Світ, про який мріє Китай

Цього тижня лідери ЄС зібралися в Брюсселі для проведення саміту з Китаєм – країною, яку нещодавно називали своїм «системним конкурентом», і США – чиї торгові перемовини з Китаєм наближаються до завершення, хоча в документах національної безпеки Піднебесна зазначена як «стратегічний супротивник».

При цьому доволі дивно, що західні лідери не працюють над спільною метою і не порушують головне геополітичне питання нашого століття.

Який світ прагне створити Китай?

Як він намагається досягти цього?

І що мають учинити США і Європа для того, аби вплинути на результат?

Наразі виникає дедалі менше сумнівів у тім, що тривале зростання Китаю знаменує собою найважливішу геополітичну подію XXI століття. Проте представники США і Європи, які застрягли в проблемах – від імміграційних пертурбацій адміністрації Трампа до Брексіта – не змогли приділити належної уваги цій лінії злому.

Дехто заперечує ті фундаментальні зміни, які може внести на світовій арені Китай, що стрімко розвивається, похитнувши порядок інститутів і принципів, встановлених США та їх союзниками після Другої світової. А ще хтось визнає, що зростання напруження між Пекіном і Вашингтоном – головна небезпека нашого часу, одначе не пропонують будь-яких стратегій чи рішень, гідних такого епохального виклику.

Так з'явився найгірший зі світів.

Побоюючись намірів США підірвати розвиток Піднебесної, президент Сі Цзіньпін подвоїв свою рішучість зміцнити хватку Комуністичної партії в регіоні, розвиваючи при цьому глобальну експансію країни. Європейські союзники, вражені торговельною війною і відсутністю будь-якої стратегії США щодо Китаю – страхують свої ставки.

Президент європейської ради Дональд Туск цього тижня повідомив про певний прорив в декількох основних торгових розбіжностях ЄС, пов'язаних з передаванням нових технологій і державними промисловими субсидіями. Кілька днів по тому в Хорватії китайський прем'єр Лі Кецян віддав данину поваги стандартам і законам ЄС на саміті за участю центрально- і східноєвропейських країн, де було укладено 40 угод, розширивши свої лави до Греції, перетворивши так зване об'єднання 16 + 1 в 17 + 1.

Ця досить позитивна європейська новина тільки підкреслює вміння, з яким китайські лідери реалізовують свої історичні амбіції.

Грехам Аллісон, один з найбільш проникливих американських спостерігачів за Китаєм, цитує сінгапурського прем'єр-міністра Лі Куан Ю, який незадовго до своєї смерті в 2015 році промовляв: «Китай настільки зміщує світовий баланс, що світ буде змушений знайти новий. Неможливо прикидатися, що це лишень ще один великий гравець. Це найбільший гравець у світовій історії».

І в цьому контексті Китай хоче зіграти п'єсу на три акти.

В ідеалі Китай планує виштовхнути США зі свого регіону Азії або бодай зменшити вплив Вашингтона. По-друге, Піднебесна намагатиметься змістити або замінити США на тих ринках, де зуміє – зокрема основні частини Європи – особливо завдяки ініціативі «Один пояс і один шлях».

Нарешті, вочевидь, Пекін до моменту 100-річного ювілею КНР в 2049 році мріє стати домінуючою економічною, політичною і, можливо, військовою силою в світі, де демократія залишається, але авторитарні системи посилюються.

«Китай безсоромно підриває систему союзників США в Азії», – пише Оріана Скайлар Мастро з Джорджтаунського університету в Foreign Affairs. «Пекін підбурював Філіппіни дистанціюватися від США, підтримував спроби Південної Кореї пом'якшити свій підхід до Північної Кореї і захищав позицію Японії проти американського протекціонізму. Він відверто воєнізує Південно-Китайське море... І більше не хоче вдовольнятися партією другої скрипки США і бажає безпосередньо кинути виклик в Індо-Тихоокеанській області».

Однак за межами Азії Китай розширюється ще швидше.

Складно переоцінити важливість ініціативи «Один пояс і один шлях», чий вплив може в рази перевищувати американський План Маршалла, у якого з $13 млрд бюджету не було ні світових планів, ні відповідних ресурсів.

На запущену в 2013 році ініціативу «Один пояс і один шлях», за найскромнішими підрахунками, Китай вже витрачає $400 млрд із сотнями мільйонів на підході – для проектів з 86 країнами і міжнародними організаціями, в тому числі і з членом великої сімки – Італією.

Хоча «Один пояс і один шлях» – це схема розвитку, її привілеї для політики і безпеки Китаю стають дедалі більш очевидними. Наприклад, за допомогою членів ЄС, які виступають проти звинувачень у порушенні прав людини в країнах Африки і Близького Сходу.

Нарешті, зростає кількість експертів, які вважають, що Китай хоче замінити США, координуючи світовий порядок денний і запроваджуючи правила.

Бредлі Е. Тейєр і Джон М. Френд, автори книги «Як Китай бачить світ» (2018) пишуть: «До 2040-го підпорядковані Заходу інститути залишаться, але їх ліберальні принципи будуть спотворені реформами, яких вимагатиме Пекін. У міру зростання економічної сили Китаю, дедалі більше розвинених і країн, що розвиваються, стануть залежними від китайської торгівлі та інвестицій. Пекін використовуватиме своє економічне мистецтво управління державою для того, щоб змусити країни применшити або відмовитися від їхніх демократичних цінностей або ліберальних законів».

На ту пору їхні відносні ресурси стануть набагато сильнішим важелем тиску.

Якщо Китай досягне оголошеної мети розвитку до сторічного ювілею Комуністичної партії в 2021-му, а потім і до сторіччя КНР в 2049-му, його економіка буде на 40% сильнішою за економіку США до першої дати і втричі – до другої (розрахована паритетом купівельної спроможності).

Коли ставки настільки високі, нові питання просто необхідно порушувати. Чи достатньо у Пекіна коштів для того, щоб досягти такої сміливої мети і чи можуть США з Європою вплинути на його траєкторію розвитку?

Відповідь на обидва питання – так, але...

Знову прокинулася віра китайських лідерів в долю – більш впливова сила, ніж вважають у Вашингтоні. Ринки фінансів і політичний капітал Заходу перенасичені тими, хто недооцінював довговічність розвитку Китаю.

Проте сповільнена економіка Китаю, втрата виробничих робочих місць і зростаюча автократія відкривають нові вразливі місця. Дедалі вищий рівень невдоволення серед еліти бізнесу, політичного класу та іноземних інвесторів.

Обираючи, більшість країн світу радше б жили в світі, де головну роль відведено США, а не Китаю.

Проте для реалізації цієї можливості США і Європа мають змінити свій курс у трьох аспектах.

Спершу вони повинні вирішити місцеві виклики, які роблять їх демократичні та економічні моделі менш привабливими в світі. Їм доведеться оживити ба навіть відтворити мультилатералістичні й інші системи, створені після Другої світової війни. Зрештою вони повинні знайти шлях до об'єднання, щоб інтенсивніше і ефективніше взаємодіяти з Китаєм і формувати майбутнє – співпрацюючи з Китаєм, де це можливо, і змагаючись, коли це необхідно.

Тепер очевидно, що саме хоче Китай, а отже, термінова реакція США і Євросоюзу конче необхідна.

Переклад НВ

Новое Время має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Фредеріка Кемпа. Републікацію повної версії тексту заборонено

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени