Сором Філарета і не тільки його

Судячи з демаршу почесного патріарха нашої церкви, який зібрався повернути собі Київський патріархат, в 90 років життя тільки починається.

Хоч як би не напрошувалася іронія з приводу нинішніх хитань в УПЦ, серйозні пояснення їм зроблені вже давним-давно. У 1946 році, коли донбаському хлопцеві Михайлу Денисенку виповнилося 17 років і він мав вступати до Одеської семінарії, на іншому кінці світу вийшла книга Хризантема і меч. Її автор, американський антрополог Рут Бенедикт поставила собі за мету зрозуміти, з ким же б’ються США у Другій світовій війні. А точніше спробувати пояснити, що таке Японія, і чим живуть люди цієї культури. Явно старшої за американську.

Бенедикт була більшою мірою кабінетним ученим, і Японію вона досліджувала на відстані - за спогадами, подорожніми нотатками, художньою літературою. Хоча б тому, що, вона взялася вивчати цю країну, коли війні не було видно і кінця, а бомби для Хіросіми і Нагасакі тільки зароджувалися в головах фізиків.

Проте Бенедикт вдалося представити новий на той час погляд на співвідношення Захід-Схід. В її інтерпретації перший — культура провини, другий — культура сорому. Провина і сором — певні поведінкові двигуни, через які люди усвідомлюють себе і утворюють спільноти умовного Заходу і умовного Сходу.

У нашому випадку важливе розуміння сорому. Його відчувають в разі порушення встановлених правил певної групи. Це може бути сім'я, співробітники по роботі, однопартійці, церковний прихід. Тієї групи, якою дорожать перш за все. Тієї, до якої прагнуть потрапити, а потрапивши, бояться випасти. Саме бояться. Саме страх відчути сором, а через нього і втратити своє місце в групі, виробляє інтуїцію до правил.

Отже, почесний патріарх. При чому, він — лише новинний привід, і на це місце легко стає, наприклад, будь-хто з ветеранів так званої політики.

Правила, які формували зазначеного ньюсмейкера, — це геть не православні канони. Ми ж розуміємо, що вони — лише різновид театру. Вдаючись до понять Сковороди, звичайне рукомаханння, біля якого богомислення і поруч не стояло.

Правила, які інтуїтивно дотримувався будь кар'єрний священик в СРСР, затверджувалися в КДБ. І його святість Філарет не заперечував своєї співпраці з політичною поліцією Союзу. Інакше й бути не могло. Інакше він не опинився б за п’ять хвилин до престолу Російської православної церкви, поступившись ним, однак, в 1990-му Алексію.

От тоді, мабуть, близькі до його святості люди могли спостерігати сором вселенського масштабу. Такий, що компенсувати його міг або реванш, або харакірі. І таким реваншом для Філарета став 1992 рік, коли він очолив Київський патріархат.

Зовсім недавно, більш обізнані люди нагадали, що відтоді Константинополь вже двічі надавав Україні можливість автокефалії. Перший раз у 2000 році, другий — у 2008-му. Обидва рази — за умови, що Філарет як колишній агент КДБ, передасть свої повноваження комусь менш одіозному. Детальніше про це — в недавній статті Олеся Кульчинського на http://texty.org.ua. Але Філарет намертво вхопився за свій престол, і ці спроби провалилися.

Адже представники культури сорому просто не здатні існувати без своїх посад, роботи, положення. Їхнє Я зцементоване з тим, що їм самим здається кар'єрою.

От, можна собі уявити, щоб хтось подібний до Юлії Тимошенко пішов з політики? Можна взагалі уявити, щоб вона взялася викладати в університеті або відкрила б піар-агенцію?

Або Віктор Медведчук. Ким він стане, помри завтра Путін? Він же навіть адвокатом навряд чи зможе працювати. При чому йому аж ніяк не соромно за участь у судилищі над Стусом — він йшов за тодішніми правилами. Це той сором, який очі не виїсть. А якщо раптом в Кремлі усвідомлюють справжню глибину його консультацій з питань України і зрозуміють, що він просто каламутить воду, — такий сором легко не пережити.

Або Юрій Бойко. От навіщо їм усім знову лізти в парламент? Адже вони вже кілька разів були і при владі, і в опозиції. Вони заскирдували вже грошей на кілька поколінь своїх нащадків. І швидше за все самі розуміють, що їхній так званий політичний досвід — марнослів'я і рукомахання. А могли б зайнятися чимось більш професійним і корисним. Та хоча б і бізнесом. Адже вони вважають себе ефективними менеджерами.

Те ж саме з Філаретом. От які важливі питання церкви могли вирішуватися за його спиною, щоб скликати собор і відновлювати Київський патріархат? Фінансові? Мабуть, це саме те, через що має не спати 90-річний владика в одній зі своїх вельми неаскетичних нерухомостей. Або згадка Кирила Гундяєва в переліку глав православних церков в ритуальному посланні Єпіфанія, чому опирався Філарет? Цікаво, скільки людей взагалі дізналося б про це, якби його святість не здійняв бурю в склянці?

Ні. По-доброму ці люди живими не підуть ніколи. І навряд чи згадані персонажі побоюються за своє майно. Вони бояться за своє життя. Але в тому сенсі, що жити вони не зможуть без того, щоб не рішать вопроси. Щоб час від часу їм не дзвонили з Банкової або, чого вже там, з Кремля. Щоб хтось такий же небідний і нібито впливовий не прагнув мати з ними справу.

Рут Бенедикт згадала в своїй книзі про одну особливість культури сорому. Коли японський випускник боїться іспитів, йому кажуть: «Стався до них так, ніби ти вже мертвий, і легко складеш їх». Іншими словами, для досягнення мети треба вбити свого внутрішнього Я-спостерігача. Того, що спонукає до постійного самоаналізу. По суті, того, що в західній традиції розуміють як совість.

Ви можете собі уявити совість у Медведчука або Філарета? У кращому випадку це забавно. А насправді це звичайні живі трупи. І будуть вони колобродити, доки не приголубить їх похоронне багаття. І урок від Рут Бенедикт їм ні до чого. Вибачте, не урок — діагноз.