Під час свого візиту до Києва минулого тижня (це моя перша поїздка в Україну після вторгнення Володимира Путіна в лютому 2022 року) я намагався щоранку робити зарядку, прогулюючись територією Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. Однак його безтурботність порушувала виставка знищених російських танків і бронетранспортерів. Під час прогулянок я заглядав у ці порізані ракетами велетні і думав, яка страшна смерть спіткала російських солдатів, які керували ними.

Але шок від сплутаної маси іржавої сталі, що лежить посеред величної, викладеної білим каменем площі, викликав у моїй свідомості інший образ: метеорит.

Здавалося, що велетенський метеорит упав із космосу, порушивши звичний перебіг життя — майже вісім десятиліть у Європі не було війн «великих держав», і на континенті століття захоплень і завоювань поступилися місцем безпеці та процвітанню. Тепер ця потворна купа лежить, тліюча, тут, серед нас, а ми, як українці, так і світова спільнота, намагаємося зрозуміти, що з нею робити.

Майже кожен українець, з яким я розмовляв у Києві, був одночасно змучений війною і водночас палко бажав повернути кожен сантиметр окупованої Росією території. Ні в кого не було чітких відповідей на питання про майбутній шлях, про болючі компроміси, які знадобиться знайти, була лише впевненість у тому, що поразка означатиме кінець демократичної мрії України та крах епохи після Другої світової війни, унаслідок якої Європа стала більш цілісною і вільною, ніж будь-коли в її історії.

Те, що Путін творить в Україні, — це не просто нерозсудливість, не просто війна за вибором, не просто вторгнення, екстраординарне за розмахом, аморальністю і некомпетентністю, вбране у фарс брехні.