Обід з Ахтемом Сеїтаблаєвим

Знаменитий режисер з кримськотатарським корінням смакує свою найближчу прем'єру — фільм Кіборги, розповідає, чим живуть друзі та рідні в Криму, зізнається в минулому коханні до Микити Михалкова і їсть піцу

Катерина Іванова,
Ольга Духніч

Н а обід з НВ режисер, актор і телеведучий Ахтем Сеїтаблаєв приїздить що називається з корабля на бал: вранці він повернувся до Києва зі Львова, а о 12:40 вже переступає поріг столичного ресторану Тарантіно Italian&Grill, де на нього чекає НВ.

— Ахтем, — посміхаючись, режисер простягає руку для вітання.

Він сідає за стіл, зізнається, що голодний і, майже не заглядаючи до меню, просить офіціанта порадити якийсь салат.

— Тільки без часнику і цибулі, а то мені ще сьогодні цілуватися, — змовницьки повідомляє Сеїтаблаєв.

У підсумку він зупиняється на салаті з телятиною гриль і подвійному морквяному фреші. Для себе я замовляю грецький салат з запеченим перцем і томатний сік.

Сеїтаблаєв — перший кримськотатарський режисер і актор, який здобув популярність як в Україні, так і за її межами. У 2013 році він зняв фільм Хайтарма про депортацію кримських татар з Криму в 1944 році. Стрічка принесла йому першу популярність, яка збільшувалася у міру участі Сеїтаблаєва в серіалах, а також телевізійному шоу Танці з зірками на телеканалі 1+1, де він несподівано для себе дійшов до фіналу.

Тепер режисер перебуває в передчутті 6 грудня, коли на екрани вийде знятий ним фільм Кіборги — про захисників Донецького аеропорту. Сценарій до стрічки написаний за спогадами самих воїнів, а у кожного героя є свій прототип.

— Ти можеш знімати велике кіно, а знатимуть тебе за серіалами і танцями, — добродушно іронізує Сеїтаблаєв.

Промовляючи цю фразу, йому доводиться перекрикувати музику. Нарешті Сеїтаблаєв не витримує: "Ну це ж неможливо!" Він піднімається з-за столу і йде просити персонал ресторану, щоб зменшили звук.

С еїтаблаєв загорівся зняти історію оборони Донецького аеропорту ще в 2014 році, коли записував програму про українських героїв фронту Хоробрі серця, яку вів на телеканалі 1+1.

— Це військова драма, і там, звичайно, буде багато батальних сцен, але все ж це фільм не про війну, а про світ, який народжується всередині цієї війни, — розповідає про свою стрічку Сеїтаблаєв. — Там багато непростих діалогів між героями. Для мене було важливо показати, чим вони живуть, про що думають, про що мріють.

Спеціально для зйомок в павільйоні під Києвом були зведені декорації Донецького аеропорту. Бутафорська конструкція вийшла настільки правдоподібною, що деяким бійцям, які в реальності пережили облогу, ставало не по собі, тільки-но вони опинялися всередині неї.

— Коли Андрій Гречанов [начальник розвідки 81-ї десантно-штурмової бригади, який пройшов ротації в аеропорту], позивний Рахман, мені сказав, що він ніби вп'яте побував там, ми, як би цинічно це не звучало, з полегшенням видихнули: значить, вийшло створити достовірну атмосферу.

— Вам не здається, що ви рано взялися за екранізацію? — запитую я. — Війна ще йде.

— Я точно знаю, наскільки важливо кожному з тих, хто на передку, знати, що про них пам'ятають, — карбуючи кожне слово, каже Сеїтаблаєв. — Я ж не відкрию таємниці, якщо скажу, що в Києві багато хто живе так, ніби війни немає. Виникає відчуття двох паралельних світів.

Сеїтаблаєв начебто завершив свою думку, але через секунду знову повертається до неї:

— І навіщо мені чекати десять років, щоб сказати, що на Донбасі є російські кадрові військові? Або що це не громадянська війна? Сенс? Боюся, щоб не було пізно.

— А ви не боїтеся, знімаючи патріотичне кіно, перетворитися на пізнього пафосного Микиту Михалкова?

— Я обожнював цього режисера, — зізнається Сеїтаблаєв. — Звісно, на такого мерзотника, на якого він перетворився зараз, мені б не хотілося перетворюватися — ні в творчості, ні в житті.

Він знову морщиться, дивлячись кудись углиб закладу: музику якщо і приглушили, то майже непомітно.

— А де себе комфортніше відчуває Сеїтаблаєв — перед камерою або за нею? — повертаюся я до інтерв'ю.

— Якщо потрапляєш до хорошого режисера, який знає, чого він хоче, ти відпочиваєш, отримуєш кайф, — відповідає артист. — Режисура — інше, але там своя втіха. Коли ти бачиш, як на твоїх очах народжується світ, про який ти мріяв, відчуваєш себе деміургом.

Н ам приносять їжу. Дивлячись на скромну порцію салату, Сеїтаблаєв вирішує замовити ще і піцу. Користуючись паузою, я питаю його про Крим, куди мій співрозмовник потрапив вже випускником школи — якраз тоді кримські татари масово поверталися на батьківщину.

— З самого першого погляду любові не сталося, — щиро зізнається Сеїтаблаєв.

Виріс на розповідях батьків про прекрасний півострів, де, як в Ріо, "гори, море, пальми і люди в білому одязі", він, потрапивши до Сімферополя, спочатку був розчарований.

