Багато років поспіль корупція залишається однією з топових проблем для українського суспільства. Зараз, під час повномасштабного російського вторгнення, вона турбує громадян найбільше після війни. Хоч іноді опитування фіксують навіть вищу загроженість від корупції, ніж від ворожих повітряних атак чи окупації нових територій. Ця тема найпопулярніша в країні і найбільш тригерна водночас. Це спільна назва для багатьох проблем і головна причина скрутного життя українців, принаймні такі оцінки переважають у публічному дискурсі.

Надвисокий рівень актуалізації теми корупції, з одного боку, мобілізує сили для протидії їй, а з іншого — робить її магнітом для дезінформації та політичних спекуляцій. Жодна політична програма в Україні неможлива без згадки про боротьбу з корупцією. Жодна політична сила не пройде демократичний відбір, не запропонувавши швидкий і безболісний антикорупційний рецепт. І позаяк ці тенденції нікуди не зникнуть, суспільству варто зберігати пильність щодо реалістичності та дієвості пропонованих рішень у подоланні корупції.

Немає людини — немає проблеми

У сприйнятті громадян бажаний антикорупційний формат досить варіативний. Хоч 73% громадян переконані у можливості подолання корупції лише через системні реформи, 77% впевнені також у тому, що покращити ситуацію можуть саме жорсткіші покарання корупціонерів. При цьому громадська думка віддає перевагу швидкому покаранню, навіть якщо це відбуватиметься з порушенням законності (55% прихильні такому підходу).

Певно з етичних міркувань соціологи не питають людей про підтримку геть радикальних форм покарання, на кшталт довічного ув’язнення чи смертної кари. Результати могли б виявитись цікавими, бо якщо звернути увагу на vox populi у соцмережах, риторика щодо відповідальності корупціонерів почасти нагадує вільний переказ енциклопедії тортур і страт.

Громадська думка віддає перевагу швидкому покаранню

Тож певний запит на жорсткі покарання є, а, як відомо, святе місце порожнім не буває. Час від часу в інтернеті та на рекламних площинах українських міст можна зустріти заклики до запровадження смертної кари, скасування презумпції невинуватості або довічного позбавлення волі за корупційні злочини. Логіка очевидна, адже у суспільному сприйнятті корупція — це не про вади інституцій, а насамперед про недоброчесних посадовців. І якщо проблема в персоналіях, то немає людини — немає проблеми. Викорінення корупції шляхом тривалих і системних реформ в цій парадигмі підміняється простим і швидким викоріненням корупціонерів, а на зміну ефективності часто приходить ефектність.

Сьогодні, вказуючи на їхню виняткову дієвість, радикальні методи антикорупції активно пропагують маргінальні і провладні політики, численні інфлюенсери та активісти в Україні й далеко за її межами. Наприклад, зовсім нещодавно законопроєкт про смертну кару для корумпованих урядовців внесено до парламенту Філіппін.

Найчастіше ця риторика посилається на успішний досвід інших країн, які нібито спромоглись істотно знизити рівень корупції за допомогою жорстких мір покарання. Але чи справді це так?

Вища міра несвободи

Погляньмо на показники групи країн з найвищою мірою відповідальності за корупцію в Індексі сприйняття корупції (ІСК) за 2024 рік. Частина з цих країн — Ірак, Іран, Таїланд, КНДР — має досить низькі бали і посідає в рейтингу нижчі позиції, ніж Україна.

Водночас низка держав зі смертною карою, таких як Китай, В'єтнам, Саудівська Аравія, Марокко та Куба, випереджають Україну за кількістю балів, тобто сприймаються експертами як менш корумповані. Однак в цьому випадку слід врахувати кілька важливих обставин. Перша — динаміка зростання в ІСК. Протягом десятиліття після Революції гідності Україна прогресувала найбільше серед зазначених держав (+10 балів), поступившись тільки Саудівській Аравії (+13 балів). І цей поступ, очевидно, завдячує не розстрілам корупціонерів.

