Назвати зло по імені
Колись вірили, що досить сказати: «ніколи знову», і зло більше не повториться. Колись думали, що історія — це лінія, а не коло
Але вже певний час мова спотикається, шукаючи слова для опису того, що з’явилось на горизонті. І деякі забуті формули повертаються, бо історія знову вимагає правди.
Hostis humani generis — ворог роду людського. Раніше так називали піратів, тих, хто розривав тканину права, хто кидав виклик усім — не як ворог певної держави, а як ворог самого поняття порядку, миру і людяності. Сама ідея дегуманізації виникла тоді не як моральне поняття, а як юридична категорія: вона визначає, з ким можливий діалог, а з ким — ні. Людина, за Цицероном — той, з ким можна домовитись, за цим стоїть базовий принцип права. «Ми воюємо, але воюємо для того, щоб укласти мир».
Проте існує певна група осіб, веде він далі, з якою домовитися неможливо. Вони воюють не для досягнення миру, а заради самої війни. Для них війна — природний стан. Вони не знають меж, не мають конкретної території. Вони воюють проти всіх. У них немає своїх і чужих, і вони готові вбивати будь-кого, хто постане на їхньому шляху. Саме тому пірата можна було карати без суду — юридично він не вважався людиною. Людина — це той, з ким можна укласти угоду. Дегуманізація у цьому сенсі — це правовий виняток: якщо ти людина, тебе можна судити, бо ти маєш свободу волі і несеш відповідальність. Але той, для кого війна — спосіб життя, сам викреслює себе з роду людського.
Для них війна — природний стан
Сьогодні ми маємо підстави повернути термін «ворог роду людського» у мову сучасного світу, бо перед нами постала навала, яка знову ставить під загрозу не лише держави, а саму людяність як таку. Зло, яке не має меж і не знає кордонів, прийшло не за територією, а за сенсом.
Росія — не просто агресор. Це інституціолізоване зло, яке діє не з позиції окремого ворога, а з місця тотальної загрози тому, що ми звемо цивілізацією. російська держава знищує не лише фізичні тіла, а й пам’ять, мову, культуру, стираючи ідентичність народів. Це не просто агресія — це онтологічний терор, спрямований на сам сенс людського існування. Точиться не війна за вплив, а війна за порожнечу натомість всього.
Мішель Фуко писав про нову форму контролю — біовладу. Таку, що не веде війн за території, а керує самими людьми — їхнім життям і смертю, тілом і свідомістю. Росія — це держава, яка взяла біовладу на озброєння. І вона стала не турботою про життя, а перетворилась на некрополітику — владу смерті, як писав Ашиль Мбембе. Ідеться не просто про керування життям, а про вибіркове знищення.
Солдати Росії — це ресурс. Їх не захищають, їх витрачають. «Родіна не бросаєт» — мертвих, бо живі їй не потрібні. Вона кидає їх під танки, під артилерію, під дрони, бо їхнє життя нічого не варте. Це тотальний контроль над тілом — особистість знищено, залишилася лише функція.
Масова мобілізація — ще один прояв біовлади. Держава вирішує, хто помре першим. На смерть женуть бурятів, дагестанців, чеченців — тих, кого меншість, кого легше змусити. Таке собі етнічне керування смертю, селективна некрополітика.
Гомофобія, тюрми, примус народжувати — продовження тоталізації контролю держави над тілом, думкою, бажанням.
У війні проти України некрополітика біовлади виходить на інший рівень. Росія знищує школи, лікарні, домівки — не випадково, не влучанням. Це свідоме винищення простору життя, символічне вбивство прийдешнього.
Фільтраційні табори стали місцем, де вирішують, хто буде жити, а хто — ні. Це суд без суду, контроль без обмежень.
Українських дітей не просто крадуть — їх хочуть «перепрошити». Їхню пам’ять, їхню мову, їхню самість. Вчиняється злочин проти людяності через майбутнє.
І нарешті — геноцидний дискурс. Росія не приховує, що українців не має бути. Вона каже це відкрито. Українська ідентичність для неї - помилка. Ненормальність. Те, що треба стерти. Тобто ідеться не про насильство як таке, а про біополітичну атаку проти самого факту існування.
Фуко писав, що сучасна влада каже: «треба змусити жити і дати померти». Росія перевернула цю формулу: вона змушує помирати і забороняє жити. Це не просто контроль. Це онтологія смерті. Держава, де бути живим — вже виклик системі.
Отже, світ опинився перед загрозою позитивістському праву: що робити з тим, хто вийшов за межі норм, для кого людяність — не цінність, а слабкість? Зараз закон не здатен працювати як інструмент вирішення конфліктів такого масштабу, він функціонує тільки як мова опису реальності. Коли правовий суб'єкт діє настільки поза межами норм, що звичайне право не здатне його охопити, здається, не варто чекати, поки формальні процедури доженуть цю катастрофу.
У таких випадках має сенс знову звернутись до понять, які виражають моральний абсолютизм, як-от hostis humani generis — ворог роду людського. Власне, це не повернення до архаїки, а відповідь на виклики нової реальності, де традиційні інститути не встигають за радикальністю зла. Росія як інституціолізоване зло руйнує глобальний порядок і загрожує самим засадам людяності, виходячи за межі юридичних конструкцій державності. Саме тому відновлення морально-правових категорій універсальної відповідальності стає єдиним адекватним способом відповіді на загрозу, що кидає виклик всьому людству. І цей виклик постає не як питання міжнародного права, а як прояв глобального морального інстинкту самозбереження.
У XX столітті була спроба використати формулювання «ворог роду людського» на процесі Айхмана. Ганна Арендт писала, що прокурору потрібно було сильніше працювати, щоб повернути у правовий обіг це поняття. Айхман, на її думку, втілював «банальність зла» — коли найбільші злочини роблять не монстри, а ті, хто просто «робить свою роботу». Це і є система. І це те, що ми бачимо сьогодні.
У цій системі немає помилок. Є лише точні, холодні рішення, що нищать все, що відхиляється. Росія — це машина, що пожирає людей. Її гвинтиками стають тисячі, мільйони, хто більше не бачить Іншого. Вони бачать лише ворога, лише функцію. Це держава, де етика стерта, а індивід — статистична погрішність.
Еммануїл Левінас писав: насильством є не лише дія, а й заперечення Іншого як Іншого. Спроба перетворити його на зручне, а якщо не виходить — ліквідувати. Війна росії — війна за одноманітність, за одномовність, за одноправдність. Україна — це Інший, якого не можна стерпіти. Він підлягає або підкоренню, або знищенню.
І тому: Росія — не імперія минулого, а активна колоніальна потуга, яка паразитує на народах і руйнує будь-які форми емансипації. Вона чинить опір свободі інших не з прагматизму, а з онтологічного страху втратити свою владу через правду, вона «не має кордонів» і моралі. російський політичний режим і державний апарат — ворог роду людського. Правова кваліфікація і подальші дії мають бути відповідними. Не тому, що це політика, а тому що це реальність.
Або ми назвемо речі своїми іменами, або втратимо право лишатися людьми.
Бо зло, яке не має імені, вже перемогло.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV
