Перемога над самим собою
Витривалість — головний «м'яз» кожного справжнього спортсмена і стрижень його бійцівського характеру.
Про те, як у великому спорті відбувається прокачування цієї базової навички, розповідають відомі українські спортсмени Марина Бех-Романчук та Георгій Зантарая.
Марина Бех-Романчук: «Навіть у найскладніші періоди не варто опускати руки. Життєво важливо стояти на своєму, йти до кінця і домагатися успіху. У кожного вагомого досягнення в твоєму житті є своя ціна, і її потрібно платити».
Н аслідуючи це правило, Марина Бех-Романчук домоглася вагомих результатів у стрибках в довжину. Вона чотириразова чемпіонка України і учасниця літніх Олімпійських ігор 2016 року. Виграла «срібло» на чемпіонаті Європи 2018-му і чемпіонаті світу в 2019-му, удостоєна бронзової медалі на II Європейських іграх 2019.
— Марино, як ви прийшли в легку атлетику?
— Я була дуже енергійною і рухливою дитиною. Моя перша спроба зайнятися легкою атлетикою тривала всього два тижні — не сподобалося на тренуваннях, і я це залишила. А в 11 років випадково потрапила на тренування до іншого тренера. Там мене і помітив Вадим Крушинський. Саме йому вдалося по-справжньому зацікавити і переконати мене в тому, що легка атлетика — це моє. У 11 років переді мною постав вибір: продовжити свої заняття малюванням у художній школі або всерйоз зайнятися стрибками в довжину. Переміг спорт.
— Чому спорт переміг?
— Після перших перемог прийшло внутрішнє усвідомлення того, що я зможу домогтися високих результатів у стрибках в довжину. Мені захотілося самореалізуватися у великому спорті, адже він дає можливість домагатися певних висот власними силами. І, звичайно, завдяки моєму тренеру, який повірив у мене.
— Наскільки ви з тренером довіряєте один одному?
— Це повна довіра. Мій тренер довіряє моїм внутрішнім відчуттям, а я його. У процесі роботи ми можемо відверто обговорити те, що відчуваю я, і порівняти з тим, як це бачить він. Іноді ми просто розуміємо один одного без слів. Ступінь довіри настільки високий, що ми взаємодіємо як одне ціле.
— Як ви вважаєте, чи бувають випадкові перемоги і поразки у великому спорті? І що вони дають спортсменові?
— У великому спорті практично не буває випадковостей. Все залежить від твоєї підготовки. Звичайно, бувають різні ситуації, адже всі ми живі люди. Спортивні поразки найчастіше трапляються в результаті збігу певних обставин. Ти вперто тренуєшся і знаєш, на що здатний, але от не склався виступ, і все.
У стрибках в довжину на це впливає навіть погода. Наприклад, сильний зустрічний вітер в обличчя ускладнює розбіг. Потім можна наполегливо аналізувати, що було не так, а через кілька днів приїхати на інші змагання і показати відмінні результати.
Зі мною таке сталося в цьому році під час літнього турне по Європі. Виступаючи в Греції, відчувала, що на піку форми, але показати свої найкращі результати не вдалося. Проте на змаганнях, які відбулися через два дні в Німеччині, я стрибала за олімпійським нормативом і все вийшло.
— Як ви реагуєте на поразки?
— Я дуже емоційна людина — сильно переживаю в такі моменти. Особливо, якщо трапляються травми. Звичайно, в таких ситуаціях емоції зашкалюють, але ти кожен раз береш себе в руки. Це вміння відточується в процесі роботи над собою. Наприклад, після невдалого стрибка потрібно зосередитися, повернутися в сектор, набрати розбіг і показати на що ти здатний. Інакше неможливо навчитися перемагати.
— Чи доводили ви зі своїм тренером один одного до сліз?
— Мені простіше — я можу заплакати. А Вадиму Вікторовичу в такі пікові моменти доводиться тримати себе в руках. Поки я вихлюпую все, що у мене накипіло, він просто мовчить. Раніше це відбувалося дуже часто, а зараз — вкрай рідко. Ми обидва подорослішали і зуміли по-справжньому налаштуватися один на одного. У критичні моменти мій тренер завжди знаходить потрібні слова, щоб я змогла зібратися, налаштуватися і домогтися необхідних результатів.
Престижний, елегантний, динамічний — седан Toyota Corolla синергічно поєднує в собі багаторічні традиції якості Toyota з новітніми технологіями і сучасним дизайном.
— Хто більше переживає під час змагань — ви чи тренер?
— Думаю, в такі моменти емоційно складніше саме тренеру. Я можу виплеснути свої почуття в процесі стрибків — це дуже розряджає. А тренеру доводиться до кінця змагань перебувати в емоційному напруженні.