Інший чинник ще більш показовий. Згідно з класифікацією Freedom House, усі з перелічених країн мають статус «невільних», тобто недемократичних, з низьким рівнем або й відсутністю громадянських свобод і політичних прав (крім «напіввільного» Марокко, яке, утім, стабільно погіршує свої оцінки в ІСК).

Інфографіка: Інформація з відкритих джерел, надав Павло Бульдович

До прикладу, Китай доволі часто позиціонують еталоном у протидії масштабній корупції. Лише за останнє десятиріччя і тільки за хабарництво в КНР страчено тисячі державних службовців. Причому дуже часто смертні вироки отримують топпосадовці, як-от старший національний політичний радник, керівник державного Банку чи заступник голови китайського центробанку, яких засудили у 2024−25 рр.

Та попри безпрецедентну антикорупційну кампанію, фактичні дані ставлять під сумнів ефективність такої політики. З 2012 року, відколи ці заходи набули розмаху, кількість засуджених за корупційні злочини сягнула майже пів мільйона осіб, і протягом останніх п’яти років щорічна цифра тільки зростає, а, отже, корупції не стає менше. До того ж розслідування виявили: понад 80% регіональних посадовців вдавалися до корупції вже після початку кампанії, що засвідчує відсутність належного превентивного ефекту від покарань. Минулоріч українські медіа широко висвітлювали цікавий кейс, коли менш ніж за два роки три поспіль міністри оборони Китаю були звинувачені в хабарництві.

Чому ж настільки агресивні кроки не дають бажаного результату? Більшість пояснень можна звести до того, що корупції протистоїть закрита й централізована система, яка її і породжує — через інституційні лакуни (відсутність чітко визначених правил і регуляцій), непрозорість і непідзвітність публічної адміністрації. Грізні покарання часто є способом здобути політичну лояльність для зміцнення влади, а не складовою реальних антикорупційних реформ.

Отож на практиці немає чіткого причинно-наслідкового зв’язку між радикальними методами покарання та значними успіхами в подоланні корупції. Деякі країни зі смертною карою досягли помірного прогресу, який, однак, зумовлений не стільки екзекуціями, скільки вдалими реформами в багатьох сферах, про що докладніше йтиметься згодом.

Але однозначна кореляція все ж існує, і це — зв’язок найсуворіших покарань з недемократичністю політичного режиму. Такі методи мінімізують не корупцію, а права і свободи. І справжній урок для адептів цього підходу полягає в тому, що в парі з «трійками» та стратами для корупціонерів доведеться взяти й авторитаризм з усіма його прикметами.

Що натомість?

Універсального путівника зі знищення корупції не існує. Країни долають цей шлях різними способами та в різній послідовності. Їх об'єднує хіба що відсутність однокомпонентного рецепту успіху. Це завжди комплекс заходів, спрямованих на тривалі і системні перетворення. Майже всі країни з низьким рівнем корупції є водночас і найбільш заможними, демократичними, правовими та інноваційними, словом, найрозвинутішими практично в усіх вимірах суспільного життя.

Для підтвердження тези можна порівняти першу двадцятку країн в Індексі сприйняття корупції та десяти інших світових індексах і рейтингах, що відображають показники від розміру ВВП на душу населення та економічної свободи до свободи преси та рівня задоволеності життям (індекс щастя). В середньому перелік держав-лідерів у ключових метриках співпадає на понад 70%.

Інфографіка: Інформація з відкритих джерел, надав Павло Бульдович

Цей комплексний зв’язок доводить, що корупції обмаль там, де засадничі сфери функціонують ефективно, примножуючи суспільне благо, а не паразитують на ньому. З порівняння також випливає, що корупція не має якоїсь однієї першопричини, а є супутником низки системних проблем у вигляді неспроможності інститутів, викривленості економічних стимулів, нерозвиненості людського капіталу тощо.

Абсолютизація обмежених рішень як єдиного рятівного кола — каральних методів без верховенства права або виховання доброчесності в умовах бідності та безкарності — рано чи пізно дає збій під тиском інших вад системи. Тому реальна антикорупція є синонімом багатовимірних рефом.

