Операція Ромео. Як шпигуни-плейбої Штазі вивідували держтаємниці, зваблюючи секретарок найвпливовіших посадовців і політиків Заходу

Під «правильною мотивацією» Вольф розумів те саме «просте жіноче щастя». Плейбої Штазі не зловживали банальними інтрижками, а дарували жінкам таку пристрасть, що зорі меркли: красиво залицялись, огортали турботою і ласкою, а часом навіть одружувалися, присягаючись у вічному коханні та вірності біля вівтаря.

Завербовані в такий спосіб дівчата і молоді жінки старалися для своїх коханих на совість, навіть не здогадуючись, на кого працюють. Вони й не підозрювали, що у східному Берліні та Москві на них уже завели досьє і дали кодові імена: агент Хельга, Лінда, Берта… А коли дізнавались правду про своє фальшиве щастя, не хотіли вірити: «Як він міг таке зі мною вчинити? Ні-ні, він не міг. Тільки не він!»

Різдвяне диво для Лотти

Лотту Бургхоф не вважали красивою. У свої 32 вона була незайманою і навіть не знала, що таке романтичні стосунки й побачення. А от кращої секретарки за неї було годі знайти у всьому Бонні, пише Олексій Ростовцев, колишній офіцер Дрезденської резидентури КДБ, в оповіданні Уламок дзеркала.

Кілька років тому вона влаштувалася особистою помічницею міністра закордонних справ Федеративної Республіки Німеччини, і коли той знайомив її з іншими співробітниками відомства, Лотта бачила, що вони ледь стримують іронічні усмішки. Мовляв, хто ж спокуситься на цю бідолашну.

Дівчина з головою поринула у роботу, щоб бодай чимось заповнити своє нудне життя, а найбільше не любила вихідні та святкові дні, бо проводила їх на самоті. Але одного разу на святвечір у її двері несподівано постукали. На порозі стояв елегантний красень із букетом троянд і пляшкою вина. Виявилося, що він помилився адресою. І коли Лота вже хотіла зачинити за ним двері, чоловік раптом простягнув їй букет і зашарівся: «Візьміть, нехай це буде вам. У вас такі гарні очі…».

Лотта не була наївною і розуміла, що незнайомець лукавить. Але, втомлена рутиною, дозволила залишитися на вечерю, а потім вони опинилися в ліжку. Уперше у житті хтось пристрасно обіймав Лотту, вкриваючи поцілунками усе тіло, і казав, що у неї чарівна усмішка, шовкове волосся, розкішна фігура. Отто Зайдель, так звали непроханого гостя, виявився ще й багатієм: сказав, що походить зі старовинної бюргерської родини та має фотосалон у самому центрі Бонна, куди часто приходять знаменитості. За кілька днів Лотта прийшла в обідню перерву у назване місце і справді знайшла його там за роботою. Несподівано Отто став перед нею на коліно і попросив вийти заміж.

«Страшненька фройляйн», як її називали поза очі, тріумфувала: тепер працівники офісу МЗС дивилися на неї із заздрістю, не розуміючи, як вона примудрилася спокусити настільки видного холостяка. А шеф Лотти сказав, що Отто спершу мусить пройти перевірку спецслужби — але ті нічого підозрілого в біографії Зайделя не знайшли.

Після медового місяця молода дружина продовжувала бігати до чоловіка у фотосалон обідніми перервами з еклерами із сусідньої кав’ярні. Якось він попросив її прихопити деякі документи з міністерства. Пояснив, що це потрібно на благо Німеччини. Мовляв, він є членом неонацистської партії, а його керівництво вважає, що офіційна влада може планувати змову з комуністами. Отто заспокоїв, що ніхто ні про що не довідається, але Лотта може допомогти йому та соратникам запобігти новому збройному конфлікту.

Лотта точно не була дурною. Але, засліплена коханням, вона повірила в цю маячню. Документи жінка навіть не ховала, а просто клала до сумочки — охорона міністерства й не думала її перевіряти. Отто швидко фотографував папери, і ще до завершення обідньої перерви вони знову поверталися на місце. Так тривало кілька років, допоки одного разу поліція забрала секретарку до відділку просто з робочого місця.

Тут їй улаштували очну ставку з чоловіком, що сидів на стільці у кайданках. Дивлячись просто у вічі Лотті, він говорив, що зійшовся з цією жінкою заради отримання цінної інформації для Штазі, але ніколи не любив її. Це була всього лише його робота, і окрім цієї секретарки він звабив іще кількох у різних відомствах.

Перед очима Лотти був суцільний туман, вона знепритомніла. Лікар привів її до тями, а охоронець відвів до камери. Знайшовши у кишені маленьке люстерко, жінка розбила його, вибрала найгострішу друзку та перерізала собі сонну артерію. Урятувати Лотту не вдалося.

Довірлива Габріелє

Габріелє Клем була надзвичайно вродливою, однак краса не приносила їй щастя. До 21 року вона встигла побувати у шлюбі й розлучитися з хворим на шизофренію чоловіком. Тепер, у 32 роки, дівчина працювала перекладачкою у посольстві США у Бонні, а зустріти кохання вже й не надіялась.

Одного спекотного літнього дня 1977 року Габріелє сиділа на терасі улюбленого кафе, чекаючи на знайомого. Кілька хвилин тому їй полікували зуб, біль усе ще сильно докучав. Помішуючи ложечкою каву, щоб та швидше охолола, дівчина раптом почула: «Габріелє, ваш друг захворів і попросив мене попередити, щоб ви його сьогодні не чекали. Я — його колега, Франк Дітцель. Чи можна скласти вам товариство?»

Перед нею стояв… о боже, її улюблений актор Роберт Редфорд! Хоча ні, він же назвався Франком… Але ж яка разюча схожість!

«Він був високий, сильний, білявий, блакитноокий, схожий на вікінга, для мене він був скелею в морському прибої, за якою я завжди прагнула сховатися від бурі», — згадуватиме про цю зустріч Клем через 40 років в інтерв'ю письменниці Елізабет Пфістер, авторці книги Операція Ромео. Командос кохання Штазі.

На побаченні з Франком того ж вечора зазвичай закрита і небагатослівна Габріелє розкрила йому свою душу. Розповіла, що ніколи не бачила свого батька, який потрапив у полон в СРСР ще до її народження. Сказала, що досі його шукає. Поділилася, що ненавидить комуністів і сумує за Канадою, де провела 11 років свого дитинства, куди її ще немовлям вивезла мама. І навіть довірливо поплакалася, що за останні два роки її покинули двоє коханців, які їй досить таки подобались.

Дівчина не здогадувалася, що Франк уже знає про неї усе, що тільки можливо і навіть більше. Йому відомо, що батько Габріелє помер від голоду в одному з радянських таборів. А ті двоє попередніх коханців насправді також були агентами Штазі, які й вивідали у дівчини всі її особисті секрети — зокрема і про улюбленого американського актора.

А далі почалися незабутні дні та бурхливі ночі раз чи два на місяць у містах Аахен, Льєж, Маастрихт. Зустрічатися частіше Дітцель не міг, пояснюючи, що дуже зайнятий на роботі в Інституті міжнародного миру у Мюнхені. Поміж іншим, він попросив у Габріелє деякі папери з посольства для своєї наукової роботи. Дівчина не бачила причин відмовити, бо яка від цього шкода?

Дітцель обіцяв одружитися, розповідав, що мріє про сина, навіть зробив Габріелє пропозицію. Але при цьому він уперто не давав своєї адреси й номеру телефона. Одного разу вона наважилася поїхати в Мюнхен, проте марно блукала вулицями в пошуку інституту, де працює коханий. Франк пояснив, що його бюро переїхало до Відня.

Упавши в депресію, дівчина пішла до психотерапевта. Але той не запідозрив маніпуляції та пояснив, що деякі чоловіки бояться серйозних стосунків — тому не варто тиснути на них. І Габріелє терпіла, як могла. А заодно виконувала всі забаганки коханця і носила йому документи з посольства.

Вони розпрощалися лише через сім років, коли Дітцель раптово і без пояснень скасував весілля. Проте час від часу він усе ж навідував Габріелє. Востаннє приїхав у січні 1990 року, уже після падіння Берлінської стіни. Довго говорив про свої помилки та про спільне майбутнє, знову кликав заміж. Вона пробачила — і чоловік зник тепер уже назавжди.

13 березня 1991 року Клем заарештувала Федеральна розвідувальна служба Німеччини. Вона нарешті дізналась, що то було за «кохання». Жінку засудили до двох років умовно та наклали штраф у понад 200.000 марок плюс судові витрати. На процесі екскоханець мав фігурувати як свідок обвинувачення — але він несподівано загинув в автокатастрофі.

Тривалий час Клем жила у невеликому містечку в Нідерландах, заточивши себе у добровільну ізоляцію. Зараз їй 80, і лише кілька років тому вона зважилась розповісти свою історію німецькій та американській пресі. Про Дітцеля згадує, як про того єдиного, кого по-справжньому кохала. І жалкує, що цей чоловік не може спуститися з небес, щоб запитати у нього лише одне: «Як ти міг так учинити зі мною?»

Полювання на Джульєтт

У мемуарах Вольфа йдеться про те, що 30% секретарок у партійному й урядовому апараті були незаміжніми й шукали собі партнера. Саме вони ставали об'єктом полювання загонів кохання Штазі.

«Самотня, горда і сексуально не реалізована жінка — легка здобич для спеціально навчених спокусників, які, окрім інтимної турботи, також пропонували їй участь у глобальному проєкті — збереженні всесвітнього миру, — писав німецький публіцист Генрік Бродер у статті Секс заради миру, що вийшла у Spiegel у березні 1999 року. — Бо які б легенди чоловіки не розповідали жінкам, у підсумку завжди йшлося про те, щоб запобігти війні».

