Війна престолів

Авторитетний політичний експерт Володимир Фесенко розповідає про головні бої, які ведуться на Печерських пагорбах, а потім розмірковує про президентів України — нинішнього і майбутнього

Ольга Духніч

В олодимир Фесенко вважається одним з найбільш компетентних політологів України з репутацією об'єктивного експерта щодо всього того, що відбувається в урядовому кварталі столиці. Глава правління Центру прикладних політичних досліджень Пента і популярний публіцист, Фесенко з року в рік пояснює українцям хитросплетіння національної політики і її закулісне життя.

На початку нового політичного сезону він зустрічається з НВ в одному з кафе на майдані Незалежності та на пропозицію фотографа сісти за столик для зйомки жартує, що краще присяде, а сісти [до в'язниці] в нашій країні є ризик навіть у законослухняного громадянина.

Втім, від жартів політолог швидко переходить до справи — до політики, зокрема до головного політичного скандалу тижня.

Історія з конфліктом навколо Саакашвілі показова саме як приклад домінування емоцій над раціональними рішеннями, особистих і групових політичних інтересів — над інтересами країни. Влада зробила помилку з позбавленням Саакашвілі українського громадянства. Прихильники Саакашвілі і група його депутатської підтримки в свою чергу грубо порушили закон під час переходу кордону. В результаті страждає імідж постреволюційної України.

Ще більше мене турбує використання анархічних методів, коли в азарті політичної боротьби удар наноситься по державним інституціям, і це в умовах військово-політичного конфлікту з Росією.

Чим закінчиться цей конфлікт? У цій історії сформувалась якась "антипорошенківська коаліція", яка найближчим часом може спробувати організувати масований, можливо, навіть силовий тиск на владу. Але успіх таких дій буде залежати від масштабів їх суспільної підтримки. Влада спробує нейтралізувати цей конфлікт, поступово переводячи його в менш гостру, політико-бюрократичну фазу. Поки, схоже, обидві сторони не готові до рішучої атаки і не мають достатнього потенціалу для перемоги над опонентом.

Сьогодні модно обговорювати падіння рейтингів популярності президента. Однак багато хто забуває, що основне падіння відбулося в кінці 2014-го і в 2015 році, а зараз його рейтинг відносно стабілізувався. Проблема президента не в тому, що його рейтинг за минулі роки впав, а в тому, що він не росте зараз.

Опитування навесні і влітку цього року показали, що безвізовий режим з ЄС не дав йому відчутного стрибка популярності. І це тільки одна проблема. Набагато серйозніше те, що в суспільстві накопичився великий потенціал невдоволення, роздратування, негативних емоцій, аж до агресії. Вони значною мірою звернені в бік глави держави, і це реальна небезпека для нього.

Під кінець президентства Віктора Ющенка таке розчарування теж спостерігалося, але воно було пасивним. Зараз же багато агресивного розчарування, коли деякі люди не просто не довіряють, а ненавидять. Втім, це стосується різною мірою і і інших провідних політиків.

Головна причина невдоволення президентом, крім розчарувань, невідповідності реальності очікуванням і збереження корупції, — це істотне падіння рівня життя у більшості українців. Притому що бідніє навіть середній клас, всі говорять про величезні масиви готівки на руках у наших депутатів, великих чиновників. Природно, дістається і президенту, людині далеко не бідній. Тому підвищення рівня життя і вирішення соціальних завдань — заледве чи не вирішальний ресурс в руках президента перед майбутніми виборами. Інша справа, наскільки його досить і чи вдасться його ефективно використовувати.

Особливість нинішньої ситуації напередодні передвиборної кампанії в тому, що у нас немає жодного політика, чий рейтинг довіри перевищував би 30%. При цьому відносні лідери довіри не є фаворитами президентських виборів, а у фаворитів антирейтинги істотно вищі за рейтинги електоральної підтримки. Навіть у лідерів вони не перевищують 10% від загального числа респондентів і 13-15% від числа виборців, що визначилися. Такого ніколи не було.

Я згадую вибори 2004 року. Ще до початку виборчої кампанії як мінімум третина виборців підтримували Віктора Ющенка, а третина — Віктора Януковича. Двоє явних фаворитів були і в 2010 році. Зараз же український електорат роздрібнений і сегментований.

Крім того, у нас є специфічний сегмент електорату — близько 20% виборців, які не хочуть голосувати ні за Порошенка, ні за Тимошенко, ні тим більше за Опозиційний блок. Деякі з цих людей, можливо, проголосують за Анатолія Гриценка або за Андрія Садового, але поки вони не знайшли свого кандидата. Є потенційний запит на "українського Макрона", а ось реального претендента на цю роль поки немає.

В українських демократів за останні 10 років не з'явилося жодного нового молодого лідера. До того ж парадокс української політики в тому, що революції у нас відбуваються на площах, але не в головах виборців. І виходить, що на Майдані перемагає активна меншість, а на виборах домінує пасивна консервативна більшість, і для них Лещенки, Шабуніни та Найєми — не дуже прийнятний вибір.

