Безпрецедентне рішення після поразки. Як Фінляндія у 1944-му евакуювала 95% своїх громадян з окупованих СРСР земель і до чого це призвело

Так до Фінляндії переїхали 260 тис. карелів, і для багатьох із них це було вже друге переселення. Загалом свої домівки на окупованій росіянами території залишили понад 422 тис. людей, що становило 12% від усього населення Фінляндії. А спецоперація запам’яталася як одна з наймасштабніших, найорганізованіших і водночас найтихіших евакуацій в історії Європи за всі часи.

Шлях у невідоме

Варто зазначити, що для фінів втрата Карелії, яка є колискою їхньої культури, назавжди стала невиліковною втратою. У Радянському Союзі наголошували на союзі Фінляндії з нацистською Німеччиною, звинувачуючи її у воєнних злочинах і просуванні експансіоністської ідеології, а тому цинічно називали окупацію фінських територій «справедливим покаранням». Російська пропагандистська історіографія і сьогодні подає події 1944 року як нібито «звільнення Карелії від нацистських і фінських окупаційних сил». Однак учасники та свідки тих подій розповідали, що «звільнення» часом проходило під дулами радянських кулеметів, націлених у спини жінок і дітей.

Головнокомандувач Збройних сил Фінляндії Карл Густав Маннергейм підписав наказ, який давав людям лічені години, щоб спакувати у скрині й вузлики все своє попереднє життя. Звертаючись до нації по радіо, він із сумом констатував: «На жаль, ми змушені залишити ворогу землі, які захищали століттями».

Це були години агонії вибору: що забрати, а що залишити назавжди? Але важливо, що навіть, зазнавши поразки, фіни не зламалися. Уряд перенаправив свою військову логістичну машину на порятунок своїх громадян: спеціальні урядові комітети координували транспорт, надаючи пріоритет літнім людям і дітям. Подорож у невідомість, відома у фінській пам’яті як evakkotaival, була спонтанною блискавичною операцією, проте набагато краще організованою, ніж панічна втеча від росіян у 1939−1940 роках. Фінам удалося вивезти з окупованих земель понад 95% людей буквально за кілька тижнів.

Фінський письменник Піркко Саллінен-Гімпл у своїй книзі Шлях карельських переселенців описує спогади жінки з Яаккіми, чия родина поспіхом тікала на кінних санях під світлом яскравого місяця. Попри швидкі збори, багатьом селянам удалося не лише спакувати пожитки, а й забрати худобу:

«Колони евакуаційних саней і корів були безперервними. Нам доводилося постійно гнати корів, бо вони хотіли повернутися додому».

Одна з евакуйованих, якій на той час було десять років, згадувала, що сприймала цю втечу від радянського режиму як захопливу подорож, не зовсім розуміючи, що відбувається насправді. І коли у вільній Фінляндії їй робили документ переселенки, фотограф сказав: «Ти — сирота війни, твій батько загинув на фронті, будь ласка, не посміхайся в обʼєктив».

Нескінченні колони возів і худоби на засніжених дорогах, переповнені товарні вагони тижнями повзли вглиб країни. Часто родини зв’язували між собою два веслові човни, аби створити імпровізований катамаран для перевезення речей. Дітям на одяг чіпляли бирки з іменами й адресами на випадок, якщо загубляться в натовпі. А вони тим часом майстрували з гілок і листя іграшкові радіостанції, щоб «транслювати добрі новини з фронту» — і дорога видавалася легшою.

Однак, щастило не всім. «Тричі лунала тривога, і тричі ми по пояс у снігу бігли до лісу, — читаємо у тій же книзі спогади іншого учасника евакуації. — Один маленький хлопчик із нашого сусідства потрапив під кулеметну чергу і помер на руках у батька».

Саме на цьому шляху народилася одна з популярних у Фінляндії пісень Evakon Laulu, що стала неофіційним гімном переселенців. У ній є рядок, що описує настрій тих днів: «Ось усе моє майно: п’ятеро дітей і навіть новий кавник!»

