«Зеленський озвучив таємні цифри». Мене б за це посадили на 10 років — інтерв'ю з Рахманіним про мобілізацію, дрони і власну зброю для ЗСУ

Тому говорити про те, що планів немає, — це трошки наївно звучить. Не можуть Збройні Сили і держава… А нагадую, що воюють не Зеленський, не [головнокомандувач ЗСУ Валерій] Залужний і навіть не лише Збройні Сили, воюють держави — ресурсами, зокрема економічним, людським, фінансовим тощо. Тому вони мусять мати відповідні плани.

План оборони — це не лише про застосування військових. План оборони передбачає низку документів. Наприклад, план проведення мобілізаційних заходів, план проведення контррозвідувальної, розвідувальної діяльності, економічний план, план дій місцевого самоврядування, план дій окремих центральних органів виконавчої влади, Кабміну зокрема. Це величезна низка документів, які, підкреслюю, впевнений, що погоджуються.

Ці документи таємні, доступ до них має обмежена кількість людей. У всіх цих планах, у документах всі плани на найближчий тиждень, місяць, пів року, рік мають бути. Вони мають коригуватися.

— Я уточню, що маю на увазі. Звучало питання щодо мобілізації в Україні. Зеленський відповів, що є вимога від Генштабу мобілізувати ще 500 тисяч людей. Сам президент не впевнений, чи це доцільно, що треба вивчати питання. І на основі цього можна зробити висновок: якщо президент ще не впевнений, скільки треба мобілізувати, якщо Генштаб говорить, що є конкретна цифра, це означає, що Генштаб не може робити навіть тактичне планування. Чи ви вбачаєте в цьому проблему?

— Немає тут ніякої проблеми. Повертаюся до того, з чого починав. Є такий старий радянський анекдот, кінець якого: вчіть матеріальну частину, бо дуже боляче б’ють.

По-перше, Генштаб не вимагав, Генштаб озвучив потребу. Друге: потреба формується з конкретних статей. Перша стаття — відновлення втрат. А втрати відбуваються щоденно — загиблими, пораненими, тими, хто отримав бойові чи небойові травми чи потрапив у полон. І це конкретна цифра, вона не абстрактна.

Генштаб не вимагає, а озвучує проблему, відповідно до чинного законодавства.

Друга частина людського ресурсу, який необхідно мобілізувати, — це необхідність створення хоча б оперативного резерву. Тобто того запасу людей, якими ти оперуєш, коли тобі треба закривати слабкі місця або певні потреби; чи закривати нові втрати, бо втрати відбуваються, ще раз підкреслюю, щодня.

Мобілізаційний план є частиною Плану оборони. План оборони затверджується верховним головнокомандувачем України, президентом, він же — керівник Ставки, яка має право та повноваження коригувати будь-який план; і він же — голова Ради національної безпеки.

Оскільки ні ви, ні я не бачили ні Плану оборони, який таємний, ні Плану застосування, який таємний, ні мобплану, який таємний, ні закритих указів президента, якими вводяться в дію певні рішення Ради національної безпеки, ми з вами не маємо повноти картинки.

Але будь-яке питання, яке виникає у президента, він може поставити на Ставці або на нараді, чи на засіданні Радбезу.

Це не абстрактні цифри. Це цифри, які формулюють потреби, що виникають щодня. І будь-які питання, які у президента виникають, він має озвучити, скоригувати, уточнити на [засіданнях] тих робочих органів, які в нього є. Вони називаються Ставка та Рада національної безпеки та оборони.

Тому будь-які розмови про те, що президент чогось не розуміє, не знає, Генштаб чогось вимагає… Генштаб не вимагає, Генштаб озвучує потребу, відповідно до законодавства. Відповідно до законодавства, президент має ухвалювати ті чи інші рішення, бо він є а) верховний головнокомандувач, б) голова Ради національної безпеки та оборони, в) очолює Ставку.

Якщо його щось не влаштовує, він може здійснювати певні кадрові рішення. Крапка.

— Ще була важливою тема FPV-дронів. Президент сказав, що 2024 року ми виробимо один мільйон дронів. Він не уточнював, яких. Сьогодні від Олександра Камишіна прозвучало, що це будуть саме FPV-дрони. Він сказав, що проблеми постачання з ними не існує, на складах нібито 26 тисяч дронів зараз. І я вже побачив критику з боку Юрія Бутусова, головного редактора видання Цензор.нет. Він послідовний критик президента, його команди. Запитує: «А чому ж, якщо вони є на складах, їх, скажімо, недостатньо під Авдіївкою, де Росія вже багато тижнів веде широкомасштабний наступ?» Чи ви зрозуміли, що у нас із дронами?

— Знаєте, в чому проблема? От моя особиста. Кожного разу, коли нам (депутатам — ред.) доводять якусь інформацію, яка є чутливою (інформація для особливого користування, таємна або цілком таємна), нас 10 разів попереджають про кримінальну відповідальність за її поширення.

І коли перша особа держави публічно в ефірі називає ті цифри, за які би мене посадили років на 10, маю на увазі кількість дронів, які знаходяться на складах і кількість осіб, яких мають мобілізовувати… І те, і інше, аби ви розуміли, є чутливою інформацією, яка не підлягає розповсюдженню. Тому мені дуже важко коментувати, але я спробую. Бо проти президента, так розумію, кримінальне провадження щодо розповсюдження чутливої інформації не порушать, а мені буде трохи складніше.

Щодо дронів, точніше безпілотних літальних апаратів, бо це не лише дрони, люди часто плутають ці поняття. Безпілотні літальні апарати є на складах. Так, вчасно не потрапили до військових частин через ту річ, яку я критикую, починаючи з 2019 року, тобто ще до початку повномасштабного вторгнення.

Є така річ, яка називається підзаконні акти. Є закон, який встановлює широку рамку. Закон ухвалюється Верховною Радою, суб'єктами подання законів є президент, Кабінет міністрів або депутат чи група депутатів, Верховна Рада їх ухвалює. Закон встановлює рамку, а деталі - порядок, форму, формат, умови та інші «ласощі», даруйте на слові, — встановлюють підзаконними актами. Зокрема наказами або постановами, наприклад, Кабміну чи певними нормативними актами міністерств і відомств.

Отже, ця нормативка у нас, по-перше, пишеться роками. По-друге, щоби ви розуміли, підзаконний акт на півтори сторінки часто пишеться довше, ніж складний закон на кілька сотень сторінок.

Нормативка у нас така, що для того, аби дрон чи інший безпілотний літальний апарат (байдуже, це баражуючий боєприпас, ударний безпілотник, розвідувально-ударний, розвідувальний чи будь-який інший) потрапив до військової частини, купа людей мають написати одне іншому запити, отримати відповідь на ці запити, отримати дозвіл. І далі це затягується на тижні, іноді на місяці.

Це не означає, що вони валялися, покривалися пилом. Це означає, що затягувався процес. Його можна було спростити до хвилин, а він тягнеться інколи місяці. Бо з невідомих мені причин (я правда не знаю, в чому криється причина) ця нормативка, ці підзаконні акти є такими, що ускладнюють процедуру і списання, і отримання [майна].

Про процедуру списання — про своє, про наболіле. Я витратив рік свого життя, намагаючись спростити процедуру списання майна для військових частин. Зокрема йшлося про безпілотні літальні апарати, про боєприпаси, про те майно, яке могли би списувати командири частин, не заповнюючи 16 журналів і сотні формулярів, і не витримуючи допитів, які абсолютно нікому не потрібні.

— А що вам відповідають на це, чому не спрощується ця процедура? Чи це пов’язано з побоюваннями корупції?

— Вони говорять, що над цим працюють, «питання опрацьовується». «Питання опрацьовується» вже рік.

Врешті-решт Верховна Рада не витримала, ухвалила закон конституційною більшістю, де спростила процедуру списання. 302 голоси, якщо не помиляюся. Президент цей закон не підписав, причому порушивши Конституцію, тому що впродовж 15 днів, відповідно до Основного закону, він мав або повернути цей закон зі своїми зауваженнями до Верховної Ради для подолання вето, або підписати. Президент його не підписав, не повернув. Центральні органи виконавчої влади процедуру так і не спростили, закон лежить. Це про розмови про хорошого президента і погану Верховну Раду.

Я зараз не збираюся ділити на хороших і поганих, а просто ще раз кажу: кожен має, як говорив покійний Горбачов, починати перебудову з себе. У нас є ціла купа питань до кожного з органів державної влади. Верховна Рада не є винятком. Але є купа питань, які Верховна Рада навіть якби захотіла, не може вирішувати.

І ті питання, які мав би вирішувати Кабмін, на мій погляд, їх не вирішує. І президент, при всій повазі до нього і ролі, яку він виконує, Конституцію мав би виконувати, навіть під час війни, тим більше під час війни. Є конституційний припис: 15 днів і підпис або повернення — або підписуєш, або повертаєш.

Президент не підписав закон про зменшення вікового цензу для мобілізованих. Чутливий закон, складний закон. Але це не була наша ініціатива. Військові дуже просили і з Офісом президента це питання було погоджено. Президент його не підписав.

Друге питання — списання боєприпасів. Я можу наводити приклади ще, але це забере набагато більше ефірного часу. Доповідь закінчив.

— Є поширена думка, що зниження призовного віку це просто непопулярне рішення, тому його не підписують. А чому не був підписаний законопроєкт про спрощення процедур? Чи є у вас версії? Президент зайнятий, президенту не подобається закон, Офіс президента, який говорить, що щось там не так? Я думаю, якісь сигнали ви мали отримувати?

— Ви мені адресуєте запитання, яке маєте адресувати президенту. Президент мені не звітує, Офіс президента не звітує Комітету Верховної Ради з питань безпеки, оборони та розвідки. Актуальної інформації про те, чому він не підписується, в мене наразі немає.

Чутки, байки та інші «ласощі» я коментувати не хочу, тому що версій може бути скільки завгодно, а об'єктивної інформації, достеменної, в мене немає.

У мене перед очима факт: закон є, підтриманий конституційною більшістю. Про закон мене просила величезна кількість військовослужбовців, зокрема 11 комбригів просили ухвалити цей закон. Закон не підписаний.

Тому всі запитання не до мене і не до Комітету, який цей закон розробив. Дякую насамперед моєму другу і колезі [нардепу] Роману Костенку. Ми відпрацювали з іншими представниками фракцій, які мали застереження та зауваження. Закон був ухвалений, закон не підписаний. Інше — не до мене.

— Також бачимо, в якому крихкому стані знаходиться питання допомоги Україні. Бачимо, що відбувається в американському Конгресі, чуємо від американських колег-журналістів, що якщо така допомога не буде затверджена, це може призвести до поразки України. Але також чуємо, що в нас має бути якась внутрішня стратегія на той випадок, якщо цієї допомоги немає. Чи вона можлива, зважаючи на те, наскільки сильно зараз ми залежимо від наших західних партнерів і їхніх грошей?

— По-перше, незалежно від того, допомагатимуть нам партнери чи не допомагатимуть, допомагатимуть дуже масштабно, чи стишено, стисло, аскетично; незалежно від того, завершиться війна післязавтра чи через 10 років, ми все одно маємо дбати про розбудову власного виробництва зброї та озброєнь. І про це говорили дуже давно.

Направду, дуже багато чого не робилося. Зокрема перед повномасштабним вторгненням, хоча на цьому наполягали, зокрема і ми в Комітеті. Хоча це було закрите питання, неможливо було його поширювати, оприлюднювати. Та менше з тим.

