Війна в Україні загрожує повністю змінити архітектуру оборони та безпеки в Європі. Гарантії підтримки з боку США, і навіть П’ята стаття Статуту НАТО про взаємну оборону — усе це зараз під великим сумнівом. А тим часом, мабуть, нічим не стримуване зростання впливу Ізраїлю як регіонального гегемона в Перській затоці і на Близькому Сході, включно з проникненням на «заднє подвір'я» Туреччини і зіткненням конкурентних сфер впливу, несе в собі загрозу прямого конфлікту між двома країнами. У Туреччині на сьогодні ця загроза, здається, посідає центральне місце на порядку денному.
Суперництво між США і Китаєм породжує питання: чи доведеться Туреччині, як і іншим країнам, зрештою стати на чийсь бік чи вона зможе знайти нішу, щоб отримати з цієї багатополярності вигоду для себе?
Але є і можливості. З’являються перспективи миру в Сирії та Лівані, між Вірменією та Азербайджаном, а також курдського мирного процесу всередині самої Туреччини — усе це може сприяти зняттю давніх точок напруженості із сусідами й обіцяє величезні економічні дивіденди. Те саме стосується і миру в Україні — масштабна післявоєнна реконструкція, найімовірніше, принесе Туреччині великі контракти.
І це лише мала частина. Я міг би також згадати кіпрське питання і загальнішу напруженість із Грецією, яка, як і раніше, жевріє в Східному Середземномор'ї, а також ризики, пов’язані з потенційною нестабільністю в Ірані після нещодавніх ударів із боку Ізраїлю та США.
Але почнемо з війни в Україні.
Передплатіть, щоб прочитати повністю
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
Туреччині вдалося виробити тонкий і збалансований курс між двома основними сторонами конфлікту та їхніми прихильниками. Будучи членом НАТО, Туреччина, на відміну від більшості своїх союзників (за винятком, можливо, Угорщини, Словаччини і тепер адміністрації Трампа), не долучилася до довгого (уже 19 пакетів) списку західних санкцій проти Росії.
Туреччині вдалося виробити збалансований курс між двома сторонами конфлікту
Вона продовжує імпортувати величезні обсяги російської нафти і газу — водночас їй поки що вдається уникнути санкційних заходів, на кшталт 50-% тарифів із боку США, введених проти Індії. Туреччина, як і раніше, приймає мільйони російських туристів і дозволяє працювати їхнім платіжним системам. Анкара виправдовує це своєю географічною близькістю, відсутністю альтернатив (на відміну від тієї ж Індії в питанні нафти і газу), а також економічною вразливістю.
Щодо останнього пункту Туреччина заявляє: якщо Захід хоче, щоб вона долучилася до енергетичного розриву з Росією або обмежила в'їзд російських туристів, він має компенсувати економічний збиток. Те ж саме стосується і поточної риторики адміністрації Трампа: Туреччина вважає, що спочатку сама Європа повинна навести лад у себе — скоротити свої численні (а часом навіть дуже успішні) торговельні зв’язки з Росією і посередниками на кшталт грецького судноплавного сектора.
Анкара стверджує, що її близькість до Росії означає, що вона непропорційно постраждає від санкцій, і якщо Захід хоче її підтримки — він повинен надати Туреччині фінансову допомогу.
Тим часом Туреччина продовжує активно торгувати з Росією — і цей обсяг торгівлі фактично навіть зріс. Однак, можливо, саме завдяки тому, що вона зберегла економічні канали з Москвою, Туреччина змогла надати важливу підтримку й Україні — постачаючи безпілотники Bayraktar, боєприпаси, а також відіграючи роль посередника у мирних переговорах. Згадаймо зустрічі в Анталії і потім у Стамбулі. Вона також сприяла обміну полоненими. Ердоган може вільно розмовляти як із Путіним, так і з Зеленським. І це, безумовно, цінно.
Однак давайте будемо відвертими — незважаючи на спроби Анкари балансувати у відносинах із Росією та Україною, у неї абсолютно відсутній інтерес до перемоги Росії в Україні. Туреччина чудово розуміє, що така перемога призведе до посилення Росії — як у військовому, так і в політичному плані — у Чорному морі, на Південному Кавказі, у Центральній Азії, у Сирії та в Африці і створить загрозу турецьким інтересам практично на всіх напрямках. Саме тому Анкара надала Україні критично важливу військову допомогу.