— Все навколо радянське, убоге, моря немає, гір теж. Смуток і туга, — згадує він свої перші враження.

Відчуття дому прийшло трохи пізніше, в Бахчисараї.

— Під'їжджаючи до міста, я вловив запах лаванди, відтоді для мене це запах батьківщини.

— Як зараз почуваються ваші рідні в Криму? — повертаю я свого співрозмовника до сьогодення.

— Загальна температура по палаті — якщо не депресія, то ближче до застояного повітря, — зітхає Сеїтаблаєв.

Він не приховує, що просить рідних про єдине — не випинати свою громадянську позицію. "Тому що очевидно, що за цим піде", — режисер згадує щотижневі обшуки і арешти, які проводить окупаційна влада серед кримських татар в Криму.

— А якщо говорити про кримських татар, які виїхали? Чим вони займаються? Як влаштувалися? — допитуюсь я.

— Ми ж, як євреї, маємо тривалий досвід виживання і самозбереження, — гірко посміхається Сеїтаблаєв. — Тому велика частина тих, хто переїхав знайшли себе тут і цілком успішні.

Втім, тут же зауважує: кримським татарам ще є чому повчитися у євреїв.

— Наприклад, прагнути стати кращими у своїй справі, максимально себе реалізувати, підтримувати один одного хоча б тому, що нас занадто мало, щоб розпорошуватися на лінь і сварки, — пояснює свою думку Сеїтаблаєв. — Все це повинно стати національною ідеєю.

Відкладаючи вилку з ножем, режисер висуває ще одну ідею — відплатну:

— Я б хотів, щоб у нас з'явився наш власний кримськотатарський Моссад. Щоб було зрозуміло: свої колаборанти в Криму будуть покарані в першу чергу.

— Вам коли-небудь погрожували з окупованого Криму в зв'язку з вашою діяльністю сьогодні?

— Мені особисто ні, але, буває, всілякі дурники пишуть різне. У Маріуполі, наприклад, якийсь із місцевих проросійських сайтів через Кіборгів назвав мене Гітлером. У їхньому розумінні це ж майже комплімент, так? — посміхається мій співрозмовник.

Після окупації Криму Росією Сеїтаблаєв не тільки відмовляється зніматися в російських серіалах, а й відкидає пропозиції зйомок в українських фільмах, які знімаються на два ринки — український і російський.

— Така практика досі існує? — дивуюся я.

— Уявіть! — вигукує режисер. — Бабло перемагає.

З'являється офіціант з піцою і тарілками, і я жестом даю йому зрозуміти, що мені тарілка не потрібна.

— Пручається, — жартівливо коментує офіціантові Сеїтаблаєв, киваючи в мій бік. — Не знаю, може, катувати її?

Замість піци я прошу принести еспресо, і ми продовжуємо розмову про кіно.

Першу реакцію ринку з відходом російського серіального продукту Сеїтаблаєв описує як шок, потім пішло бурхливе зростання.

— Тепер українські актори, яких раніше брали на другорядні ролі, вийшли на головні. І блищать в них не тільки столичні зірки. Вперше стали цікаві таланти з регіонів. Я, коли проводив проби Кіборгів, відкрив для себе як мінімум 30 нових імен дуже талановитих акторів.

— А якщо говорити про меркантильні речі, гонорари акторів в українських серіалах менші, ніж в російських? — допитуюсь я.

— Хіба що у мегазірок, таких як Ада Роговцева або Олексій Горбунов, але ці люди вже точно за російськими грошима сумувати не будуть. Батьківщину в кишеню не покладеш, — твердо заявляє Сеїтаблаєв.

Він тут же згадує, що українське кіно і в тому числі серіали в 2018 році отримають з держбюджету 520 млн грн — в чотири рази більше, ніж в 2017-му.

— Ніколи ще стільки не давалося на індустрію! — вигукує режисер. — Якщо раніше в кращому разі витрачалося $30 тис. на серію, то тепер режисери можуть розраховувати на $60 тис., а за ці гроші вже можна знімати гідний продукт, в тому числі дорогі костюмовані історичні фільми.

Тут же Сеїтаблаєв зауважує, що в Україні, яка вкладає гроші в національне кіно, поки не вистачає кінотеатрів: в сумі їх близько 500. А при невеликій кількості майданчиків конкурувати з американським і європейським кінематографом українському продукту надзвичайно складно.

— Якщо держава виділяє серйозні гроші на створення свого кіно, наступний логічний крок — ввести хоча б тимчасові квоти на прокат цього фільму в кінотеатрах країни.

Велика частина піци залишається цілою. І я, роблячи останній ковток кави, запитую в Сеїтаблаєва про театр. Питання йому, лауреату головної української театральної премії Київська пектораль, явно подобається, і режисер тут же заявляє, що театр переживає свій ренесанс.

— У суспільстві назріло питання про самоідентифікацію: хто ми? У цій ситуації людина підсвідомо шукає для себе якісь маяки — емоційні, моральні і смислові. А театр — це одне з місць, де людина може знайти їх разом, — філософствує Сеїтаблаєв.

І тут же задоволено додає:

— Сьогодні театральні зали повні. Я відчуваю неймовірне задоволення, коли мені складно вибити для своєї дочки зайвий приставних стільчик.

Вперше за весь час бесіди Сеїтаблаєв дивиться на годинник і схоплюється: "Атас! На мене там люди вже чекають".

Він просить рахунок і не дозволяє мені його оплатити. "Потім якось", — посміхаючись прощається він.