Британський історик Тімоті Ґартон Еш у своєму історичному аналізі використовує два образи, якими хочу скористатися. Мова про post-war (повоєнний час після Другої світової війни) та post-wall (час після падіння Берлінської стіни). Дивлячись із перспективи сьогоднішнього дня ми розуміємо, що post-war приніс нам Холодну війну, а post-wall — гарячу.

У повоєнний період Захід зумів швидко зібратися, створити інституції, які стали основою його сили, розвитку та росту. Комуністичний блок теж будував свої, але саме західна інституційна архітектура виявилася міцнішою. Імперія зла не витримала — вона тріснула. А Берлінська стіна впала.

Здавалося б, перемога Заходу в Холодній війні мала б утвердити західний порядок денний та зміцнити міжнародний устрій. Але сьогодні ми розуміємо: це була лише коротка пауза — перемир’я, під прикриттям якого російська імперія почала знову вести війни, намагаючись повернути собі колишню велич. Одна війна за одною: Чечня, Грузія, Молдова — і, зрештою, велика війна проти України.

Імперія росіян лікує себе війнами. Війна — її спосіб існування. Війна дає їй сенс, стійкість та самовиправдання. Ми мали б це зрозуміти ще тоді. Кожна нова агресія була сходинкою до тієї великої війни, в якій ми сьогодні живемо.

Рано чи пізно настане новий post-war період

Якщо відкинемо апокаліптичний сценарій знищення усієї планети, то розуміємо — рано чи пізно настане новий post-war період. А з ним ймовірно — нова Холодна війна, яка триватиме, поки знову не впаде якась нова «берлінська» стіна. Що буде після другої розваленої стіни, я не знаю. Знову точка біфуркації. Шанс на справжній, сталий і справедливий мир у новому світопорядку або ж чергова гаряча фаза.

Коли колесо історії зробить цей оберт — сказати важко. Але минулий досвід підказує: після кількох років гарячої війни настають десятиліття холодної. Гарячі війни стають транспоколіннєвими історіями. Тому, коли ми говоримо про post-war, слід пам’ятати: це не рік, не два і не п’ять. Цей час вимірюється поколіннями. І ми ще не там, не в «пост». Ми все ще всередині гарячої фази великої війни. І досі не знаємо, коли вона стане холодною.

Але є ще один важливий образ, який допомагає зрозуміти, де ми перебуваємо.

Нам сьогодні важко уявити, як колись починали будівництво храму, яке тривало десятки років. Будували його поколіннями. Прадіди закладали перші камені, а правнуки чи праправнуки завершували. Мені здається, ми з вами сьогодні — саме в такому процесі. Наш храм будується вже не одне десятиліття. Митрополит Андрей Шептицький — серед прабатьків. Не знаю, куди точно віднести правозахисника, дисидента та політвʼязня радянських часів Мирослава Мариновича із його колом побратимів та посестр, але ми з вами ще точно не ті праправнуки, які поставлять квітку на завершеному храмі.

Читайте також:

Дмитро Тузов

Київ знову був у вогні. Як реагує світ демократії

Є, проте, ще одна гарна метафора, пов’язана з будівництвом храму, яка мені дуже подобається. Ви її, певен, знаєте й упізнаєте, але дозвольте нагадати. Коли одного втомленого робітника, що штовхав поперед себе тачку з камінням, запитали, що він робить на будові, той, не підводячи очей і не зупиняючись, відповів: «Каміння вожу з ранку до ночі». Іншому — те саме запитання. А той, стомлено усміхнувшись, підняв голову: «Я храм будую».

Обидві історії насправді про етику у широкому розумінні цього слова. Якщо точніше, то про плекання етичної екосистеми, у якій інтегруються, цінності та сенси із дією та надією. Якщо ж переконаємо себе, що наше сьогоднішнє життя та боротьба — це лише історія про каміння, розказана виснаженими людьми, то втратимо храм.

Ми ніколи не розірвемо коломийку із post-war та post-wall, якщо не сформуємо нову етичну екосистему із відповідним моральним кліматом. Довіра, до прикладу, є ключовим параметром морального клімату. Можемо собі уявити, як кожного ранку ми в наших телефонах шукаємо температуру повітря, якість повітря та … рівень довіри. Бо якщо рівень довіри сьогодні високий, то точно вдасться кілька важливих справ полагодити, навіть якщо треба буде не забути про парасольку, бо прогнозують дощ з ранку до вечора.

Читайте також:

Тімоті Еш

Про втрачений шанс на перемогу України і не тільки

І така етична екосистема є насправді планетарним завданням, яке ми пілотуємо локально-регіонально, інвестуючи власну кров і життя, щоб масштабувати його глобально. Я тут ані не применшую, ані не перебільшую.

Самі лише етичні принципи та процедури, винесені поза життєдайну і життєстверджуючу атмосферу втілених чеснот, тьмяніють та трухлявіють. Тому етична екосистема без осмисленого досвіду, без щоденної моральної дії та співдії, без самообмеження заради справедливості — дуже хитка й вразлива конструкція. А загравання із непокараним злом перетворить її на жалюгідну, заіржавілу всередині декорацію, яка раніше чи пізніше здригнеться від звуку повітряних сирен.

Ми зараз проживаємо досвід інтеграції свободи і безпеки, досвід тилу і фронту, мужності й самопожертви, ран і зцілення, знеособлюючої наруги й людської гідності, болю від розривів і болю від зшивань, досвід рубцювання тілесного та душевного, досвід згасання легковажного оптимізму й народження глибокої надії. Досвід автентичності та лицемірства. Із цього складного й глибокого досвіду ми повинні вилущити нову етику. Етику, яка стане основою нового морального клімату. Бо без неї наша перемога не стане перемогою. І без неї жоден новий храм не постане.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV