У березні 2012 року в Миколаєві сталася трагедія, хвиля якої накрила, без перебільшення, всю країну. Троє молодиків зґвалтували та намагалися вбити 18-річну Оксану Макар. Дівчина вижила дивом, назвала імена своїх катів, але з трійці затриманих двох майже одразу відпустили. Вони виявилися дітьми впливових містян. Соцмережі підняли галас, і мітинги проти «кривосуддя» пройшли відразу в семи обласних центрах. Обурене суспільство вимагало судити й засудити мажорів-ґвалтівників. Широкий розголос — із залученням західних ЗМІ, — та тиск громадськості змусив тогочасний режим Януковича взяти слідство під особистий контроль. Активісти ж зі свого боку взяли справу під контроль народний.

Та гучна історія почасти перегукується з нещодавнім кричущим випадком у Білій Церкві. Тамтешні підлітки гуртом били 12-річну дівчинку, і родичам лише завдяки розголосу вдалося дати справі належний хід. Родичами жертви виявилися відомі медійні персони, а поширене в соцмережах відео знущань буквально поплавило навіть дотепер зайнятих переважно собою громадян. Звідти ж, із соцмереж, можна дізнатися: спершу вирішили покарати штрафом лише кількох кривдників, потім справу перекваліфікували за серйознішою статтею і встановили вже сімох, і нарешті під слідством усі десятеро нападників.

Що відрізняє нинішню білоцерківську трагедію, — так, трагедію! — від резонансного миколаївського злочину тринадцятирічної давнини, довоєнних часів, скоєного під час панування відверто проросійського режиму? Зверніть увагу не лише на обставини, а й на поведінку злочинців. Кати Оксани Макар після скоєного вирішили не просто вбити жертву, а й знищити всі сліди власного злочину. Дівчина пригрозила все розповісти — і тим стала на свій смертний шлях. Трійця, двоє з якої за визначенням відчували власну безкарність та недоторканість, усе одно боялася розголосу. Тому й замітала сліди з такою жорстокою ретельністю, на яку вистачило збоченої фантазії. Натомість жоден із десяти нинішніх катів 12-річної дівчинки навіть не подумав про те, як сховатися, лишитися невпізнаним, пропетляти.

Безкарність породжує безстрашність

Наймолодший з них був ровесником жертви, найстарший виявився 16-річним. Для порівняння, вбивці Оксани Макар були повнолітніми. Й вповні усвідомлювали власні дії. Але про білоцерківських підлітків, котрі гуртом напали на беззахисну дитину, можна і треба говорити те саме. Вони цілком свідомо записували своє дійство на відео. Причому деякі навіть підходили до камери впритул та з посмішкою звітували: ось, мовляв, і я ще до цього підключуся. Як відео опинилося в родичів жертви, можна лише здогадуватися, бо у відкритих джерелах цього поки нема. Швидше за все молоді бузувіри виклали запис у мережу чи то з метою остаточно принизити свою жертву, чи то похвалитися й превентивно налякати всякого, хто раптом надумає піти проти їхньої зграї.

Аби ще точніше окреслити суть проблеми, пропоную перенестися в Ліверпуль на тридцять два роки, в 1993-й. Того лютого було по-звірячому вбито трирічного Джеймса Балджера. Слідство встановило, що злочин скоїли двоє… одинадцятирічних хлопчаків. Опустимо подробиці, бажаючі можуть дізнатися більше з короткометражної стрічки Detainment («Затримання») ірландського режисера Вінсента Ламбе. А мої знайомі-англійці після показу фільму в Україні підтвердили: Британія тоді була в глибокому шоці. Проте є одна обставина: діти-вбивці розуміли, що накоїли, тому старанно замітали сліди. Ще раз: одинадцятирічні пацани не хотіли, аби їх знайшли.

Вочевидь часи помінялися разом зі ставленням до власноруч скоєних злочинів. Мене як автора детективів неабияк дивує повідомлення, що особи нападників встановлено аж через вісім днів після скоєння злочину і що їх, нападників, було все ж таки десятеро, а не семеро чи троє, як зазначалося від самого початку. Родичка потерпілої у відчаї пішла на самоприниження та дозволила собі публікацію огидного відео, бо в інакший спосіб зрушити справу з місця не могла. І на тому відео будь-хто запросто може не лише ідентифікувати особу кожного, а й пальцем порахувати, скільки їх там. Ба більше: нападники не лише записували свій злочин на відео — вони хизувалися скоєним. Фотографуючись на фоні своєї жертви в стилі фото російських окупантів, котрі роблять подібні знімки з українськими полоненими, військовими та цивільними.

Підлітки не боялися бути впізнаними й, відповідно, покараними. Не може бути так, щоб дітьми впливових батьків виявилися всі десятеро. Бодай хтось мав би прорахувати ситуацію й зрозуміти: саме він у разі чого стане цапом-відбувайлом. Але ж ні, страху в очах та на лицях не видно. Лише пафос та втіха від скоєного. Мовляв, ми всі за одного, ми банда, ми зграя, бійтеся нас.

Хтось бачить у цьому російський вплив. Хтось шукає причину в війні, яка негативно впливає на слабку психіку підлітків. Це не зовсім так. Проблема почала проявлятися до масштабного вторгнення, і, що найгірше, лише окремі випадки отримували й далі отримують розголос та відповідну реакцію. Я не гарантую, що в той самий час інший гурт підлітків десь у іншому місці не чинить подібний злочин, фіксуючи це на відео.

Подібні діяння вже давненько стали складовою підліткового шантажу. Вважається, що бути побитим зграєю — це одне, а оприлюднення факту приниження й безпорадності жертви — інше. Приховання такого факту коштує жертві дорожче, й вона починає різними способами платити шантажистам. По суті потрапляючи в рабство. Але якщо поскаржитися, все одно без толку. Адже відео гуляє щонайменше в телефонах однокласників, котрі не хочуть опинитися на місці жертви. Нападників же, авторів та учасників такого аматорського «фільму», навряд чекає серйозне покарання. Хіба вчитель чи мама проведуть виховну розмову, та й це не точно.

Нульова реакція сім`ї, школи та правоохоронців, ставлення до подібного як до дитячих забав, зітхання: от ми малими ще й не таке творили! — все це не лише виправдовує підліткову жорстокість. Подібне стимулює, робить аномалію правилом, системою. Безкарність породжує безстрашність. Не сміливість, саме безстрашність: юні садисти не приховують, а демонстративно поширюють факти своєї, даруйте за казенну форму, протиправної діяльності. І найбільше бентежить, навіть засмучує в усіх цих, — так-так, випадок у Білій Церкві не поодинокий — фактах власне нерозуміння того, яким має бути покарання для 15−16-річних школярів. Аби їхнім ровесникам надовго відбити охоту не лише хизуватися скоєним, а й вчиняти подібне.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV