«Він нагадав мені, що завжди поруч». Історія кав’ярні Кіт Микита у Миколаєві, відкритої вдовою загиблого героя
Інтер'єр кав’ярні Кіт Микита у Миколаєві (Фото: @instagram/kit_mykyta)
Дмитро Музика загинув на Донеччині, захищаючи Україну. Його дружина відкрила кав’ярню в його пам’ять — тут варять улюблену каву воїна і печуть вафлі.
Марина Музика — вчителька української мови та літератури з Миколаєва. Вона відкрила в центрі рідного міста патріотичну кав’ярню Кіт Микита — місце пам’яті Дмитра Музики, її чоловіка, який загинув у війні з Росією. Ексклюзивно для NV Food жінка розповіла про свій заклад, втрату коханого та про те, як їй вдається боротися з болем утрати.
А підкажіть, будь ласка, як познайомились з чоловіком, скільки років були одружені?
Ми познайомилися у 2022 році. Дмитро родом із Миколаївщини, проте коли йому було два роки, разом із сім'єю переїхав до Вінницької області. З 2017 по 2020 рік відслужив у лавах ЗСУ на контрактній основі.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, він був в Чехії на заробітках. Та повернувся — і разом із колишніми побратимами та друзями добровольцем вступив до лав ЗСУ у складі імені Якова Гандзюка у Миколаєві. Коханий 59 окремої мотопіхотної бригади часто повторював: де народився — там і пригодився.
Влітку та восени 2022 року Дмитро брав участь у боях за звільнення Херсонщини та Донеччини. Він також штурмував Любомирівку, Новогригорівку та Тернові Поди. Коханий не раз травмувався, втім завжди повертався у стрій, загалом здійснивши понад 300 бойових виходів.
Я на той час також жила в Миколаєві, на 14-му поверсі багатоповерхівки. Вікна моєї квартири виходили просто на полігон, що було досить небезпечним. І так сталося, що я переїхала до подруги, своє житло здала військовим. Квартиру орендували четверо чоловіків. Одним із них був Діма — мій майбутній чоловік. Так ми й познайомилися.
Розкажіть, будь ласка, яким був Дмитро?
Напевно, таких більше й немає. Він був дуже турботливим — постійно хотів, щоб я побачила й відчула щось нове, щоб мені було добре поряд із ним. Дмитро був веселим, розумним, люблячим, сміливим і дуже емпатійним.
Коханий ніколи не здавався. Якщо щось не вдавалося з першого разу, він повертався й пробував знову. Він завжди називав мене маленькою, хоч був молодший за мене на півтора року і ми були одного зросту. Для мене це завжди було загадкою. Але поруч із ним я й справді могла почуватися маленькою, бути розслабленою і залишатися собою. Він часто повторював: «Маленька, я в тебе вірю». І от минув уже рік, а ці слова досі звучать у моїй голові. Я повертаюся до них — і роблю. Не виходить з другого разу, не виходить з третього — але зрештою все вдається.
Щодо військової служби, то він ніколи не залишав побратимів на призволяще. Він коли їхав разом із групою, а хтось губився — шукав. Заїжджав навіть під обстріли, без прикриття, якщо була така потреба. Вирушав у саме пекло, щоб витягнути хлопців з оточення. І це дуже цінували.
У травні 2023 року Дмитро був старшим групи під час штурму Невельського в Донецькій області. Тоді його групі вдалося взяти в полон 22 російських військових. Одного разу він вивіз людей з оточення. Ми тоді саме жили в селі Селидове. Незабаром ми святкували Великдень разом із побратимами Діми. Я завжди ним пишалася, але ось тоді мені здалось, що це не Великдень, а день прославлення мого чоловіка.
А підкажіть, будь ласка, чим займався ваш чоловік у цивільному житті?