Чужі на своїй землі

Уряд Фінляндії не просто прийняв понад 400 тис. переселенців на територію своєї країни, яка була виснажена війною та обтяжена величезними репараціями Радянському Союзу, а й подбав, щоб люди мали житло, землю й адекватні умови проживання. Від 1945 року в країні запрацював Закон про придбання землі — він надав право державі примусово викуповувати землю у приватних власників, муніципалітетів та компаній для створення нових ферм і садиб для переселенців та ветеранів війни. Відтак уже скоро для евакуйованих створили майже 40.000 нових фермерських господарств, щоб компенсувати втрату 120.000 будинків, залишених у Карелії.

«Кордон перетнув нас, а не ми його, — пише фінська письменниця Єва Кілпі. — Він пройшов просто через наші душі».

Утім, попри цю добре організовану допомогу, переселенців не завжди приймали гостинно. Багато місцевих жителів сприймали евакуйованих як тягар і вважали їх чужинцями. Особливо важко було православним карелам, яких через культурні та релігійні відмінності місцеве лютеранське населення іноді зневажливо називало ryssät або циганами.

Конфлікти виникали на рівному місці і з нічого: через різні соціальні звичаї, уявлення про гігієну і навіть через поширене в Карелії звертання на «ти» замість «ви» — адже в інших регіонах Фінляндії це вважалося невихованістю й фамільярністю. Траплялося, що дітей переселенців цькували в школах, а дорослі часто відчували себе приниженими серед тих, хто надав їм притулок.

Однак, попри всі труднощі, інтеграція зрештою виявилася надзвичайно успішною. Президент Фінляндії Мартті Ахтісаарі, який і сам народився у тепер окупованому росіянами Виборзі, пізніше зазначав: «Розселення карельського населення було видатним успіхом. Гостинні, активні й соціальні люди, якими вони є, подолали упередження і швидко взяли на себе відповідальні завдання в житті суспільства».

«Ми все ще в дорозі»

Парадоксально, але ця національна трагедія мала й позитивні наслідки для повоєнної Фінляндії. По-перше, вона стала каталізатором модернізації країни. Вирвані зі звичного аграрного укладу, карели виявилися географічно та професійно мобільними: вони швидше за місцеве населення переходили із сільського господарства в промисловість, переїжджали до міст у пошуках кращих можливостей. І вже через якихось десять років статистика виявила, що чоловіки-переселенці мають вищі доходи, ніж їхні однолітки, які не були змушені мігрувати.

По-друге, необхідність виплачувати Радянському Союзу репарації, значну частину яких складали промислові товари, змусила Фінляндію стрімко розвивати важку промисловість, якої їй раніше бракувало. Таким чином, подвійний удар — втрата Карелії та репараційний тиск — зламав старі соціально-економічні структури та прискорив перетворення Фінляндії з аграрної країни на розвинуту індустріальну.

Після розпаду Радянського Союзу, на початку 1990-х років, тисячі колишні мешканці Карелії та їхні нащадки здійснили паломництво на свою історичну батьківщину. І застали тут лише звалище від свого колишнього життя — зайнявши доглянуті чужі землі, совєти показали справжнє обличчя нових «господарів». Сторінки багатьох газет і журналів облетіла історія про бабусю, яка через десятиліття повернулася до рідного села, знайшла посеред куп сміття лише кам’яні сходи від свого будинку, сіла на них, мовчки з'їла бутерброд — і пішла геть.

До слова, у ті ж роки статистика виявила різке зростання смертності від серцево-судинних захворювань серед карельських переселенців. Медики пов’язали це з тим, що у суспільстві в той час тривали інтенсивні публічні дебати про можливе повернення Карелії — була примарна надія, що Росія на чолі з демократом-президентом Борисом Єльциним може піти на такий крок заради історичної справедливості.

Звісно, цього не сталося. А стрес, викликаний очікуванням, страхом розчарування та відродженням приглушеного горя, виявився для багатьох літніх людей смертельним.

«Ми все життя йдемо як евакуйовані, ми все ще в дорозі», — казала про переселенців тих часів колишня міністерка освіти Фінляндії Рійтта Уосукайнен.