Радянська мова — мінне поле уповільненої дії
Я вважаю, що 73% на президентських виборах — це про непроговорену травму радянського. Та спробую поговорити про людей
Під час науково-практичного семінару, організованого Міжнародною асоціацією гуманітаріїв та Аналітичним центром УКУ у Києві та присвяченого кризі вертикальної та горизонтальної довіри в українському суспільстві, історикиня і письменниця Олена Стяжкіна розповіла три особистих історії, щоби описати ландшафт історичних травм України
Знаєте, я, як людина, яка поїхала з Донецька внаслідок російської агресії, я маю подякувати цим виборцям. Вони знизили рівень стигматизації референдуму у Донецькій області. Хоча для мене це все одно катастрофа.
Історія перша: про невмирущу радянську мову
Як ви думаєте, звідки я взяла слова, які зараз зачитаю: «вести здоровий та активний спосіб життя, дотримуватися правил гігієни, бути охайним та акуратним»? Це етичний кодекс одного з провідних університетів України, ухвалений у 2015 році. А як вам формулювання місії університету, яка у 21 столітті полягає у «формуванні творчо-мислячої людини»? Чи видається вам справедливою вимогою до студентів, щоб вони зверталися до викладачів на «ви» та на ім'я та по батькові? Усі ці норми ухвалено в нашій країні у 2014, 2015, 2016 и 2017 роках.
Для мене це свідчить про те, що радянська мова, спосіб думання та політичний курс загалом — нікуди не поділися. Натомість вони свідомо чи несвідомо відтворюються там, де вже не мали б. Разом з Людвігом Вітгенштайном та його учнями ми стверджуємо, що мова зумовлює й вимовляє нашу поведінку. Якщо пояснити це коротко й спрощено, то ідея Вітгенштайна, його послідовників і навіть критиків полягає у тому, що спершу ми щось називаємо, а вже потім починаємо діяти відповідно до названого. Виходячи саме з цих міркувань у 2014 році мої колеги протестували проти розмов про сепаратистів, наполягаючи на терміні окупація — так було необхідно, щоб не розігрувати кремлівську карту.
Радянська мова — один з проявів суспільної травми, вона ж є простором для керування свідомістю, у тому числі, з боку агресора. А також вона підтримує простір невидимості, безвідповідальності та інфантильності, у якій ми так часто звинувачуємо певну частину українського суспільства.
На їдальні пристойної навчальної установи написано «режим роботи». Мій телефон можна ввести у «режим без звуку». З цього я роблю висновок, що сама мова навколо мене примушує мене жити у режимі. І цей режим відтворюється навіть без Сталіна. Він вбудовується в моє життя. Про бахтінську систему позазнаходження зазвичай згадують у зв’язку з небажанням чи неможливістю брати участь у відтворенні чогось. Проте я не погоджуюся з цим. Як на мене, позазнаходження — це у кращому разі недодумування, а у гіршому — недумання взагалі. Думати — це взагалі боляче. Як казав Василь Стус — кожна недодумана думка робить боляче.
Цей кокон радянської мови є небезпечним, бо невидимий і неусвідомлений. Але до нього легко чіпляються тригери. Ніколай Вахтін пише, що в радянській мові не важливо, чи сказане є правдою, чи брехнею. Натомість значно більш важливим є час — коли це сказано, тобто, важать не самі слова, а чи правильно використано ці слова у цьому місці. Поле радянської мови сьогодні залишається для нас мінним полем уповільненої дії. І воно потроху вибухає - якщо не нашими зусиллями, то нашою сліпотою.
Історія друга — про застиглий час
Нещодавно я дивилась новини й сказала своєму чоловікові, з яким ми разом поїхали з Донецька у 2014: «О, сьогодні річниця „нападу“ вінка на Януковича. Пам’ятаєш, у 2010?». А він відповів: «Оце так діло, вже чотири роки пройшло». «Чотири, — перепитала я. — Не чотири. Дев’ять»
Дев’ять років пройшло, як з’ясувалось, не для всіх. Є люди, й ми належимо до них, для котрих 2014 рік ніяк не завершиться. Велика спільнота людей, травмованих війною, виходить, не проживала цих п’ятьох років.