Друге: дещо і багато чого змінилося вже після повномасштабного вторгнення. Деякі процеси запустилися, в ручному режимі, в [іншому] режимі, в короткостроковій перспективі, з огляду на середньострокову і довгострокову перспективу. Тобто дещо робиться.

Чи достатньо всього цього для того, щоби ми забезпечили потребу ЗСУ і взагалі Сил оборони? Ні, недостатньо. Чи можна робити більше? Так, можна робити більше.

Чого недостатньо? Я не військовий стратег і не роблю вигляд, що є людиною, яка має відповідь на всі питання.

Але для мене, наприклад, є очевидною відповідь на питання, яке постало не вчора і не завтра закриється. Незалежно від того, як нам допомагатимуть партнери і чи будуть допомагати, яким буде характер цієї допомоги; допоки ми не будемо виробляти, я не говорю повну лінійку, але хоча би велику кількість виробів із номенклатури боєприпасів, у наших Збройних сил дуже мало перспектив. Нам потрібно на цьому зосередитись, це перше.

Друге: щоби ми виробляли це, нам потрібно, по-перше, пріоритезувати, що нам потрібно насамперед, і що для цього потрібно. Ми не можемо жити у світі… Окей, ми можемо робити дрони, системи РЕБ, РЕР, більше-менше, гірше-краще, але ми не зможемо вижити, якщо ми зовсім не виробляємо вибухові речовини. У нас немає взагалі виробництва вибухових речовин. У нас немає власного гексогену, немає тротилу, ми не виробляємо порох… Ми жоден постріл — танковий, артилерійський чи мінометний — не можемо зробити від нуля до кінця, тому що ми не виробляємо метальні снаряди.

Коли в нас розповідають, що ми робимо снаряди, — так, ми робимо снаряди, але виріб називається постріл — мінометний, танковий чи артилерійський. І цей постріл складається щонайменше з трьох елементів (насправді більше): гільза, снаряд і метальний заряд. Метальні заряди ми не робимо.

І поки ми не налагодимо власне виробництво тротилу, порохів, метальних зарядів, підривачів, капсулів, гільз… Поки ми не почнемо робити хоча б артилерійські, танкові та мінометні постріли власними зусиллями, поки не будемо повністю робити власні міни, ВОГи, набої, власні БК для реактивних систем залпового вогню; ми будемо залежати від партнерів і будемо залежати від їх доброї чи злої волі. От на цьому треба зосередитись.

Інший момент: аби це все зрушити з мертвої точки, недостатньо використовувати лише ресурс підприємств, які є державними або акціонерними. Ми маємо максимально використовувати ресурс приватних підприємств. Вони не хочуть і не можуть повноцінно працювати на оборонку, чому? Бо є три причини.

Перша — брак обігових коштів. Тому вони мають отримати, приміром, певні преференції - і у сплаті податків, можливо (я не фінансист), і точно у пільговому кредитуванню.

Друге — спрощення бюрократичних процедур. Бо насправді для того, щоби приватник, який гнучкіший і може зробити швидше, ніж державне підприємство, отримав можливість поставити свій виріб, я вже не кажу на озброєння, хоча би в експлуатацію, йому доведеться пройти набагато складнішу процедуру, ніж підприємству Укроборонпрому.

І третє. Ви не уявляєте собі, що таке наші перевірки. Є підприємство, яке, умовно кажучи, вчора робило консервні бляшанки, а сьогодні робить запчастини для САУ. Поки вони постачали прямими поставками, прямими контрактами на бригади, була одна історія. Щойно вони отримують контракт від Міноборони чи КСЛ (Командування сил логістики), до них починають приходити: податкові, НАБУ, ДБР, САП, СБУ… І вони проклинають той день, ту хвилину, коли вони погодилися працювати з державою.

Допоки таке існуватиме, а таке існує, ми ніколи не налагодимо власний оборонно-промисловий комплекс. Бо він залежить від державно-приватного партнерства, від розуміння державних служб, незалежно від їх функціоналу, що є спільне завдання: дати відсіч ворогу та відновити територіальну цілісність і суверенітет.