Дорожні незручності

Б ільшовики наступали, і хор на перекладних відбув до Станіслава (нині — Івано-Франківськ). Хоча всього двома місяцями раніше в Києві відбулося урочисте об'єднання Української та Західноукраїнської республік, у прикордонному Гусятині капела три дні чекала дозволу на в'їзд у Галичину.

11 квітня хор дав перший платний концерт у найбільшому залі Станіслава — театрі ім. Монюшка. Квитки розпродали ще за кілька днів до виступу. Публіку підкупило те, що перед концертом хористи оголосили збір гуцульських костюмів у місцевого населення, маючи намір вийти в них на сцену.

Далі шлях капели лежав до Праги. Але в Ужгороді, який на той момент вже півроку був у складі Чехословаччини, хористи вперше усвідомили політичну сторону своєї місії.

ЛОНДОН НАШ: Афіша благодійного
виступу українського хору в британській столиці,
збори від якого пішли до фонду ветеранів Першої
світової війни, які втратили зір, 1920 рік. Фото: ЦДАВОВ

Секретар тутешньої жупи (адміністративно-територіальна одиниця, район) Йосип Достал був затятим москвофілом, — на той час цей рух за фінансування з Петербурга вже півстоліття обробляв уми закарпатських русинів. Підопічних Кошиця Достал і його соратники сприйняли як посланників країни, воюючої з Москвою, стали хапати їх на вулиці і в готелі. Хористів звозили на допити у поліцію. Керівництво капели кілька годин умовляло жупана Ладислава Мойша, щоб той звільнив співаків і дозволив їм дістатися до словацького міста Кошице. Вже звідти ближче до ночі 1 травня хор прибув до Праги.

Тут українців знову зустріла поліція. Ужгородські москвофіли повідомили празькій владі, що до них їде зовсім не хор, а більшовицькі агенти і в тайниках у них заховані 2 млн фальшивих крон. Зовнішній вигляд співаків, обшарпаних у довгих мандрах, лише збільшував підозри.

"Це була якась кочова орда, яку страшно було серед білого дня підпустити до міста на гарматний постріл, - писав про своїх хористів Кошиць. — Знаменитий артист Кузьмін [Никон] був в обмотках, гімнастерці і без ознак білизни. Зражевський [Іринарх] з унікальним басом — в обдертому військовому кожусі і чоботях, які забули про підошви і каблуки, фізія неголена, напевно, з початку світової війни. Велика Катря Здоріченко (альт) в якомусь страшному кожусі навиворіт і в папасі на голові. Багато дам у неймовірних пальто із солдатського сукна. Але всіх перевершив канцелярист Кизима. Чорний, як жук, здоровенний дядько. В зубах чи люлька, чи козяча ніжка. В руках відро, з якого стирчить сокира, налигач, обценьки, гасовий примус, і гуркоче ще щось, — а також відмінні халяви від чобіт, до яких він думав приробити в Парижі головки".

Себе Кошиць описав із тією ж іронією: "У обірваних черевиках, без калош, у позиченому в Тучапського пальті — страшно широке і довге, рукава по лікті; на голові теплий світло-зелений бриль від Стеценка. Сорочка колись була білою, і рештки краватки невідомого кольору... Як добре, що до Праги ми приїхали вночі".

Після двогодинного дізнання та обшуків і лише тоді, коли місцеві українці Приз і Дідуник посеред ночі підняли на ноги владу, перед хористами вибачилися і розвезли по готелях.