Вона підтримує майбутнє членство України в НАТО, не визнала анексію Криму Росією і виступає за територіальну цілісність України — і в багатьох аспектах її підтримка Києва перевершила підтримку з боку інших членів НАТО.
Прорахунок Росії, яка розв’язала війну проти України, створив для Туреччини і геополітичні можливості. Наприклад, уплутавшись у затяжну війну, Москва виявилася обмежена у своїх можливостях втручатися на користь Вірменії під час фінального наступу Азербайджану в Нагірному Карабасі 2023 року, а також у підтримці режиму Асада в завершальній фазі конфлікту в Сирії. Це звільнило простір для укладення остаточного миру між Вірменією та Азербайджаном, а також для потепління відносин між Вірменією і Туреччиною — з перспективою відкриття кордонів і запуску транзиту по всьому регіону. Усе це зміцнює надії на безпеку і стабільність у Сирії та може мати позитивний ефект для курдського мирного процесу всередині Туреччини.
Затяжна війна в Україні, відхід США від європейських справ, військова непідготовленість Європи і дефіцит часу на відновлення її власного військово-промислового комплексу — усе це відкриває вікно можливостей для Туреччини. У неї — одна з найбільших армій у Європі, що поступається за чисельністю лише Росії та Україні. Ця армія загартована в боях — як у внутрішніх, так і в зовнішніх конфліктах. Крім того, у Туреччини одна з найбільших військово-промислових і виробничих баз у Європі.
Туреччина може стати тим «амбітним імпульсом», який запустить у рух європейський оборонний сектор. Вона може надати як військових, так і техніку будь-якій Коаліції охочих, що бере участь у потенційній мирній угоді щодо України. А також — будувати кораблі, танки, дрони (якщо не літаки) і виробляти боєприпаси, щоб у найкоротші терміни посилити обороноздатність Європи. Туреччина може забезпечити масштаб, якого зараз не вистачає ні Україні, ні Європі — чи то в питанні артилерійських снарядів, чи дронів абощо. Усе, що для цього потрібно, — фінансування і щоб Європа відмовилася від колишніх упереджень щодо місця Туреччини в європейській архітектурі безпеки.
Так, багато європейських політиків сумніваються, чи відповідають європейським цінностям (правам людини, верховенству права, демократії) нинішні реалії Туреччини, незважаючи на очевидний збіг стратегічних інтересів — зокрема, щодо стримування Росії. Однак багато турків відповіли б, що замість європейських цінностей вони бачать європейські подвійні стандарти — особливо якщо порівнювати зовнішню політику ЄС щодо України, Туреччини та Ізраїлю/Гази. І як би там не було, які б «європейські цінності» не мали на увазі, вони навряд чи переживуть перемогу Путіна в Україні та його подальший наступ на Європу. У Європи зараз немає вибору — їй необхідно поглиблювати оборонну співпрацю й інтеграцію з Туреччиною. Туреччина може стати гарантією європейської оборони. Європі час усвідомити цей факт і забезпечити Туреччину фінансуванням, щоб та могла масштабувати оборонні потужності та зрівнятися за можливостями з Росією.
І якщо бути конкретним щодо подій на полі бою в Україні, то цей конфлікт перетворюється з війни на виснаження на війну на ітерацію. Уже зараз видно: переможе не той, хто просто виробить більше 155-міліметрових снарядів, а той, хто експоненційно наростить виробництво дронів. І в цьому аспекті Росія виривається вперед, а Україна залишається позаду. Скоро кількість іранських «Шахедів» може зрости із 700 до 10 000 на день — і як українська система ППО і ключова інфраструктура, що забезпечує її власну оборону, зможе витримати це? А те, що відбувається в Європі, виглядає некоординовано і недостатньо масштабно. Туреччина може допомогти Європі забезпечити необхідний масштаб — і зробити це швидко.
