"Где эта улица, где этот дом"

Не можна жити у світі, створеному пропагандистами. Рано чи пізно доведеться називати речі своїми іменами

.

.

Сергій Жадан,
письменник

У Харкові збираються перейменовувати вулиці. Нібито відповідно до закону. Закликають громадян проявляти активність, брати участь в обговоренні — хто на що хоче поміняти. Мою, наприклад, планують назвати вулицею Мистецтв. Мені подобається. Але у сусідів ще не питав.

Реакцію більшості городян передбачити нескладно. Мовляв, знайшли час, робити більше нема чого нічим або гроші нема куди витрачати. Це ж паспорти, документація, хабарі. А що таксисти про це думають, можна тільки уявити. Вони і зі старими назвами ненавидять світ, а тут, якщо все перейменують, у таксі взагалі краще не сідати. Ну і, звісно, залізна аргументація останніх двадцяти п'яти років — це ж наша історична пам'ять, наше минуле, якого нас хочуть позбавити. На ентузіазм, коротше кажучи, не покладешся.

Зате гарантовані маніпуляції. Історію з декомунізацією обов'язково використовуватимуть (і вже використовують) у своїх політичних інтересах різні не надто совісні персонажі. З гаслами на кшталт "Що вони самі побудували, щоб валити що є?" І "Навіщо нам нав'язують чужих героїв?". Хмизу у вогонь докинуть "патріотично налаштовані" співгромадяни, які обов'язково спробують під той колос проштовхнути десь в районі ХТЗ вулицю Бандери.

Очевидно, на нас чекає ціла вистава з ображеним суспільством і радикальними закликами до реваншизму. Напевно, логічне та адекватне переосмислення історичних подій знову підмінять політичною кон'юнктурою. Як це сталося з голодомором або законом про мови — питаннями, які цілком могли б стати прикладом суспільного діалогу, а замість цього перетворилися на додаткову аргументацію тези про розкол в країні, різні України та подібну ахінею.

Нами так легко маніпулювати. Ми стаємо такими беззахисними, коли йдеться про принципи та переконання. Звісно, принципи та переконання у нас є, а от формулювати їх ми не вміємо. За нас це роблять представники різних аналітичних центрів та стратегічних інститутів.

Ось історична пам'ять. Адже вона не з'являється з нізвідки, не вбирається з молоком матері. Ні. З молоком матері можуть увібратися інші речі — скажімо, любов. Або ненависть. А от історична пам'ять вбирається з випусками телевізійних новин. Хтось першим має заявити, наприклад, що найбільшою геополітичною катастрофою минулого сторіччя став саме розпад СРСР, а не мільйони загиблих у таборах або на фронтах.

Після чого підключається пропагандистська машина, що формує для тебе історичну пам'ять. Хочеш ти цього чи не хочеш. І сімейні перекази історій про чистки та репресії ні на що не вплинуть — все одно житимеш реаліями Короткого курсу ВКП(б), називаючи зрадниками всіх, хто не вважає Сталіна батьком народів. Бо в історичних фактах необхідно розібратися, а пропагандистські матеріали рефлексій не передбачають — ти їх сприймаєш як даність. І не треба бути великим аналітиком, щоб уже сьогодні припустити, що нинішня декомунізація відгукуватиметься луною на передвиборних мітингах. Утім, стану це не змінює — не можна жити в світі, створеному пропагандистами, рано чи пізно доведеться називати речі своїми іменами. І достатньо знати історію, щоб не боятися перейменування вулиць.

Мого прадіда розкуркулили 1930-го. Після цього він помер. Мій дід пережив голод тридцять третього. Бачив вимерлі села. Розповідав мені, як людей ховали у криницях. Але все своє життя, до смерті, ледве починалися розмови про Сталіна, мінився на обличчі та починав гаряче співати вождю дифірамби. Слова тоталітаризм не розумів. Якось у нього це не сполучалося — криниці, забиті трупами, та добрий Сталін.

Моя бабуся під час війни була медпрацівником, дійшла до Берліна, розписалася на колоні Рейхстагу. Але все своє життя, до смерті, коли мовилося про війну, замовкала та відверталася. Згадувала лише про те, що жителі звільненої Варшави ставилися до них, воїнів-визволителів, із ненавистю. Але звідки взялася ця ненависть — не говорила. Мій батько — дитя війни, був комуністом, але навіщось мене хрестив. Досі не розумію логіку його дій, до церкви не ходжу, однак, коли запитують, чи атеїст я, відповідаю, що ні. Просто з поваги до нього.

До чого, власне, я веду? У мене все добре з історичною пам'яттю. Вона в мене є. Саме тому я хочу жити на вулиці Мистецтв.