Наприклад, багато хто вважає Сінгапур такою собі антикорупційною Меккою, що своїм успіхом завдячує насамперед жорстким покаранням. У дійсності за корупційні злочини «азійський тигр» карає максимум на 7 років ув’язнення і штрафом близько $100 тис. При цьому держава створила одні з найкращих у світі умов для ведення бізнесу, передову систему освіти та високоефективне державне управління, що дозволяє Сінгапуру бути в лідерах рейтингу CPI з часу його першого оприлюднення 30 років тому.

Ще один показовий урок у протидії корупції дає процес євроінтеграції. Майже всі країни-кандидати, які здобули членство в ЄС у 2000-х роках, зокрема Словаччина, Литва, Латвія, Румунія, Хорватія, спромоглись на суттєвий антикорупційний прогрес в ході переговорів з Європейським Союзом. Для цього вони не повертали гільйотини на площі своїх міст і не створювали антикорупційні інквізиції. Натомість виконували «копенгагенські критерії», які передбачають функціонування стабільних демократично-правових інститутів, конкурентоспроможної ринкової економіки та дотримання всіх стандартів ЄС. Тож украй символічно, що деякі гасла про «смертну кару для корупціонерів» сьогодні тісняться на одних банерах з лозунгами про «власний шлях» для України та відмову від євроінтеграції.

Покарання в Україні: жорсткість vs невідворотність

Змістовна дискусія про посилення покарання за корупцію вочевидь має починатися з розуміння наявних видів та обсягів відповідальності. Максимальний строк позбавлення волі за корупційні правопорушення в Україні — 15 років, і це більше, ніж в середньому по Європі. Аналогічні строки передбачено в небагатьох країнах, зокрема в Італії, США, Білорусі та Казахстані. Крім позбавлення чи обмеження волі, українське законодавство передбачає низку інших санкцій за корупцію: конфіскацію активів, штрафи, громадські роботи, звільнення з посади та позбавлення права обіймати посади на певний строк. При цьому кримінальна відповідальність для корупціонерів має посилений характер, зокрема через неможливість звільнення від відбування більшості видів покарання чи зняття судимості. Зрештою, засуджені за корупцію особи потрапляють до публічного Реєстру порушників, що є інструментом public shaming для додаткового репутаційного тиску.

За даними КМІС, більшість українців вважають вироки для корупціонерів справедливими, якщо вони передбачають 10 років ув’язнення та конфіскацію майна. Відтак національне антикорупційне законодавство має весь необхідний потенціал, щоб задовольнити суспільний запит. Інша справа, що встановлена законами жорсткість покарання не означає її невідворотність. Завдяки активності правоохоронців та журналістів-розслідувачів викриття можливих зловживань відбувається майже щоденно. Але далеко не завжди справи закінчуються судовими вироками, у зв’язку з чим 72% громадян скептично сприймають підозри і затримання у корупційних кейсах та не вірять у справедливий фінал.

Отже, без підвищення ефективності правоохоронної і судової системи, що дозволить реалізувати принцип невідворотності покарання, будь-які дискусії про необхідність запровадження жорсткішої відповідальності для корупціонерів позбавлені сенсу. Ефективніше правосуддя, своєю чергою, неможливе без системних реформ, хоч як би цей шлях не затьмарювали ідеї грізних розправ.

Загалом смертна кара як покарання за низку злочинів історично притаманна деяким країнам, переважно азійським та близькосхідним. Однак і такі санкції не надто допомогли їм саме в боротьбі з корупцією. Стримати її високий, а подекуди й тотальний рівень, виявився неспроможним навіть страх перед позбавленням життя.

Водночас практично жодна демократична країна не використовує цей вид покарання для корупціонерів. Радше навпаки, держави, що мають найменші проблеми з корупцією, за рідкісними винятками вдаються і до найменш суворих покарань. Їхній досвід вчить працювати над створенням умов, у яких корупція банально є невигідним та неприйнятним способом задоволення приватних потреб.

Спроба ж роздмухати наратив про найсуворіші покарання як проривні ліки від корупції апелює не так до запиту на справедливість, як до запиту на видовища. А пропозиція видовищних і простих рішень для складних проблем — це не ліки, а плацебо, добре відоме під назвою «популізм».