Холодний розрахунок

Київ, 29 листопада. На вулиці -3°С, у коридорах Інституту колоїдної хімії та хімії води +3°С. На прохідній провідного науково-дослідного центру як охоронець сидить бабуся, закутана у дві куфайки і кілька хусток.

"Вибачте, що я в такому вигляді", — зустрічає вона журналістів НВ, одразу ж пояснюючи, що в районі сталася чергова аварія, прорив труби. Кращу ілюстрацію про стан комунального господарства вигадати складно.

У кабінеті Владислава Гончарука, директора інституту, теж холодно. Академік рятується малопотужним електрообігрівачем і напуває своїх гостей — Вєслава Стрека, польського професора з Вроцлава, і Галину Довбешка, українського доктора з київського Інституту ядерної фізики, — гарячим чаєм.

"Ви вчасно", — зустрічає Гончарук НВ і продовжує свою розповідь про ситуацію з питною водою в Києві, Україні та світі.

"У Польщі мало якісної води, — уточнює професор Стрек, користуючись паузою. — Навіть менше, ніж в Єгипті. Мені важливо послухати професора".

Академік Гончарук — послідовний противник очищення води за допомогою хлору, як це всюди практикується в Україні. Цей спосіб очищення стали застосовувати в Європі у XIX столітті заради боротьби з холерою і туберкульозом.

"Минуло вже більше 200 років, і тупий людський розум продовжує хлорувати водопровідну воду, — обурюється академік. — Хлор — найсильніший мутант. Мутує вся мікрофлора, що живе у водопровідних трубах".

Тупий людський розум продовжує хлорувати водопровідну воду. А хлор — найсильніший мутант
Владислав Гончарук,
академік

Щоб це довести, приблизно п'ять років тому Гончарук звернувся до російського Інституту мікробіології в місті Пущино. Там провели аналіз для розшифровки генома Escherichia coli — кишкової палички. "Потім вони мене запитали:" А де ти взяв цю воду? Ми бачили такий геном лише в пустелі Сахара".

Гончарук брав воду не в африканській глибинці, а в київському водопроводі. "Там тече технічна вода для миття підлог, унітазів — чого завгодно, але не для пиття", — зазначає академік.

Одразу ж він згадує свою розмову з колишнім київським мером Леонідом Черновецьким: "Я кажу йому:" В тебе де дача? У Конча-Заспі? Так у тебе в колодязі тече тритієва вода. Звідки тритій (важкий водень)? Відповідаю: проспект Науки, Інститут ядерної фізики. Там такий рельєф, що все тече в бік Конча-Заспи. Пити таку воду не можна". На думку Гончарука, воду від тритію очистити неможливо.

"Або от, скажімо, Дніпро — це ж велика каналізація, — продовжує академік. — Сюди стікають всі нечистоти країни. А в Либідь взагалі палець опускати не можна. Всі стічні води міста стікають сюди. А в селах інша біда — пестициди та отрутохімікати".

Все, чим академік Гончарук може втішити киян, — так це рекомендацією пити воду з бюветів. Це не ідеальне, але більш-менш життєздатне джерело.

А щоб вирішити проблему глобально, потрібно визначити найслабші ланки всього ланцюжка водопостачання. В Україні це легко зробити: сильних ланок просто немає.