Раніше Дмитро працював у рідному селі на Вінниччині — на заводі, де виготовляли соки та нектар. Згодом разом із другом він заснував власну справу з виробництва покрівельних матеріалів у самій Вінниці. Після завершення контрактної служби в ЗСУ поїхав на заробітки до Чехії, де працював у зеленому господарстві та займався впорядкуванням ландшафтів.
Розкажіть, будь ласка, як загинув ваш коханий?
За день до того, як йому мало виповнитися 31 рік, нас розбудив його командир. Тоді ми з Дмитром жили в селі Новогригорівка на Донеччині, де він служив. Ми не одразу зрозуміли, що трапилося — його викликали на бойове завдання. Як з’ясувалося ввечері, на нього він не потрапив, вирішував поточні справи. Після повернення додому ми почали готувати їжу для святкування його дня народження — мали прийти багато побратимів.
На святкуванні друзі казали йому багато теплих слів. Дмитро неодноразово підкреслював, що пишається званням молодшого сержанта. Незабаром йому мали присвоїти вже звання старшого сержанта. Я дуже добре запам’ятала цей день. Один із побратимів, водій, сказав: «Коли мене посилають у погані місця, я завжди відмовляюсь. Але якби сказали — з Музикою, я б поїхав». А інший додав: «А нащо ти себе виділяєш? Та з Музикою хто завгодно поїхав би».
Наступного дня все було спокійно. До Дмитрової відпустки залишалося два дні. Я вже починала збирати речі. Він просив забрати все, бо ми були близько до лінії фронту, і не факт, що сюди ще повернемося. Ми сперечались… Але він мав рацію: приблизно через чотири дні після його загибелі цей населений пункт окупували.
Того вечора його викликали знову. Я залишилась удома й готувала вареники з вишнями — Дмитро казав, що ніколи їх не пробував. Потім заснула, а прокинулась о другій ночі — саме в той момент він загинув. Дмитра було важко поранено. Я відчула, що щось не так. Почала писати йому, побратимам. Бачила, що повідомлення прочитано, але відповіді не було. Вранці приїхав його командир. Він теж був поранений, але відмовився від госпіталізації, щоб особисто повідомити мені про загибель Діми. Це трапилося 1 липня 2024 року в населеному пункті Красногорівка Донецької області. Коханий помер внаслідок мінно-вибухової травми.
Як вам жилось на лінії фронту?
Різне бувала. Спочатку ми жили в містечку Селидове на Донеччині. Оскільки я вчителька, уроки в той час, проводила онлайн. Щоб мати інтернет, Діма встановив на даху будинку антену. Якось на неї впали уламки дрона, ми й не зрозуміли що трапилося. Дах тоді був весь в осколках. Бувало, що я веду урок, приліт — і вже шматка вікна нема…
Коли ви жили з чоловіком, чи були у вас спільні плани? Чи мріяли про власний бізнес?
Так, ми говорили про це. Діма відкладав гроші на нашу справу, потроху купував інструменти для роботи. Якось під час його відпустки ми поїхали в Хмельницький просто погуляти. У парку натрапили на невеликий кіоск з вафлями. І Діма почав питати, чи є в нас таке в Миколаєві. Я кажу: «Саме таких — ні. Є багато різних, але гонконзьких, як тут, — ніде немає». І він каже: «О, було б прикольно таке зробити». Ми навіть обрали район, де хотіли б відкритися. А коли настав 2024 рік, я кажу йому: «Розумієш, якщо ми зараз відкриваємось, мені треба буде перший час постійно бути в кав’ярні». І він відповідає: «Ну, поки дозволяють, щоб ти жила зі мною — давай поживи, а на наступний рік відкриємось. Може, й війна вже закінчиться». Ми відклали це. А вже за місяць після тієї розмови Діми не стало. І я навіть перестала про це думати.
А підкажіть, будь ласка, коли ви все ж вирішили відкрити свою кав’ярню?
Я довго не могла зібратися з думками. А потім якось в один день прокинулася — мені наснився Діма. Він казав, що все вийде, що треба просто вірити. Він нагадав мені, що завжди поруч. Вранці я подумала: «Скільки того життя. Можна спробувати».