Операцію Ромео проводили переважно у столиці ФРН, але насправді вона поширилася і на деякі інші країни. Уперше західнонімецькі спецслужби викрили кількох агентів 1979 року — тоді ж стало відомо, що плейбої встигли звабили кількох секретарок топових посадовців і політиків. Загалом від операції Ромео постраждали 60 працівниць із доступом до секретної інформації, а лік службовиць канцелярії нижчого рангу йде на сотні.

Письменниця Елізабет Пфістер у книзі Операція Ромео. Командос кохання Штазі наголошує, що майже кожна жертва спокусників вважала, що робить шляхетну справу.

«Жінки та мир — це ідеальне поєднання, яке відповідає нашій природі, — пише вона. — Жодна жінка не зможе сказати: „Дякую, але це без мене“. Усі мої співрозмовниці були повністю аполітичні, вони ніколи не діяли з ідеологічних причин і ніколи не мали найменшого уявлення, на кого мимоволі працюють».

«Агентів Ромео» Штазі найчастіше шукало у спортзалах, на тенісних кортах, у театральних трупах: це мав бути чоловік з ідеальним тілом, красивим обличчям і обов’язково — ерудований. Кандидати проходили навчання на базі військових інститутів, де їм читали лекції з літератури, мистецтва, кіно, музики та робили акцент на психології, штудіюючи різні техніки інтимних пасток.

Утім, жертва професійного спокусника отримувала не лише хороший секс — це було б надто брутально. Штазі дарувало їй мрію: чоловіка з тією зовнішністю, манерами, звичками, якого вона вже давно намалювала у своїй уяві. Хто б зміг устояти проти такого? Кололися навіть найнеприступніші.

Пфістер зазначає у книзі, що секретарку Маргарет Любіг, яка працювала на одного з головних посадовців НАТО, марно намагалися спокусити троє агентів. Підкорити її серце зміг лише четвертий — Нільс Гансен, який назвався данським журналістом. Маргарет була щирою католичкою й страшенно переживала, що втратила цноту до шлюбу, і хотіла зняти цей гріх на сповіді.

Коханий поставився до цього з розумінням: уже через тиждень повіз її до храму у Копенгаген, де передягнений у священника інший агент Штазі «висповідав» дівчину. Після весілля Маргарет передавала чоловікові найцінніші документи НАТО упродовж 30 років. За це Вольф нагородив Гандта Срібною медаллю Національної народної армії.

Леонора Зюттерляйн теж була набожною. Ця співробітниця МЗС ФРН познайомиласьі з прекрасним і скромним Фріцом Кранцом у Віденському соборі Святого Стефана під час меси. Як же щиро і чуйно він молився! Вони прожили разом кілька щасливих років, допоки офіцери Федерального відомства з охорони конституції не показали їй досьє, у якому вона проходила під кодом агент Хельга. У відчаї Леонора наклала на себе руки.

Найважче було спокусити Габріелє Гаст — ця професорка політології і сама працювала у розвідці ФРН. Але велика риба все ж потрапила у сітку агента Карла-Гайнцема Шнайдера, ставши подвійним агентом. Гаст не брала гроші за свої послуги, а ділилася інформацією виключно заради кохання. Її викрили лише 1990 року й засудили до шестирічного ув’язнення. У тюрмі вона провела лише чотири роки, а вийшовши на волю, намагалася розшукати Шнайдера. Проте це їй не вдалося.

Лиха доля не оминула Дагмар Каліг-Шефлер — секретарку апарату канцлера ФРН. Красуня вийшла заміж, як вона думала, за австрійського інженера Герберта Шредера, з яким познайомилась на болгарському курорті Варна влітку 1973 року. Незабаром той зізнався, що працює на зовнішню розвідку Австрії й попросив допомогти з кар'єрою. Поміркувавши, що Відень і Бонн начебто союзники, Дагмар погодилася ділитись офіційною інформацією. Коли жінку заарештували, вона довідалася, що її благовірний — агент Штазі Герман Герберт, який утік з Бонну від дружини й коханки: їх він також використав для шпигунства.

За операцію Ромео покарання у в’язницях відбули 16 агентів Штазі, хоча насправді їх було близько 150.

У 1986 році організатор операції, генерал Маркус Вольф, пішов у відставку й емігрував до СРСР, але у вересні 1991 року він прийняв рішення повернутися до Німеччини. Його арештували та засудили до шести років позбавлення волі, проте 1995 року вирок замінили на умовний — деякі політологи вважають, що він міг передати ЦРУ свої архіви в обмін на свободу. До самої смерті він займався літературною діяльністю: писав мемуари та прозу. У спогадах Вольф не приховує, що пишається цією спецоперацією, хоча й жаліє тих, хто скоїв самогубство.

Із завербованими жінками судді й присяжні повелися м’яко, призначивши їм умовні терміни та штрафи. Служителі Феміди справедливо розсудили, що жертви спокусників уже і без того заплатили дуже високу ціну за своє мимовільне шпигунство — розбитими серцями й покаліченими життями.