Про адаптацію родини ветерана. Про рідних, які адаптуються разом із військовими після їх повернення додому. Я опишу свій чесний досвід і поєднаю його з тим, що ми обговорювали з посестрами. Я бачила багато пам’яток про те, як підтримати ветерана, і не зустрічала того, що було б пов’язано з досвідом тих, хто поруч із ним.

Важливо пам’ятати, що цей досвід у всіх буде дуже різним. І для самих військових і для всієї родини, бо багато залежить від того, де саме була служба, чим саме людина займалась, чи було поранення, ампутація чи контузія. Які були стосунки з побратимами та командирами. Які стосунки в родині. Чи була можливість бачитись. Все це і ще багато чинників впливатиме на спільний процес адаптації. Не буває досвіду універсального.

Це великий текст, але сподіваюсь, буде практичним.

Мій чоловік демобілізований за станом здоров’я. В кінці місяця комісія, що має дати статус інвалідності.

1. Ти знала, як чекати. Було одне єдине бажання — дочекатись, щоб був живим. І все інше могло відходити на задній план. Можливо, риси чоловіка, його прояви, ваші стосунки ідеалізувались — і ось, коли ти дочекалась, починає виринати те, що «приїхало» разом із чоловіком. Повертається реальна, іноді зовсім незнайома людина.

Важливо тримати в фокусі: повернення додому — це лише початок. Не мати ідеалізації.

2. Війна не завершується з поверненням додому. Військовий привозить її із собою та в собі. І це відчувається. Складно пояснити, за якими ознаками. Не в словах, не в флешбеках.

Ми завжди співналаштовані. Ми можемо заражатися станом та емоціями одне одного. Відчувати в собі щось нове і невимовне — складне.

Не можна створювати очікування

Мені допомагають практики, які я постійно роблю. Те, що повертає мене до своїх власних відчуттів, зазвичай, щось, пов’язане з тілом. Нагадування собі: «Це ти — а це я. Я з тобою, але я дозволяю собі відчувати інше».

Потрібно мати того, до кого можеш звернутись — ословити, виплакати, відреагувати напруження.

3. Коли близька людина повертається з війська, ти можеш думати «ось він, видих». Ні, це передишка.

Після ейфорії перших днів після зустрічі може бути емоційний відкат і у тих, хто чекав, і у тих, хто повернувся. Найскладніше може починатися і проявлятись, коли людина почувається в безпеці.

Тоді нервова система, саме тіло може починати «вивантажувати» досвід. Перші дні після повернення — не показник.

Не обов’язково буде складно — може бути по-іншому. І саме вдома може починатись відреагування напруги.

Я для себе вивела формулу, яку собі іноді нагадую: все, що відбувається, те, як відреаговується і проявляється — не про мене. Це про стан і досвід людини.

4. Мені майже всі знайомі казали: «Ось повернеться чоловік, тобі одразу стане легше, приїде і візьме на себе…».

Не можна створювати очікування. Ми не можемо передбачити, скільки пройде часу, поки чоловік «повернеться» не тільки тілом.

Він може почуватись дезорієнтованим, взагалі не знати, що від нього очікують, що потрібно робити вдома. І взагалі, що можна робити. Почуватися, як в тумані.

На синхронізацію реальностей, рутин, на те, щоб просто розпочати етап планування, потрібні сили та час.

Людина за кілька років могла орієнтуватись на накази, на задачі, де все зрозуміло.

Він може не розуміти, хто він, де він, навіщо вся ця незрозуміла метушня. І від цього з’являється відчуття порожнечі та стан «я не на своєму місці, а де моє місце — я не знаю». Людина може дратуватись. І ми можемо дратуватись також.

Він може інтенсивно щось робити, що відчувається дивним, може просто лежати днями.

Важливі нагадування: «Ти — мій чоловік/дружина, тато/мама». Важливо поступово розповідати про плани, про те, яка дія йде за якою. Питати: «Чи міг би ти на себе взяти…» — і чітко розповісти, що саме.

Може бути так, що людина зробить частину задачі та вимкнеться. І із рутини, і з контакту.

Це складно, ти могла звикнути розраховувати на себе, розраховувати час, задач, і взагалі складно відпускати контроль. А коли раптом виявляється, що розраховувати повністю не можеш, це може розчаровувати.

Потрібно пам’ятати, що на все потрібен час. Все поступово повертатиметься.

5. Він може не витримувати довгого емоційного спілкування з дітьми, не розуміти деякий час їх потреби. І з кожною невдалою спробою може відсторонятись. І в цьому точно потрібна підтримка. Бути присутньої при спілкуванні з дітьми, щоб модерувати його.

6. Лімбічна система військового часто знаходиться в стані призупиненого збудження — щоб моментально зреагувати, щоб подбати про безпеку чи зробити потрібну дію — дію воєнного часу. Реакція на звуки, доторки, певні слова, світло, інтенсивність емоцій і вдома може бути загостреною.

