветерани і ветеранки це така собі «загроза». Але у багатьох із них є рушійна сила: загострене відчуття справедливості і дух боротьби. І, відповідно, великий потенціал. Якщо через розуміння, пошук спільних точок дотику допомагати ветеранам і ветеранкам інтегруватися у громадський сектор, знайомити їх з альтернативними інструментами змін і вірити в них — суспільство отримає ситуацію win-win.
Спілкуючись з ветеранками і ветеранами нашого проєкту «Трайб», я бачу, як це працює. Бути у спільноті своїх, почуватися потрібними й не самотніми, надихати одне одного на дії - це те, що тримає купи. Ще вони дуже хочуть допомагати іншим побратимам і посестрам. Мета благородна, але хіба не сумно, що людям, які й так боролися за Україну, доводиться допомагати цій державі виконувати її ж обов’язки — або навіть протистояти державі, відстоюючи власні права? Утім, заручившись підтримкою цих неймовірних людей, готових боротися заради змін, усе наше громадянське суспільство держави Україна стає сильнішим.
Коли ветеран добивається встановлення паркомісць для осіб з інвалідністю у своєму районі, це робить місто доступнішим для інших — не лише для ветеранів. Коли ветерани масово скаржаться на невідповідність розміру виплат чинному законодавству, це недопрацювання починають виправляти для всіх, хто отримує виплати від Пенсійного фонду — не лише для ветеранів.
У нас в «Трайбі» не раз лунала теза: «Те, що добре для ветерана, добре для всього суспільства». І справді, боротьба з порушенням прав, конструктивна критика помилок чи викриття бездіяльності державних установ впливають на життя багатьох людей, які можуть навіть про це не замислюватися.
У сильних демократичних державах виправляти системні і точкові проблеми — це завдання державних органів, які доволі успішно із ним справляються. У зв’язку з цим, роль громадянського суспільства природно є вужчою. «Тут, наприклад, бачиш на вулиці дерево, яке вже помирає - і контактуєш з місцевими органами самоврядування. І вже за кілька днів дерево спиляють або зміцнять — проблема вичерпана», — розповідає мені український ветеран, який прожив у Данії рік.
У державах авторитарних часто проблем набагато більше, ніж застаріле дерево, але громадянське суспільство там не може працювати ефективно. Оскільки воно є небезпечним для можновладців, то його помітна активність призводить до репресій: громадські організації або йдуть у підпілля, або йдуть на поступки і стають підконтрольними владі.
Україна крокує демократичним курсом, долаючи радянське минуле і тривалий російський вплив. Тут поки не сформувалися сильні демократичні інституції, демократію прямої дії - протести, акції, петиції - вже ніхто не відбере. Ці інструменти прямої демократії реально працюють і призводять до змін, а громадські організації перекривають державні функції там, де можуть зробити це ефективніше.
Ветеранів та ветеранок ставатиме більше. Ми не знаємо, коли і як завершиться війна, але вже зараз нам слід навчитися чути ветеранів, розуміти їхні потреби й проблеми та налагоджувати механізми ефективного залучення цих людей у громадське життя. Тоді для людей, які повертаються, вже існуватимуть рольові моделі. І, можливо, підстав для думок про непотрібність у цивільному житті буде менше.