Бруно Латур пропонує розглядати час як двовимірність, яка має свою довготу і широту. Довгота визначається календарем та істориками, а широта — колами пекла, які ми проходимо. Роздумуючи про нашу зупинку у часі, я зрозуміла, що не лише ми переживали подібне. Суспільство було настільки травмованим, що зупинок у часі виявилося може й забагато. І вони могли бути дуже різними за векторами. Для когось годинники зупинилися у 1933, у 1945, а для когось — у 1991.
Я хотіла б дорівняти комунізм нацизму, але усвідомлюю, що для когось розпад СРСР був страшенним горем. Якщо говорити про довіру, то кожна така зупинка створює символічні спільноти. Їх вже ніби не мало би бути, але вони є. Символічні спільноти формують символічні структури довіри, але вони ж створюють собі і символічних ворогів. Для когось сьогодні ними стають американці, НАТО чи «хунта». У нашому непорушному часі у нас залишився ворог — Янукович. Ми все ще чуємо розстріли на Інститутській, ми все ще бачимо, як танки заходять у Донецьк. А для когось, як демонструють опитування в РФ, Сталін все ще живий — і буде жити вічно й формувати структури довіри.
Історія третя: про їжу, крізь яку промовляє травма
Третю історію, на яку я хочу звернути увагу, я присвячу їжі. Коли я думала, як мені проживати все це не-життя, яке сталося у 2014, я вирішила звернутися до якоїсь рафінованої теми для дослідження. Обрала їжу пізнього радянського часу. Мені здавалося, що тема проста і нетравматична. Я читала книжки, передивлялася радянські стрічки, помічаючи, що тоді їли люди. Отож, виявилося, що якщо складати за радянськими фільмами кулінарну книгу, вона містила б не більше 20 страв. Бо, якщо чесно, у радянському кіно люди їли посуд. Або їли, як ви можете пам’ятати з фільму «Службовий роман», салатік з тертим яблучком? Усі знали, що це за салат, хоча він не був названим. Усі глядачі - у столицях й провінціях, у містах та селах, на Заході й на Сході - їли один й той самий «салат», який був відомими й чи не єдино можливим салатом для бідних й багатих, дітей й дорослих, чоловіків та жінок.
Я згадувала, чим я сама харчувалася у ті часи, та не могла згадати, що я любила. Й не можу навіть тепер зрозуміти, що я люблю їсти тепер. Я розпитувала колег про їжу — не про корисну, не про ту, на яку у них вистачає грошей і не про ту, яку вони купують на свята — а про ту, яку вони люблять. Я питала: «Що ви, саме ви, любите їсти?». Відповідей чекаю й досі.
І ніби нетравматична, рафінована тема радянської кухні виявила для мене ще одну травму пізньорадянського часу, яка полягає у небуттєвості, відсутності, невисловленості і невидимості себе самих. І не лише для держави, але й для себе.
Я не знаю, яка я. Мене як людини, яка може обирати, надавати перевагу чи висловлювати ставлення — не існує. Ось про що ця травма. Їжа — це базовий рівень, де я би мала бути і почуватися буттєво. У тому числі через їжу вибудовується довіра до світу. Якщо я не знаю про себе, що я люблю, то зовнішній світ я сприймаю як очевидно ворожий до себе. І коли ми говоримо про людей, які намагаються доєднатися до Путіна чи діда мороза Губарєва, — ми говоримо про людей, у яких так часто гудить і кричить небуттєвість. Це крик болю, це крик «Мене немає! «, «Я хочу проявитися!». Але проявитися можна, лише долучившись до чогось видимого. І як з’ясовується, ця травма небуттєвості не подолана сьогодні. Ми навіть не бачимо її як проблему, бо наслідуємо токсичне батьківство, школу, яка все ніяк не припинить бути гулагами, університети, у яких необхідно звертатися по-батькові і на ви. І ми продовжуємо заперечувати цінність самих себе як окремої, гідної щастя, людини. Ми не говоримо молодшим «Тобі можна. Ти є. Ти будеш».
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени
