37 років тому, 26 квітня 1986 року сталася аварія на Чорнобильській АЕС. Я добре пам’ятаю той день. Мені було майже 12 років. Ми грали допізна з друзями у дворі у футбол. А прийшовши додому, я почув, як батьки обговорювали чутки про вибух на ЧАЕС. Найцікавіше, що телевізор та радіо тоді мовчали і ні про що подібне навіть не заїкалися, але люди обговорювали аварію. Мовчали ЗМІ і про те, що все найвище партійне керівництво вивезло свої сім'ї з Києва. До Москви, Риги, Ленінграда. Але «сарафанне радіо» працювало. І вже надвечір 26 квітня люди говорили про нього не як про слух, а як про факт, що відбувся.

Лише через дві доби західні агенції сповістили світ про небезпечний рівень радіоактивності, зафіксований у Швеції. Оскільки у себе шведи причини не знайшли, почали шукати її в інших країнах за принципом «проти вчорашнього вітру». Очі вже сльозилися у поляків, прибалтів, білорусів. Далі стрілки показували на Чорнобильську АЕС, де мало статися щось дуже серйозне. Нарешті з СРСР надійшло скупе підтвердження: так, тут був вибух, пожежа, загинуло двоє осіб, ведуться аварійні роботи. З 1986 до 1992 року лише за офіційними даними у ліквідації наслідків аварії брали участь 600 тисяч осіб, ще близько 1 млн осіб було задіяно у роботах у 30-кілометровій зоні.

Ті, хто не пам’ятають минулого, не мають майбутнього

За добу, у понеділок, 28 квітня, нам оголосили, що іспити скасовуються, а нас незабаром вивезуть до таборів відпочинку. Але мої батьки, як і багато інших, написали заяви та вивезли мене самостійно. Спочатку до Полтави, а потім на три місяці до далеких родичів до Москви. Родичі прийняли нас, як і інших своїх рідних із Києва, та виділили кімнату. І ми жили тоді вп’ятьох в одній кімнаті на Бабушкінській. Я їм щиро вдячний. Три місяці у Москві були багаті на події. Мене вперше назвали хохлом. Для мене це було новинкою. У дворі доросліші хлопці запитали мене, чи правда, що в Києві всім чоловікам, щодня, належить склянка червоного вина. Тоді існувала легенда, що вино виводить радіонукліди з організму. Я віджартувався, що не склянка, а пляшка, чим змусив їх задуматися про можливу розумність на якийсь час переїхати до Києва. Але загалом усі співчували, і жодного негативу не було.

А в цей час на ЧАЕС тривав процес гасіння пожежі та ліквідації наслідків. Люди віддавали свої життя та своє здоров’я для того, щоб мінімізувати не лише шкоду для довкілля, а й для порятунку своїх та чужих життів. Сьогодні про цих людей забули. І згадують лише раз на рік. Винятково на річницю трагедії. Але фактично всі ті, хто брав участь у ліквідації наслідків катастрофи на ЧАЕС, фактично здійснили подвиг, щоб багато хто з нас міг жити.

Отже, ми не маємо права забувати про них. А держава рано чи пізно зобов’язана відновити справедливість. Питання не лише у фінансовій площині. Просто якщо так, як зараз ставляться до справжніх ліквідаторів трагедії на ЧАЕС, які рятували тоді не лише Київ, то, можливе схоже ставлення з часом і до тих, хто зараз захищає Україну на Донбасі ціною своїх життів. Ті, хто не пам’ятають минулого, не мають майбутнього. І, на жаль, наша влада багато років показує, що проблеми чорнобильців важливі для одиниць і для самих чорнобильців.

На Троєщині чимало чорнобильців та жертв аварії, і я часто спілкувався не лише зі співробітниками та ліквідаторами аварії на ЧАЕС, а й із колишніми строковиками військової служби, яких тоді кинули на допомогу ліквідаторам. Зараз про всіх рідко згадують, вони позбавлені фінансової підтримки держави і залишилися віч-на-віч зі своїми хворобами.

Всі вони говорять схожі речі: «Ми не про гроші говоримо, ми хочемо, щоб пам’ятали і поважали наші справи, а не ставилися б до нас, як настирливих мух». Їхній подвиг не можна забути. Сьогодні про них згадають, скажуть про них гарні слова та принесуть квіти до пам’ятників ліквідації аварії на ЧАЕС. Або не зроблять цього. Але на цьому вся турбота про цих героїв минулого закінчиться, хоча вони активно підтримали обрання цієї влади на виборах. Це я знаю точно. Отож прикро буде, якщо влада знову скаже красиві слова, але зрештою про самих чорнобильців навіть не замислиться. Адже коли ми говоримо «Слава Україні!», то відповідь «Героям Слава!» це про них. Про героїв, яких ми пам’ятатимемо і шануватимемо. Про героїв, які поклали своє здоров’я та життя, щоб ми могли жити. Уклін їм і подяка. І треба пам’ятати про них не лише один раз на рік. Герої ліквідації аварії на ЧАЕС заслужили на це своїми героїчними справами. І ми їм винні. А борги треба віддавати.

Текст опубліковано з дозволу автора

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV