Пастка імпічменту. Яку помилку зробили в США
Почавши процедуру імпічменту проти президента США, американські демократи припустилися серйозного промаху
Вони повторюють республіканський імпічмент Білла Клінтона в 1998 році, марне заняття, яке скомпрометувало республіканців, підсилило владу Клінтона, а також завдало інституційних збитків.
Спільним фактором двох імпічментів є те, що з самого початку було очевидно, що Сенат США ніколи не визнає президента винним, для чого потрібна більшість у дві третини голосів. 45 демократів Сенату були не в захваті від того, що Клінтон лжесвідчив перед великим журі, перешкоджав правосуддю і мав позашлюбний сексуальний зв’язок зі стажисткою Білого дому, Монікою Левінські. Але вони не вірили в те, що така поведінка є підставою для відсторонення від посади. Поведінка була не настільки обурливою, щоб подолати їхню політичну лояльність президенту, який залишався популярним серед виборців.
Республіканці, які очолювали імпічмент, знали, що якщо хто-небудь з демократів Сенату і проголосує за визнання його винним, то їх буде небагато (у дійсності, ніхто цього не зробив). Але республіканці сподівалися скомпрометувати демократів і нашкодити Клінтону, вважаючи, що почавши заздалегідь процедуру імпічменту, вони отримають кілька місць на виборах у листопаді 1998 року. Вони помилилися. Після закінчення процедури імпічменту популярність Клінтона тільки зросла. Більшість американців вважали, що імпічмент був помилкою.
Багато людей були стурбовані тим, що імпічмент Клінтона може нашкодити президентству, але його основний вплив на президентську владу був протилежним. Республіканці в кінцевому підсумку погодилися з демократами, що відповідальність за провал лежить на Кеннеті Старрі, незалежному прокурорі, чиє розслідування щодо угод Клінтона з нерухомістю багато років тому в кінцевому підсумку призвело його до Левінські. Обидві сторони дозволили вважати статус незалежного прокурора більше недійсним, звільнивши президентство від потужної форми нагляду, що значно допомогло Трампу через покоління.
Сьогодні, республіканці в Сенаті у приватному порядку цілком можуть бути стурбовані поведінкою Трампа. Але немає жодних ознак того, що хоча б один проголосує за його відсторонення. Незважаючи на те, що Трамп зовсім не такий популярний, як Клінтон, він зберігає лояльність своєї бази, яка домінує в республіканських праймеріз, і, на відміну від Клінтона, він користується підтримкою більшості в Сенаті. Дійсно, винятковий ентузіазм прибічників Трампа — їхня байдужість до багатьох інших його скандалів — практично гарантує, що будь-яка додаткова інформація, яка могла б матеріалізуватися під час слухань щодо імпічменту, не вплине на сенаторів-республіканців.
Деякі прибічники імпічменту стверджують, що серйозність обвинувачень проти Трампа — що він залучив іноземну країну для переслідування політичного противника — забезпечить визнання його провини. Але ми вже через це проходили. Демократи, які ненавидять сексуальні домагання і лжесвідчення, підтримали Клінтона, бо вони розцінювали альтернативу як найгірше. Розрахунок республіканців буде таким же. Можливо, історія була б іншою, якби Трамп переконав українців заарештувати Джо Байдена під час огляду визначних пам’яток Києва. Поведінка президента, якою б одіозною вона не була, дуже далеко від участі Річарда Ніксона у шпигунстві проти Демократичної партії — єдиний історичний приклад процедури імпічменту, який призвів до усунення (у випадку Ніксона, відставки) президента.
Інші стверджують, що навіть якщо Трампа не відсторонять, імпічмент у Палаті представників — який фактично гарантує демократичну більшість — стане потужним сигналом того, що поведінка президента порушує американські цінності. Але імпічмент має свою власну наративну логіку: щойно демократи його ініціюють, вони або виграють, або програють. Якщо вони програють, їх вважатимуть переможеними, які даремно витрачають державні ресурси на непотрібні цілі.
Треті вважатимуть, що слухання з імпічменту дадуть можливість виявити, що Трамп скоїв злочини або зрадив країну поки ще не розкритими способами, або що слухання дозволять демократам передати серйозність всіх правопорушень президента таким чином, який активізує громадськість. Але сьогодні балакуча адміністрація Трампа зберегла мало секретів, і більша частина його поведінки стала нормою, принаймні, для його прибічників-республіканців. Процедура імпічменту, на відміну від судового розгляду, є обтяжливим механізмом збору доказів. Нічого нового не стало відомо про Клінтона після публікації доповіді Старра, і нічого нового не стане відомо про Трампа.
Дійсно, недоліки характеру і негідна поведінка Трампа вже настільки добре відомі, що процедура імпічменту, найімовірніше, завдасть удару і заподіє більшої шкоди політикам демократам, ніж республіканцям. Знову-таки, імпічмент Клінтона надає нам уроки. Всі знали або підозрювали, що Клінтон — бабій (або те, що сьогодні можна назвати сексуальним маніяком) і патологічний брехун. Люди не здогадувалися, що спікер-республіканець Ньют Гінгріч також мав зв’язки на стороні, як і його наступник Боб Лівінгстон. Обидва подали у відставку. Клінтон залишився на своєму посту. Найбільша майстерність Трампа полягає в перетворенні своїх обвинувачів у обвинувачених. Очікувано, що це трапиться знову, з Трампом, який використовує свій акаунт у Twitter, щоб привернути увагу до будь-яких найбільш політично уразливих демократів.
Ніщо з цього не є чимось надприродним. Отже, чому такий хитрий політик, як спікер Палати представників Ненсі Пелосі, поступилася тиску інших членів щодо імпічменту (хоча вона вочевидь вичікує — наприклад, відмовляючись проводити голосування в Палаті представників, щоб санкціонувати процедуру імпічменту)? Відповідь випливає з елементарної логіки Конгресу в епоху поляризації.
Конгрес є колективним органом. Його члени зобов’язані виборцям у певних округах або штатах, а не країні загалом. Демократи Палати представників з ліберальніших округів побоюються, що їх переможуть у праймеріз рішучіші супротивники Трампа. Єдиний спосіб протистояти цим викликам — підтримати імпічмент. У міру того, як все більше демократів примикають до цього, поміркованіші демократи приєднуються до них, щоб не виглядати захисниками неправомірних дій Трампа.
Марк Твен нібито пожартував, що «історія не повторюється, але вона часто римується». Але в цьому випадку повторення здається правильним словом. Політична логіка, що зловила в пастку республіканців у 1998 році, так само вчинить з демократами в 2019 році.
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікацію повної версії тексту заборонено.
Copyright: Project Syndicate, 2019
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