Як обирали назву для закладу Лис Микита?
Микита — це позивний Дмитра ще з часів служби в АТО. Його дали йому за вміння викручуватися з будь-якої ситуації — він завжди знаходив спосіб залишитися неушкодженим. Це нагадувало казку Івана Франка про Фарбованого лиса.
А що стосується кота, то він часто називав мене кицею. Сам був дуже тактильним і ніжним — постійно тулився до мене, як справжній котик. Як військовий, він умів пересуватися абсолютно безшумно — не раз лякав мене цим. А ще мав винятковий зір: майже не розрізняв темряву від світла.
Він був надзвичайно уважним. Завдяки цим якостям він і нагадував мені кота.
Розкажіть, будь ласка, що є в асортименті, які страви та напої подаєте?
Основна страва в нашій кав’ярні — гонконзькі вафлі. Їх дуже любив Дмитро їсти на сніданок. Його улюблена начинка — авокадо і червона риба. Саме ця комбінація й стала першою позицією в меню. Найдешевші — солодкі вафлі, вони коштують 130 грн, з солоною начинкою — орієнтовно 140 грн.
Попри те, що я каву не п’ю, її дуже любив Дмитро. Він умів обслуговувати кавовий апарат, а я поки що тільки вчуся цьому. Та, здається, все вдається — клієнти залишаються задоволені.
Де ви берете силу, що дозволяє вам не зламатися в такий складний час, а навпаки — рухатися і йти далі?
Я дивлюся на себе — таку, якою була, і таку, якою стала. Мене вже давно нема. Але якщо я ще тут, фізично знаходжуся у цьому світі — то, по-перше, найголовніше для мене — зберегти пам’ять про Дмитра. Я зрозуміла: якщо не говорити, не розповідати — ніхто не знатиме, ким він був. Ніхто не запам’ятає мого чоловіка. А я вважаю, що це варто того.
По-друге, я вірю, що він живе в мені, у кожній моїй дії, у кожному спогаді. І що б зі мною не сталося, я не маю права здатися. Бо я ще не доробила всього. І не заслужила того, щоб померти також. Розумію, якщо зупинюся, більше ніхто не розповідатиме про Діму. Поки я тут, маю зробити якомога більше — він цього вартий.
Мене також дуже мотивує моя робота в школі. Я — класна керівниця, у мене 41 учень. Вони часто заходять до кав’ярні, допомагають. Я їм кажу: «Ви ж мої 41 серденько». Я дуже люблю і дітей, і свою роботу загалом. Я вже десять років працюю в школі. Діма дуже любив слухати, як я розмовляю з учнями.
Підкажіть, будь ласка, а чи є хтось, хто зараз вас підтримує?
Мені допомагають усі в моєму оточенні. Я досі живу не сама, а з подругою. Також мене дуже підтримує командир Дмитра.
Уточніть, будь ласка, чи отримували ви фінансову допомогу від держави для підтримки бізнесу?
Ні, я не планую подавати жодних документів. Ми відкладали гроші на кав’ярню, адже постійно обоє працювали. Також мені почали виплачувати кошти у зв’язку із загибеллю Дмитра, але я досі не можу змусити себе почати їх витрачати.
Розкажіть, будь ласка, про інтер'єр закладу.
Коли я прийшла в це приміщення, то картинка з голубооким котиком в окулярах тут вже висіла. Потім з друзями знайшла картини цих двох котів. Пізніше мені намалювали ще картину. А так все спланували самі. Друзі допомогли зробити ремонт у кав’ярні.
Підкажіть, будь ласка, а стосовно кав’ярні: чи є якісь плани на майбутнє?
Кав’ярня сама по собі невеличка, але для мене дуже важливо, що вона розташована в центрі міста — на звичайній зупинці. Там лише п’ять столиків, і простір доволі незручний, тому я, звісно, хотіла б розширитися. Як варіант — додати нові страви до меню. Проте поки немає навіть місця для духовки.