Велика частина наших виборців — люди з патріархально-консервативною свідомістю, і для них важливо, щоб кандидатом була усталена в їхньому уявленні людина, що побувала на високих державних посадах. Таким сприймався Порошенко у 2014 році. У такій же якості сприймаються Юлія Тимошенко і Юрій Бойко, частково і Андрій Садовий. Але "простий українець" може проголосувати і за яскравого, переконливого демагога, такого як Олег Ляшко для україномовної частини виборців або Вадим Рабинович — для російськомовної.

Я все ж допускаю, що ці 20% виборців, частина політичного класу і громадянського суспільства, можуть консолідуватися і відмовитися вибирати нового президента за принципом "меншого зла". Головна інтрига в тому, хто може стати їхнім кандидатом. Такий кастинг вже йде, і, за моїми відомостями, переговори ведуться навіть зі Святославом Вакарчуком.

Не всім в демократичному таборі він подобається, у багатьох викликає скепсис, але список потенційних альтернативних лідерів обмежений. У нас проблема не тільки в якісних політичних лідерах — у нас ще велика проблема в лідерах моральних.

Частково це і поколіннєва проблема: ми знаходимося на "зламі", на етапі починається оновлення політичних поколінь. Покоління Порошенко і Тимошенко, яке домінувало в українській політиці нульових і десятих років, начебто на вильоті, але може залишитися при владі ще на один термін. І тоді конфлікт між старими і новими політиками продовжиться незалежно від імені президента.

Реальний шанс для нового покоління лідерів з'явиться десь з середини 2020-х. Тоді вони дозріють і вийдуть на політичну авансцену в головних ролях.

ПОЛІТИЧНЕ ЗАСТІЛЛЯ: Постійний гість політичних ефірів Володимир Фесенко (праворуч) на короткій нозі з багатьма відомими українськими політиками. На фото — з депутатами Верховної ради Ольгою Богомолець і Анатолієм Геращенком

Однак варто пам'ятати, що політична боротьба відбувається і всередині поколінь. Для нинішнього молодого покоління — це боротьба проєвропейських наївних романтиків з цинічними молодими політиками, бізнесменами і адміністраторами, які довели корупцію до рівня мистецтва. За цинічних молодих політиків теж готові голосувати.

Вони вміють працювати з електоратом. Вони говорять з ним зрозумілою мовою побутової корупції: "Ти — мені, я — тобі". Адже проблема української корупції — це не тільки проблема політиків, це проблема суспільства. А воно поки не відмовилося від негласного корупційного контракту.

Боротьба з корупцією сьогодні набула нехай і хаотичного, але змагального характеру. І це добре. Коли рік тому я очікував активізації НАБУ, мені мало хто вірив. Але боязкий на початку [глава НАБУ] Артем Ситник стає все сміливіше. Діяльність НАБУ збудила генпрокуратуру, яка теж хоче успіхів.

У генпрокурора Луценка свої політичні мотиви, цілі та амбіції. Він хоче використовувати пост генпрокурора як трамплін для повернення у велику політику. Активізована боротьба з корупцією призведе до того, що цієї осені або до початку нового року ми побачимо кілька резонансних судових процесів, і це буде серйозний іспит для нашої судової системи, яка сама перебуває в процесі реформування.

Спочатку депутати і великі чиновники скептично ставилися до антикорупційних дій, а сьогодні почали нервувати. Ніхто не знає, хто буде наступним. Це руйнує звичні довірчі зв'язки, а наша політика — це тканина неформальних відносин. Образно кажучи, українська політика наближається до стану антикорупційного неврозу.

Вікно для реформ в Україні все ще відкрито. Реформ в українському стилі — як компромісу між вимогами міжнародних партнерів, внутрішньополітичними інтересами і бізнес-"хотєлками" олігархів. Але навіть такі реформи можуть бути проголосовані парламентом до початку виборчої кампанії, тобто до осені 2018 року. Зараз же навколо основних соціальних реформ, запропонованих урядом, — пенсійної, медичної та освітньої — йде серйозна боротьба.

Поки парламент пройшла тільки реформа освіти — в ній немає таких великих ідеологічних і політтехнологічних протистоянь, як в двох інших реформах. За пенсійну реформу ми побачимо більш гостре протистояння, але я думаю, що вона все ж таки буде підтримана, оскільки має на увазі підвищення пенсій для 9 млн пенсіонерів, а також скасування податку для працюючих пенсіонерів.

З медичною реформою все складніше. Це важлива і давно назріла реформа. Але великі і ризики, в тому числі соціальні та політичні. Розширення сфери платних медичних послуг може викликати невдоволення значної частини населення, чим скористаються опоненти влади. До того ж і сам проект реформи, за оцінками багатьох експертів, не доведений до оптимальної кондиції.

Тому медичну реформу, швидше за все, відкладуть на доопрацювання. У підсумку рахунок по цим реформам буде 2:1 на користь уряду.

Позачергові парламентські вибори можливі, тільки якщо трапиться форс-мажор. Наприклад, якщо раптом посваряться ключові фігури у владі. Але, критикуючи наших політиків, треба віддати їм належне — вони люди недурні, і інстинкт самозбереження у них найчастіше отримує перемогу над емоціями. Потенційно можливий і різкий масовий сплеск негативних емоцій внаслідок якихось конфліктних ситуацій. Але ймовірність третього Майдану поки нейтралізується загальною недовірою, яка стосується і влади, і опозиції.