Однак, допомагаючи Європі задовольнити її нагальні оборонні потреби й забезпечити безпеку, Туреччина тим самим зміцнить свої власні відносини з Європою і своє місце в ній. Давайте будемо відвертими: турки — від Ататюрка і навіть іще раніше — завжди дивилися на Захід. Вони відправляють своїх дітей навчатися в університети США, Великої Британії та Європи, а не в Москву чи Дубай. Дві третини торговельних відносин, інвестицій та фінансування Туреччини відбуваються з Заходом або через нього. Отже, quid pro quo (взаємовигідний обмін) для Туреччини має виражатися в поглибленні торговельних зв’язків із Європою — новий формат Митного союзу++ з ЄС і Великою Британією, а також двосторонній технологічний обмін.
Події останніх тижнів ясно дають зрозуміти, що Європа, включно з Туреччиною, потребує більшої оборонної автономії від США. І тут Туреччина — природний партнер Європи, ураховуючи збіг інтересів, географічну близькість та історичні зв’язки. А цінності — справа суб'єктивна. Але ті ж події дають зрозуміти, що якщо Європі не вистачить довгострокового стратегічного бачення і вона не буде готова позбутися старих упереджень, Туреччині доведеться шукати альтернативні шляхи.
І у зв’язку з цим — стрімке піднесення Ізраїлю як регіональної держави, майже гегемона, змушує Туреччину, країни Перської затоки і Близького Сходу до глибокої стратегічної оборонної кооперації — можливо, як альтернативи Європі, з погляду виробництва озброєнь.
Після успішних військових операцій Ізраїлю проти «Хезболли» в Лівані, Ірану, його поточного втручання в Сирію і нещадних дій у Газі та на Західному березі стало очевидно:
а) Ізраїль діє без обмежень — Захід не тільки не стримує його, а й продовжує озброювати і фінансувати;
б) нещодавній ізраїльський удар по Катару показав: навіть тісна дружба зі США — не гарантія захисту. Єдине, що працює, — власна, автономна оборона;
в) Ізраїль, схоже, прагне до розширення кордонів;
г) Ізраїль, вочевидь, хоче бачити сусідів слабкими і нестабільними, за допомогою постійних військових інтервенцій, що видно на прикладі Сирії.
Усі ці фактори підштовхують Туреччину, країни Перської Затоки і Близького Сходу до тіснішої оборонної співпраці. І це вже видно, наприклад, у підписанні Саудівською Аравією двостороннього пакту безпеки з Пакистаном. Цілком очевидно, що Саудівська Аравія шукає захисту під ядерною парасолькою Пакистану, оскільки більше не відчуває колишньої впевненості в американському захисті. І в цьому контексті — яка ж роль Туреччини? Чи буде вона шукати аналогічні гарантії в інших, або ж вирішить розробити власний ядерний захист? І, можливо, усі ці події — від ударів США й Ізраїлю по Ірану до російського вторгнення в Україну — приводять до одного висновку: єдиний реальний захист сьогодні — це ядерний. Це стосується і Туреччини, і України, і Саудівської Аравії. Чи зможе Туреччина отримати ядерні гарантії від Пакистану, чи, скажімо, від Великої Британії або Франції? Чи все ж таки в якийсь момент вона вирішить розвивати власний ядерний потенціал?
Усе перелічене вище свідчить про те, що стосовно майбутнього військового співробітництва у Туреччини є вибір: Європа, Близький Схід, навіть Китай. Але, можливо, Анкара віддасть перевагу прагматичній, багатовекторній стратегії, поєднуючи партнерства з Європою, Затокою і Близьким Сходом — усе, що дасть змогу прискорити шлях до повної оборонної та промислової автономії.
І все це не виключає продовження співпраці зі США — купівля F-16, можливо, і F-35, поки ще можливо. Проте, головне тут — залишити двері відкритими і зберегти можливість маневру — поворот Туреччини в бік Китаю зараз був би передчасним, адже це напевно викликало б роздратування у США.
А як же, власне, відносини зі США?
