Патріотизм, культура та халтура

10 березня 2018, 19:21
1457
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

Не можна прикривати патріотизмом невігластво, інакше невдовзі воскресимо у себе Радянський Союз із його цензурою і переслідуванням інакодумців

лово патріотизм — лазівка для халтури”, — заявив минулого тижня відомий український художник Олександр Ройтбурд. Прозвучало це на засіданні колегії Міністерства культури, саме існування якого в активних і успішних творчих людей нашої країни давно викликає питання. Але тоді пан Ройтбурд, як і багато його не менш шановних колег, ступив на небезпечну територію. Він засумнівався у спробі визначити — тільки послухайте і спробуйте повторити вголос! — критерії патріотизму.

Точніше, мова йшла про патріотичне кіно. Так сталося, що Мінкульт отримав зі скарбниці небачену раніше суму — 500 млн грн. Ні, слово півмільярда все-таки звучить красивіше. А пів-ярда — ще крутіше і сучасніше. Гроші мають цільове призначення: мають бути витрачені на створення і розповсюдження фільмів патріотичного змісту. Використати їх інакше не вийде, закон не дозволяє. “Пастка 22” в тому, що Мінкульт не має законних повноважень розпоряджатися коштами, спрямованими на кіновиробництво. Але знайдіть того, хто поверне півмільярда назад у бюджет тільки тому, що гроші не можна витратити.

Для мене патріотизм — насамперед якість продукту, зробленого в моїй країні

Українські закони, включно з Конституцією, знамениті гнучкістю. Досить вписати потрібний рядок або ж викреслити зайве — і все, роби як зручно. Поки, як казала Мері Поппінс, вітер не зміниться. Але зараз говоримо про прецедент: тільки в Україні патріотизм став синонімом слова халтура, і прирівняли до пропаганди. До того ж найбільш оскаженілої, плакатної, в дусі СРСР, сучасної путінської Росії та інших авторитарних і тоталітарних практик, минулих і теперішніх. Ба більше, діячі української культури вже не перший, а точніше четвертий рік, із початком російської агресії, волають до здорового глузду. Не прикривайте, мовляв, патріотизмом невігластво, інакше невдовзі підемо російським шляхом і навіть воскресимо у себе Радянський Союз із його цензурою і переслідуванням інакодумців.

Тут зупинюся і згадаю одну історію. У 1990-х я, на свій сором, не голодував і не перебивався випадковими заробітками, як багато співвітчизників, а працював в одній патріотичної організації, де регулярно платили. Фінансування йшло з-за кордону, а офіс, у якому я сидів, щодня відкривав двері новим і новим меценатам. Таким вважався всякий, хто жертвував на наш розвиток хоча б сто доларів. Один із них за кавою розповів, як виживав після Другої світової в еміграції: “Служив в американській компанії. Власник був євреєм. І я час від часу тягав у нього гроші. Але потім, коли перейшов у нашу, українську організацію, перестав красти. У своїх не можна, непатріотично”.

Красти просто не можна. Якщо, звісно, ви не розвідник, який отримав завдання поцупити з сейфа ворога секретні документи. Тільки в такому разі ви патріот, адже служите Батьківщині. Так, для її ворогів ви — ворог. Але вам прощають країна та друзі. У будь-якому іншому разі красти, навіть під прикриттям патріотизму, — це погано. І якщо, як того бояться прогресивні діячі культури, 500 мільйонів стануть просто “пиляти”, щоб видавати на-гора бездарні агітки, які самим дивитися гидко, — я на їхньому боці. Проте Порятунок рядового Райана Стівена Спілберга, Хоробре серце Мела Гібсона і Паттон Франкліна Шеффнера — не халтура. Однак ці фільми визначають як патріотичні. Або так: не буде помилкою зарахувати їх до патріотичних, як і легендарний Список Шиндлера.

Чи може українське патріотичне кіно бути такої ж якості? Поки що не знаю. Впевнений, якщо почати зараз, ми до цього прийдемо. Але задамо питання інакше: а хіба кіно, книга чи музика без яскравої патріотичної складової не може бути халтурою? В історій про пафосних козаків у широких шароварах і зажурених рефлексивних сучасників шанси сфальшувати рівні. Просто сумне і сіре звикло називати себе мистецтвом не для вульгарних мас, а тільки для вузьких фестивальних середовищ і маленьких клубів. І таким нудним особам грошей точно ніхто спеціально не дасть. Зате Кіборгів за три зимові місяці добровільно подивилися 321 тис. українців. Звинувачуйте творців у патріотизмі. Так, фільм місцями нерівний, але потрібний. І не один.

Для мене патріотизм — насамперед якість продукту, зробленого в моїй країні моїми співгромадянами. І якщо зроблене в Україні подобається більшості, якщо люди починають наводити позитивним прикладом щось зі свого, творці продукту вже стали патріотами. Навіть якщо цього не хочуть. Без усіляких написаних чиновниками критеріїв.

Колонку опубліковано в журналі Новое Время за 07 березня 2018 року. Републікація повної версії тексту заборонена

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени

Журнал НВ (№10)

Момент істини

Шість головних претендентів на президентське крісло відповіли НВ на сім запитань — політичних, світоглядних і особистих

Читати журнал українською

Стань автором

Якщо Ви хочете вести свій блог на сайті Новое Время, напишіть, будь ласка, листа на адресу:

nv-opinion@nv.ua

Вибір редакції

Політика

Сьогодні, 17:32

thumb img
НАТО, ЄС та Мінськ. Яку міжнародну політику проводитимуть найрейтинговіші кандидати на посту президента
Події

Сьогодні, 13:56

thumb img
Дві тисячі хворих за тиждень. Чому Україну накрила нова хвиля захворюваності на кір
Food&Drink

Вчора, 22:45

thumb img
Турецький фуд-туризм. Нічна вулична їжа та інші гастрономічні пригоди Стамбула