Здається, що щось змінилося. Не різко, не голосно, а якось крадькома. У щоденних розмовах, реакціях на навколишні події. Кінець минулого року і початок поточного мали депресивний характер. З глибокою втомою, виснажливою, такою, що проникає під шкіру і змінює хід думок.

Зараз, коли я спілкуюсь з близькими, друзями, клієнтами, спостерігаю зміни. І самі люди теж помічають ці зміни — які, правду кажучи, не завжди зрозумілі та інколи лякають. І от власне це є предметом моїх роздумів і цього тексту. Давайте подивимось, через що ми вже пройшли.

Ми живемо у тривалому стресі. І навіть якщо просто зараз не летить, не горить і немає втрат, це не означає, що все добре. Наше психічне здоров’я — це не лише про виживання, а й про здатність відчувати, діяти, планувати, мріяти. І коли ці здатності «вимикаються», приходить стан, у якому тіло живе, а свідомість віддаляється. Людина ніби на автопілоті: працює, їсть, іноді навіть сміється, але наче крізь скло. І якщо раніше ці реакції вважали симптомами посттравматичного стресу, то сьогодні вони дедалі більше стають фоном для великої частини суспільства.

Ми навчаємось виживати не ціною душі, а завдяки її гнучкості

Механізм простий: коли психіка не витримує надмірного болю чи невизначеності, вона «від'єднує» нас від нього. Це може проявлятись у вигляді апатії, втрати сенсу, небажання приймати рішення чи навіть у фразах типу «все вже вирішено за нас», «нічого не зміниться». Такий фаталізм — це не філософська позиція. Це часто захисна реакція. Бо спроба щось змінити потребує ресурсу, якого зараз немає.

Феномен масової втоми — це не слабкість, не брак патріотизму чи інтересу до майбутнього. Це результат кількох років життя в режимі виживання, втрат, невизначеності та гіпервідповідальності. Ми звикли «триматися», «не скиглити» і «працювати далі». Але людський організм — навіть найсильніший — має межі.

Однак це те, що ми бачили не так давно. Зараз ми можемо спостерігати кілька доволі нових способів реакцій на події.

З одного боку, посилюються емоційні реакції — ті, хто раніше відносно спокійно переживали обстріли, починають відчувати сильний страх і навіть паніку. А з іншого — чутливість до новин, подій, втрат, обстрілів ніби вимикається. Я часто чую, як люди кажуть: «В мені наче вимкнулась здатність до співчуття».

Саме це я чую як від військових, так і від цивільних, що активно працюють на військо. Це інтерпретується людьми як «стали жорсткими», а інколи і як «жорстокими». Ми вже не реагуємо на втрати з таким болем, подекуди уникаємо емоційної близькості.

Читайте також:

Світлана Ройз

Унікальна стратегія опору. Як українці протистоять зовнішнім загрозам

І ось тут важливо зробити паузу. Бо це не про байдужість і не про деградацію людяності. Це — нова стратегія, що формується у реальному часі. Ми не просто адаптуємося до життя у війні — ми його перекодовуємо. Це вже не підручникова модель поведінки в умовах травми чи хронічного стресу. Це — новий психологічний досвід, який ніхто до нас не описував. Ми не йдемо знайомими стежками — ми їх створюємо.

Цей етап не названий, не класифікований, не вивчений. Але він є. І в ньому є щось більше, ніж «втома» чи «дисоціація». Є пошук нового балансу між вразливістю і функціональністю. Між співчуттям і здатністю діяти. Ми навчаємось виживати не ціною душі, а завдяки її гнучкості. Це непросто. Але це — наш шлях. І, можливо, в цьому і є наша сила: не у поверненні до «нормальності», а у створенні нової.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV

Більше блогів тут