Про це рідко говорять. Чому вигорають керівники

Часто на консультаціях я чую від менеджерів, керівників, підприємців такі фрази: «Знаєте, я вже не пам’ятаю, коли востаннє справді відпочивав. Моя команда працює по вісім годин і йде додому. А я — з сьомої ранку до одинадцятої вечора, і все одно відчуваю, що нічого не встигаю».

Вигорання керівника — явище, про яке ми чомусь говоримо набагато менше, ніж про вигорання лінійних співробітників. І даремно. Бо коли керівник вигорає, це впливає на всю систему.

Ілюзія контролю, яка вбиває

Перша і найпідступніша пастка — це переконання, що ви маєте контролювати все. Абсолютно все. Кожен проєкт, кожне рішення, кожен лист. Таке відчуття, що якщо ви не перевірите презентацію або не підкоригуєте звіт — усе завалиться.

Це може бути форма психологічного захисту, коли керівник несвідомо прив’язує свою цінність до того, наскільки він незамінний. Коли йому здається, що чим більше процесів залежить від нього, тим він важливіший. Тільки ось ціна цієї «важливості» — здоров’я, стосунки, особисте життя.

За роки роботи з керівниками я помітила закономірність: найбільше вигорають ті, хто не вміє делегувати не тому, що не довіряє людям, а тому, що боїться стати непотрібним. Це страх, який вони рідко озвучують навіть самим собі.

Емоційне навантаження, про яке ніхто не говорить

Ваша команда приходить на роботу з проблемами — технічними, організаційними, іноді особистими. І всі ці проблеми так чи інакше стікаються до вас — керівника. Ви — емоційна губка, яка вбирає тривогу, невдоволення, конфлікти, сумніви, розгубленість і роздратування.

Нам важливо чути, що ми рухаємося в правильному напрямку

Наприклад, у когось із працівників сімейна криза, іншого доводиться мотивувати після провалу важливої угоди, ще комусь потрібна порада щодо кар'єрного вибору. За день керівник виконує роль психолога, мотиватора, радника, консультанта, вчителя-наставника, арбітра в конфліктах — і ще власне й керівника.

А тепер уявіть: ваші співробітники після таких розмов йдуть додому. Їм стало легше — вони поділилися, отримали підтримку. А ви? Ви залишаєтеся з усім цим емоційним баластом, який нікуди не поділися. Бо керівнику немає з ким поділитися — не з підлеглими ж. І не завжди вдома чекають спокій і розслаблення, бо там свої турботи.

«Синдром самозванця» на стероїдах

Що вища посада — то більша відповідальність. І тим голосніший внутрішній голос, який шепоче: «А ти точно впораєшся? А що як зараз усі зрозуміють, що ти не такий сильний, як здається?»

Керівники рідко діляться цими сумнівами. Вони ж мають бути впевненими, такими, що завжди знають відповіді. Але насправді багато хто з них живе в постійному страху припуститися помилки й публічно зганьбитися та втратити авторитет. І цей страх змушує працювати ще більше, перевіряти ще ретельніше, контролювати ще жорсткіше.

Культ жертовності

Десь у нашій культурі засів міф: хороший керівник — це той, хто живе роботою. Хто приходить першим і йде останнім. Хто відповідає на листи о другій годині ночі. Хто навіть у відпустці на зв’язку.

Читайте також:

Карлос Антоніо Ферро Сото

Головні причини вигорання на роботі

Цей міф підтримується і зовні, і зсередини. Ззовні — колеги, які кажуть: «Ось бачиш, він працює як каторжний, ось це відданість». Зсередини — власне почуття провини, якщо дозволяєш собі відпочити. «Як я можу поїхати у відпустку, коли в компанії цей критичний проєкт?».

Тільки ось результат такої жертовності завжди один: спочатку падає якість рішень (втомлений мозок не може думати ясно), потім здоров’я, а далі - мотивація. Ти починаєш робити все на автоматі, без душі, без енергії.

Відсутність зворотного зв’язку

Ваші підлеглі отримують фідбек від вас. А ви від кого? Якщо є керівник вище — може, від нього. Але часто цей зворотний зв’язок зводиться до KPI і цифр у звітах. Ніхто не запитує: «Як ти? Як тобі працюється? Що тебе вимотує?».

Людині потрібен зворотний зв’язок. Нам важливо чути, що ми рухаємося в правильному напрямку, що наші зусилля мають сенс. Коли цього немає, виникає відчуття порожнечі. Ти працюєш, віддаєш сили, а чи не даремно — незрозуміло.

То що ж робити?

Знаю, ви зараз чекаєте списку «п’ять простих кроків». Але якби все було просто, вигорання не було б епідемією серед керівників.

По-перше, визнайте проблему. Не «я трохи втомився, пора у відпустку», а чесно: «Я вигораю, і мені потрібна допомога». Це зрілість і усвідомлення.

По-друге,навчітьсясправжнього делегування. Не просто перекинути завдання, а довірити процес. Так, хтось зробить інакше, ніж ви. Можливо, навіть гірше (спочатку). Але якщо ви не дасте такого шансу, ця людина ніколи не навчиться, а ви залишитеся заручником своєї незамінності.

По-третє, знайдіть своє місце для емоційного розвантаження. Це може бути терапія, супервізія, коучинг, може — просто довірена людина поза робочим контекстом. Головне — регулярність. Не раз на місяць, коли вже зовсім припекло, а системно.

По-четверте, встановіть кордони. Жорсткі, безкомпромісні. Немає листів після восьмої вечора, на які ви відповідаєте. Немає робочих дзвінків у вихідні (окрім справді критичних ситуацій, що трапляються раз на квартал, а не щосуботи). Ваша команда має бачити, що відпочинок — це нормально. Інакше ви самі культивуєте токсичну культуру переробок.

По-п'яте — і це найважче — переоцініть свою ідентичність. Ви не тільки керівник. Ви людина. Із сім'єю, хобі, друзями, тілом, яке потребує сну і їжі. Коли ваша самооцінка прив’язана лише до посади — будь-яка робоча невдача б'є по самій суті вашого «я». Це непосильна ноша.

Парадокс вигорання

Ось що цікаво: найкращі керівники — часто не ті, хто працює по 12 годин на добу. Це ті, хто вміє створювати простір для команди, вміє довіряти, вміє відпускати контроль. І (важливо!) вміє піклуватися про себе.

Коли ви вигораєте — ви не можете дати команді те, що їм потрібно: ясність мислення, емоційну стабільність, натхнення, стратегічне бачення. Натомість ви транслюєте тривогу, роздратування, хаос.

Подбати про себе — це професійна необхідність. Ви не можете наповнювати інших, коли самі порожні.

Можливо, це і є головний антидот до вигорання: пам’ятати, навіщо ви взагалі робите те, що робите. Не з почуття обов’язку, не зі спраги довести щось собі чи світові. А тому, що це ваш шлях, який має глибинний сенс. І цей шлях має право бути не тільки важким, а й радісним.

Правова інформація. Ця стаття має винятково інформаційний характер і не може бути основою для встановлення діагнозу, ухвалення рішень або медичних висновків. Публікація не замінює професійної психологічної консультації. NV не несе відповідальності за будь-які рішення, ухвалені читачем на основі матеріалів сайту. Якщо вас турбують проблеми зі здоров’ям або психічним станом, обов’язково зверніться до лікаря.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV

Більше блогів тут