Ідея розширення в мене в думках є. Я дуже люблю читати й мрію про те, щоб у кав’ярні з’явилась книжкова полиця й місце для настільних ігор. До мене часто приходить молодь, підлітки, ну і, звісно, мої учні. Я хочу прищепити їм любов до читання і до живого спілкування через ігри.
А чи можна дізнатися, якою мовою відбувається обслуговування у вашій кав’ярні? Чи трапляються конфлікти через це питання?
Я спілкуюся виключно українською, і Діма теж говорив лише нею. Мій дідусь також усе життя розмовляв українською. Не заперечую — довгий час я сама спілкувалася російською. Але після знайомства з коханим змінила свою позицію. Спочатку почала писати українською, потім записувала голосові повідомлення, і так поступово перейшла на повноцінне спілкування виключно українською.
Кав’ярня Кіт Микита оформлена в патріотичному стилі, тому питання мови навіть не обговорюється — ми обслуговуємо лише українською.
У нас досить багато клієнтів розмовляють українською, хоча Миколаїв — загалом російськомовне місто. Часто буває, що люди переходять на українську, коли чують її у відповідь. Але є й такі, що продовжують говорити російською — це їхній вибір. Проте якихось конфліктів на цьому ґрунті ніколи не було.
Навіть коли приходили іноземці, наприклад, вірмени, які говорили ламаною російською, — ніхто не обурювався. Вони якось мене розуміли, і ми порозумілися без проблем.
Підкажіть, будь ласка, як реагують відвідувачі, коли дізнаються історію вашого закладу?
Багато хто приходить і просто дякує. Дехто просив обійняти мене. Двічі приходили люди, які служили разом із Дімою. Вони побачили цю історію в інтернеті й вирішили навідатись. Приходили й діти — поруч із нами є приватна школа. Вихователька почула історію, розповіла про неї дітям у літньому таборі — про те, на чию честь було відкрито заклад. Діти зробили сувенір і подарували мені.
Підкажіть, будь ласка, а чи співпрацюєте ви з іншими, можливо, ветеранами, дружинами військовослужбовців?
Я брала участь в одному з телешоу, хотіла знайти вдову побратима Дмитра з позивним Спартанець. Знала лише її ім'я. Телеканал допоміг мені розшукати цю жінку. Тоді я дізналась, що вона також відкрила власну кав’ярню. Через деякий час познайомилась ще з одною дружиною побратима Дмитра. Ми продовжуємо спілкуватися.
Скажіть, будь ласка, а що б ви зараз хотіли найбільше — для себе, своїх рідних й загалом для України?
Хочу, щоб ніхто більше не втрачав близьких через війну. Я веду особистий TikTok, де розповідаю про це. Страшно від того, скільки людей мене розуміє. Сторінку в соцмережах я почала вести ще тоді, коли Діма був живий. Там переважно були гумористичні відео, рецепти — Діма мені допомагав. Після його загибелі все це втратило сенс. Та після консультацій із психологом я вирішила продовжити. Тепер я просто ділюся власними переживаннями. Не зважаю, скільки людей мене дивляться — хоч іноді й бувають дуже великі охоплення. Мені важливо, щоб мене почула хоча б одна людина.
А підкажіть, будь ласка, можливо, ви дасте кілька коротких порад жінкам чи чоловікам, які втратили когось на війні: як жити далі, де черпати сили?
По-перше, не треба заперечувати те, що трапилося. Дозвольте собі переживати біль, плакати, бо це нормально, коли боляче. По-друге, не варто забувати про людяність і про те, що поруч завжди є хтось, хто може вислухати й підтримати. Ми, можливо, теж не хотіли бути сильними чи жити за двох, але іноді просто немає вибору. Тому важливо діяти. Життя коротке, завтра його може й не бути. І треба робити те, чого справді хочеться: поїхати в мандрівку, щось відкрити — і не боятися змін.
Улюблена страва загиблого воїна: рецепт гонконзьких вафель