— Що являє собою витривалість з вашої точки зору?
— Витривалість — це перш за все сила волі. Іноді тренування бувають дуже виснажливими. Особливо, якщо потрібно відпрацювати спортивну техніку, багато разів повторюючи свої спроби. У такі моменти втома накопичується, але тобі потрібно її перемогти і продовжувати тренування. Ось тут і проявляються твої сила волі і бажання відшліфувати техніку до потрібного рівня. Кожен раз переконую себе, що це допоможе мені на шляху до мети — додати до стрибка ті самі кілька сантиметрів, які й приведуть до перемоги, причому додати їх після п’ятої-шостої спроби. Це і є справжня витривалість.
Toyota Corolla — легендарний автомобіль, який 53 роки займає лідерські позиції в світі, динамічно змінюючись в унісон з часом і постійно вдосконалюючись.
Георгій Зантарая: «Моє знайомство з дзюдо було випадковим. Всі пішли, і я пішов».
В ипадкове знайомство з дзюдо обернулося тим, що в колекції спортивних нагород відомого українського дзюдоїста Георгія Зантарая немає лише олімпійських медалей. Що ж, відмінний стимул, щоб продовжувати свою кар'єру у великому спорті і радувати нас новими перемогами.
— Георгію, яка з ситуацій дає чітке розуміння того, над чим ще потрібно попрацювати, — випадкова перемога чи випадкова поразка?
— Іноді я кажу, що виграю випадково, але це всього лише жарт. У спорті не буває випадковостей. Якщо ти програв, значить, недооцінив ситуацію і свого супротивника. А якщо виграв, то виконав величезну роботу, щоб здобути перемогу.
У 2002 році, коли я програв на чемпіонаті світу, Віталій Вікторович Дуброва підійшов до мене і сказав таке: «Якщо ти будеш рік добре тренуватися, то неодмінно виграєш». І з цим я проживаю все своє подальше життя. То був вирішальний момент, коли я зрозумів, що хочу тренуватися саме у цього тренера. Моє бажання збулося, і в 2003-му я виграв чемпіонат Європи, як і передбачав Віталій Вікторович.
— Наскільки для вас важливі довірливі відносини зі своїм тренером?
— У моїй спортивній кар'єрі було кілька моментів, коли не хотілося робити те, що було необхідно, а хотілося все кинути і піти з великого спорту. І кожен раз Віталій Вікторович знаходив правильні слова і давав настільки цінні для мене поради, що в результаті все виходило. Мені пощастило, що я його зустрів. Між нами вибудувалися по-справжньому довірливі стосунки. Можна сказати, що він став частиною моєї родини, адже з тренером я спілкуюся частіше, ніж з мамою і татом. З одного боку, Віталій Вікторович висуває високі вимоги, а з іншого — багато мені дозволяє. І це дуже важливо. У мене завжди є право вибору, але зрештою я роблю все необхідне, щоб досягти бажаного результату.
— Що для вас є запорукою витривалості в спорті та в житті?
— Якщо говорити про спорт, то за витривалістю, безумовно, стоять хороша підготовка, збалансоване харчування, правильний план тренувань. Думаю, я не найвитриваліший спортсмен, але мені по життю допомагає те, що швидко схоплюю суть і вмію миттєво пристосовуватися до різних ситуацій. Тому моя доросла спортивна кар'єра триває ось уже 15 років — для дзюдо це дійсно значний термін.
— У чому, на вашу думку, полягає секрет спортивних успіхів?
— Думаю, цей секрет не стільки в тому, як посилено я тренуюся, скільки в тому, як я проживаю своє життя, які емоції переживаю в той чи інший його момент. Радію, засмучуюсь, насолоджуюся, злюся, тріумфую, люблю — все це мої переживання, які роблять життя осмисленим, об'ємним і повним.
— Що вас драйвить у спорті?
— Спорт — це серйозна робота, яку я дуже люблю. Але у цієї моєї роботи є межа — олімпійська медаль, про яку я мрію. Драйвить те, що у мене немає цієї нагороди. У той же час я знаю, що у мене є мій спортивний колектив, мої друзі і моя родина, які будуть любити і поважати мене, навіть якщо я не стану олімпійським чемпіоном.
— Тренуватися в Україні і не спокуситися на закордонні пропозиції — це, на ваш погляд, теж витривалість?
— У мене було безліч таких пропозицій, але завжди були поруч люди, які вчасно радили зважити все до дрібниць. І кожен раз я розумів, що настільки люблю Україну, яка стала моєю другою домівкою, і, особливо, Київ, де я живу, що не хочу залишати цю землю. Я вже один раз спробував виїхати, і реально зрозумів, що хочу жити тут.
