Як паспорти рейху позбавили права жити на батьківщині

«Ця нація перестала бути людьми взагалі в цій війні, вона перестала бути по-людськи терпимою, і ми вважаємо, що це просто один великий людський монстр. Ця нація повинна понести суворе покарання», — метав громи і блискавки Едуард Бенеш, президент Чехословаччини, виступаючи 12 травня 1945 року в ратуші чеського міста Брно.

А вже в серпні того самого року Бенеш підпише указ про те, що громадяни Чехословаччини, які отримали свого часу паспорти Третього рейху або його союзниці Угорщини, позбавляються права надалі мати такі від нового празького уряду. Через кілька місяців указ ратифікує парламент.

Але табори для виселенців стали виникати зразу ж після падіння Берліна і звільнення Праги. Етнічних німців у Чехословаччині зобов’язали носити на руці білі пов’язки з літерою N, і життя представників вищої раси перетворилося на пекло. Приблизно таке ж, як те, що влаштували їхні вожді шістьма роками раніше іншим народам — нібито задля порятунку і піднімання з колін перших.

Німці «на колінах» у Чехословаччині почувалися насправді цілком стерпно. У тіні празьких королів вони прижилися ще в XIII столітті. А в 1920-30-х у місцях їх компактного проживання були німецькі гімназії, в Празі — Німецький університет. У парламенті депутати-німці виступали рідною мовою і входили до уряду. Однією з перших політичних партій Чехословаччини стала Німецька ліберально-демократична, хоча її засновниками були єврей Бруно Кафка (двоюрідний брат відомого письменника) і судетський німець зі слов’янським прізвищем Карл Костка.

Коли після Першої світової в Рейхенбергу, найбільшому німецькому місті Чехословаччини, відроджувався промисловий ярмарок та національна лотерея, навіть самі німці пропонували перенести її в Прагу. Але тодішній президент Томаш Масарик наполіг на тому, щоб така важлива для країни щорічна подія, — по суті, рух, — залишалася там, де вона і народилася. І передусім — заради розвитку та іміджу регіону.

Серйозно обговорювався план автономії німців. Труднощі були в тому, що вони споконвіку жили переважно в прикордонних районах Чехії, і їхні землі обтікали підковою чеські по всьому периметру. Підтримувати такий суверенітет складно було вже на інфраструктурному рівні.

Якщо й говорити про тодішнє порушення національної гордості чеських (або судетських) німців, то в цьому питанні їхні голови були повернені швидше до Відня, столиці австрійських Габсбургів. Але команда Гітлера зуміла повернути ці голови на 180 градусів — до Берліна. А далі — добре відома масова хода по безкоштовний сир. Бертольд Брехт у 1944-му досить яскраво висловився про цей марш:

Крокують барани в ряд,

Б’ють барабани, —

Шкіру для них дають

Самі барани (в оригіналі — Kälber, телята).

Кульмінація цього божевілля була сумною. У фільмі Олівера Хіршбігеля Бункер про останні дні та години верхівки рейху хтось із військових просить почати евакуацію близько трьох мільйонів мирного населення з Берліна. Геббельс парирує, мовляв, вони ж за нас голосували — нехай тепер розділять нашу долю разом з нами. Це до того, що виборів у рейху не було з 1933-го взагалі.

Реальний Геббельс міг цього й не говорити. Але те, що в команді Гітлера так думали і чинили так — це точно не художній вимисел.

Судетським німцям найголосніше відгукнулися мрії «підйомників з колін» під час Брюннского походу, який розпочався в останні травневі дні 1945 року з головного моравського міста Брно до австрійського кордону. Тоді 27 тис. німців пішки, колоною залишили місто. Здебільшого — літні люди і жінки з дітьми. Чоловіки або не повернулися з війни, або перебували в таборах.

Територію біля австрійського кордону контролювали радянські війська. Вони не дозволили колоні рухатися далі — всіх вигнанців помістили в табір біля Погоржеліц, що на півдорозі від Брно.

Австрійська влада теж не відчувала захвату щодо приймання у себе депортованих: у багатьох з них ще в дорозі почалася дизентерія, а в таборі — і тиф. Медичної допомоги чекати було нізвідки.

Спочатку Відень дав добро на перехід кордону тільки своїм громадянам і тим, хто перебував у шлюбі з такими, — а це одиниці. Трохи пізніше прикордонники почали пропускати тільки молодих і здорових репатріантів.

Під час походу і в Погоржеліцах від хвороб і жорстокого поводження загинуло, за різними даними, до 5,5 тис. німців.

Вже через кілька тижнів усіх, у кого залишилися родичі-чехи, повернули в Брно. Близько тисячі людей, яким йти було нікуди, розійшлися по прикордонних селах на сезонні роботи. Іншим довелося залишитися в таборі. Ті, хто вижив, тільки в 1946 році змогли виїхати до Баварії, де їх теж ніхто не чекав.

... Це зовсім не застереження ОРДЛО-вцям і «путінпомогі-телям». Доля судетських німців — найбільш крайнє рішення. Я впевнений, що зараз нікому з офіційних осіб нашої або будь-якої іншої країни на думку не спаде повторити слова Бенеша, коли Донбас і Крим остаточно протверезіють. Жах весь у тому, що з кожним днем війни, з кожним виданим паспортом нинішній російський цар все чіткіше формулює подібні висловлювання у звичайних людей. І не тільки в Україні.

А він все одно продовжує бити в ті самі барабани. Його ж теж обрали. А може й ще оберуть.

Читайте інші тематичні колонки на НВ:

Сьогодні в світі з Іваном Яковиною — щодня

Сьогодні в Україні з Андрієм Смирновим — щодня

Момент в історії з Олександром Пасховером — щопонеділка

Кінопошук з Фоззі — щочетверга

Діловий тиждень з Сергієм Фурсою — щоп’ятниці

Відкриття з Олексієм Бондарєвим — щонеділі

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени