Біля театру Франка 22 липня клекотіло. Молодь. Багато молоді. Крутої, з палаючими очима. Тисячі людей передавали «привіт» президенту, його офісу і депутатам. У мирний спосіб.

Із саморобними плакатами, щирим розчаруванням і усвідомленням відірваності владної верхівки від реалій життя та очікувань в суспільстві.

Вражає швидкість підписання скандального закону. Приміром, законопроєкт 12148 щодо застосування мораторію до кредитів, наданих підприємствам з окупованих територій, лежить на підпис президента ще з 1 квітня.

І нічого… не терміново. Це ж всього лише наші підприємці, майно яких залишилось на окупованих територіях, а кредитні історії - на підконтрольних уряду.

А тут від голосування до підписання — якісь години часу.

Від голосування до підписання — якісь години часу

Ігноруючи несприйняття цих законодавчих ініціатив суспільством. Не зважаючи на стурбованість партнерів, від яких ми залежимо і фінансово, і мілітарно, і євроінтеграційно.

Влада, яка під час війни мала беззаперечну підтримку українського суспільства (добровольці у війську, масовий волонтерський рух, кредит довіри державним інститутам, цементування легітимності президента навіть після завершення строку каденції), зараз не хоче чути людей і поводить себе за принципом: роблю, що хочу, бо можу це зробити!

Ні. Свій народ треба чути. Навіть якщо народ скандує неприємні ніжному вуху гасла.

Бо іншого надійного союзника, щоб зберегти країну, у влади немає. І мова ж не тільки про тих, хто має можливість вийти на акцію протесту в тилу.

Того ж таки 22 липня я спілкувався із кількома знайомими військовослужбовцями. Рівень демотивації - зашкальний. Наче ж йшли воювати, щоб ми не стали Росією, але проблема вилізла з-за спини.

В часи великої війни я дотримувався філософії «нерозгойдування човна», дотримання «one voice policy» та дистанціювання від якихось процесів, де б треба було займатись політичною полемікою, щиро вважаючи, що в такий час це єдиноправильна поведінка.

І за таким принципом жили мільйони українців, які зараз відчули ось цей неприємний момент, коли усвідомили, що хтось в Україні досі сприймає їхню порядність за слабкість.

Усім хлопцям у високих кабінетах, які вирішили, що схопили Бога за бороду, хочу нагадати, що в історії нашої країни вже такі були. І коли вони плювали на суспільство, то потім не допомагали ні беркути, ні тітушки, ні Росія.

Задумайтесь, ким ви хочете залишитись у історії. Час виправити помилки ще є.

Текст опубліковано з дозволу автора

Оригінал