Що ж, усе непросто і має значною мірою транзакційний характер. Але обнадіює те, що у Трампа й Ердогана, схоже, склалися хороші особисті стосунки. Обидва — прагматики, а не ідеологи за своєю природою. Обидва зіткнулися з тим, що вважають «глибинною державою» у себе вдома, і, можливо, уже зуміли її підпорядкувати. Обидва цінують армію і прагнуть до проєктування сили. Обидва — орієнтовані на бізнес, люблять укладати угоди. Обидва люблять будівництво, цінують девелопмент, розуміють цінність нерухомості. У питанні Сирії між ними, здається, є згода. Обидва, схоже, хочуть зберегти робочі відносини з Росією та Путіним. Особиста популярність — важлива для обох.
Для Ердогана все завжди впиралося в робочі місця, робочі місця і ще раз робочі місця. А низькі ставки, низькі податки, зростання в будівництві й нерухомості були наріжними каменями його електорального успіху. Але це в підсумку призвело до розгону інфляції та знецінення ліри — рівно до того, до чого можуть прийти тарифна політика Трампа і тиск на ФРС. Але загалом ми бачимо двох лідерів, які вміють укладати угоди, мислити нестандартно, йти проти течії і — нерідко — виходити з цього з вигодою. І здається, що в особі посла США Тома Баракка, близького союзника Трампа, у США є людина, здатна розрубувати такі вузли, як Нагірний Карабах, Сирія або історія з С-400. Так, нестандартні рішення можуть і провалитися, і це все може погано скінчитися — але принаймні в контексті відносин США і Туреччини такого відчуття поки що немає. Трамп хоче угод, рішень, перемог — і в Ердогана, схоже, є ресурси все це йому надати.
Проте головною загрозою турецько-американським відносинам залишається Ізраїль, із яким Анкара дедалі частіше вступає в протиборство з приводу кінцевого врегулювання в Сирії. Для Туреччини Сирія — питання екзистенціальне, оскільки безпосередньо зачіпає курдський мирний процес. Ізраїль же, на думку Анкари, сприймає Сирію як «зручну мішень» і не втрачає можливості завдати удару по Туреччині й особисто по Ердогану. Нескладно уявити, як усе це може призвести до прорахунків і, зрештою, до конфлікту між двома країнами. Це був би кошмар для Трампа — союзники, нехай і з застереженнями, вступають у пряме протистояння. Надія тільки на те, що помірковане оточення Трампа зможе переконати Ізраїль діяти стримано. Однак чи піддасться впливу впертий Нетаньягу, ведений майже релігійним фанатизмом? Чи може він наважитися завдати удару по лідерах ХАМАС, які перебувають на території Туреччини? Після атаки на Катар — уже не можна виключати і цього. Але в цьому випадку неминуча жорстка відповідь Туреччини, і це призведе до сценарію «програють усі» — Ізраїль, Туреччина і США.
Здається неймовірним? Можливо. Але ніхто ж і не очікував удару по Катару або спільних ударів США й Ізраїлю по Ірану. Ми живемо в епоху «тектонічних зрушень» — і це не просто метафора. Турки мені кажуть: у нас армія більша і досвідченіша, флот краще оснащений, а ракетні та дронові можливості — не поступаються ізраїльським. В Ізраїлю — перевага в повітрі, яка може завдати не меншої шкоди Туреччині. У Туреччини є і формальний захист за статтею 5 НАТО — але всі ставлять собі запитання: а чи діє він узагалі?
З погляду Туреччини, усе це — і виклики з боку Ізраїлю, і ширші загрози в Україні, від Росії, і сумніви в надійності США як гаранта безпеки — лише підтверджують далекоглядність рішення, ухваленого два десятиліття тому: вкластися у власну оборонну та військову промисловість. І, можливо, загострення напруженості з Ізраїлем навіть підтримає рейтинги Ердогана, які останнім часом просіли на тлі інфляції та судових баталій з опозицією з РНП. Наростання конфлікту з Ізраїлем, імовірно, сприятиме і просуванню курдського мирного процесу всередині Туреччини — можливо, саме це й пояснює неочікуваний розворот у позиції націоналіста Бахчелі, який цього року раптово підтримав цей процес.
Усе це, по суті, підтверджує наявність безлічі змінних чинників — або, у геополітичному сенсі, тектонічних плит, — що формують поточний ландшафт, у якому для Туреччини відкриваються як виклики, так і можливості. Це складно, але такою є реальність регіону, у якому існує Туреччина.
Текст опубліковано з дозволу автора
Переклад NV