Читайте також:

Олена Любченко

Війна обнуляє всі наші плани? Як повернути своє майбутнє

Коли лімбічна система змінить свою активність — складно передбачити. Поки ми можемо почуватись, наче працюємо в трансформаторній будці заземленням. І нам, щоб витримати навантаження, потрібно дбати про своє власне «заземлення» — те, що для нас є стабілізацією.

Для когось це спорт, групи підтримки, психотерапія, хобі… Ще раз повторю: ці прояви не для нас і не про нас.

Ми можемо озвучувати емоції та потреби рідного: «Тебе дратують гучні звуки, складно їх витримувати?»; «Коли я сказала… це було недоречно?». Не для всіх підходить проговорення і пояснення, але воно теж важливо.

Ну і нам важливо вчитись окреслювати і свої кордони: «Я бачу, як тобі важко, але так зі мною не можна».

7. Людина, що повертається, може намагатись «заземлитись вдома» — відчути й освоїти простір. Було б добре розповісти, що змінилось, поки його тут не було.

Іноді простір «роблять своїм» і означають межі своєї території, коли розкидають речі — «мітять територію». А іноді починають прибирати, викидати.

А ми могли звикнути, що простір цілком наш. І важливо підготуватись та продумати, як його перелаштувати. Ми можемо запропонувати разом купити щось для дома, зробити найпростішу перестановку.

8. Ми можемо тягти рідних «розважатись» — в кіно, парки, кафе, на концерти, запрошувати гостей — це помилка. Окрім того, що для нервової системи забагато стимулювання, це ще більше підкреслює різні реальності — війни й тилового міста.

Може підсилюватись відчуття самотності, провини, що зараз не з побратимами, злості та відчуття несправедливості. Ветеран не завжди може пояснити зміну свого стану. А ми можемо відчувати, що щось зробили не так і почуватись винними.

9. Багато хто з посестер розповідав, що чоловіки розкладали, перекладали, перебирали свій військовий одяг та речі. Носили тільки його, чи залишали якусь деталь. Не дозволяли торкатись своїх речей.

Багатьом військовим важливо залишити частину ідентифікації. Я чула слова: «Хто я зараз? Хто я без цього?». Навіть маленька деталь дає відчуття причетності.

Не потрібно вмовляти переодягатись. Чи ховати речі. Це завжди некоректно і недоречно.

10. Часто зарплатня військового йде на воєнні потреби. Гроші можуть витрачатись і на лікування.

Тема фінансів завжди складна. І не завжди у ветерана є запас саме своїх грошей. Поки не вирішиться питання з реалізацією, важливо оговорити це. Всередині себе зрозуміти, як ви будете пропонувати гроші, як будете дбати про спільні та особисті потреби.

11. Коли чоловік повертається з війська, ти й сама одразу переходиш в інший статус. Ти вже не належиш ані до тих, хто чекає, ані до тих, чиї рідні в тилу. Бо це зовсім інший досвід. Це може переживатись теж, як дезорієнтація.

Читайте також:

Світлана Ройз

Вісім важливих пунктів. Як розповісти дитині про поранення рідної людини

Роль дружини військового могла стати частиною ідентифікації. Хто ти зараз? Чи є зараз спільнота, яка може розділити з тобою досвід адаптації — лікування — підтримки?

Ми можемо захотіти «компенсувати» те, що зараз чоловік повернувся: більше працювати, самій піти до війська. Бо кожна родина має робити свій внесок в перемогу.

А ще з’являється почуття провини перед посестрами, тими, хто чекає. І тими, хто вже не зможе дочекатись.

Я довго говорила із собою про те, що мій внесок саме зараз — максимально допомогти відновитись чоловіку. І відновитись всією родиною.

12. Я не писала, про біль, розлади сну, сексуальність, медкомісії та лікування. І стосунки з дітьми, пояснення дітям, що відбувається. Це окрема тема.

Взагалі це складний новий досвід. Якого ще точно не було.

Кожен день динаміка стану рідної людини може змінюватись. Людина може відчуватись то більш близькою, то більш відстороненою. Ти не можеш спрогнозувати, що стане тригером для реакції.

Можуть виникати питання — а чи є щось у нас спільне, а чи є щось, в чому ми ще рідні? Це перевантаження — які ми маємо витримати.

Ми знайомимося заново. Ми формуємо новий «договір» в стосунках. І можливо, саме час створювати нові ритуали близькості.

Я домовилась із собою про дозвіл не знати, що буде далі. Я все проходжу вперше. Але мене є базове знання та впевненість: я не знаю, як саме буде далі, але я точно знаю, що ми разом впораємось. Бо близькість та любов — це вибір. І ми разом його зробили.

Ми всі маємо впоратись і впораємось.

Текст публікується з дозволу авторки

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV

Більше блогів тут