Радянсько-фінській війні — 80 років. Розповідаємо, як СРСР за допомогою провокації розв’язав масштабний конфлікт
Країни2 грудня 2019, 19:35
У серпні 1939 року Радянський Союз і Німеччина поділили Східну Європу. За угодою, підписаною В’ячеславом Молотовим і Йоахімом Ріббентропом — міністрами закордонних справ обох країн, союзники не тільки розділили між собою Польщу. Країни Прибалтики і Фінляндія, наприклад, опинилися в так званій зоні впливу СРСР.
Пізніше, примусивши Литву, Латвію і Естонію підписати з Союзом договори про ненапад, Кремль розташував на їх територіях свої військові бази. В результаті прибалтійські держави, по суті, виявилися анексовані своїм комуністичним сусідом.
Однак з Фінляндією цей сценарій не спрацював. Фіни хотіли зберігати нейтралітет у світовій війні, що спалахнула, і присутність радянських військ на їх землях з цим ніяк не в’язалася.
Однак Москва не збиралася відступати. Кремль в кінці 1930-х мало чим відрізнявся від нинішнього в тому сенсі, що шукав «обґрунтування» для своїх агресивних дій щодо сусідів.
Ось і тоді московські комуністи вирішили, що, з точки зору їх розуміння історичної справедливості, Фінляндія повинна підкорятися Союзу. Адже з 1809 до 1917 року вона була в складі Російської імперії. Імператор Олександр I відвоював її у Швеції в покарання за те, що Стокгольм не підтримав економічної блокади Англії під час наполеонівських воєн — якраз у ті кілька років, коли Росія була союзником Франції. Потім, після більшовицького перевороту в Петрограді, фіни проголосили незалежність.
У важкій громадянській війні, що відбулася по тому, фінські комуністи зазнали поразки, їх організації були заборонені в країні, а найбільш палкі прихильники більшовизму емігрували в СРСР. Фінляндія стала незалежною державою, але одночасно потрапила в кремлівські списки народів, які необхідно було звільняти від капіталістів-гнобителів.
Спочатку Кремль спробував розв’язати фінський вузол дипломатичним шляхом. Понад рік йшли переговори між Москвою і Гельсінкі. Країна Рад вимагала від своєї капіталістичної сусідки віддати їй в оренду на 30 років острів Ханко поблизу фінської столиці і острів Рибальський в Баренцевому морі, а головне — відсунути на 60 км від Ленінграда кордон на Карельському перешийку.
Останній пункт став ще й потужною зброєю внутрішньої пропаганди — влада лякала радянських громадян інформацією про те, що передовий рубіж капіталізму знаходиться всього за 20 км від міста Леніна, колиски більшовицької революції. «На відстані гарматного пострілу», — писали тоді радянські газети.
Але фіни опиралися, і останній етап переговорів, що припав на жовтень 1939 року, був провалений.
Фінська делегація залишила Москву, а 3 листопада Ленінградський військовий округ був приведений в повну бойову готовність.
Подарунок вождю
П ривід до війни організував спецзагін НКВС. 26 листопада з боку фінського кордону біля села Майна пролунали сім мінометних пострілів. Радянське керівництво негайно повідомило про чотирьох убитих і дев’ятьох поранених червоноармійців. Фінське військове командування запропонувало провести розслідування того, що сталося. Однак в Москві не захотіли в чому-небудь розбиратися, а вручили фінському послу ноту протесту і розірвали дипломатичні відносини.
Через чотири дні, 30 листопада, літаки з червоними зірками скинули 600 бомб на Гельсінкі. Місто охопила пожежа. Загинув 91 мирний житель.
У той день 72-річний маршал Карл Густав Маннергейм як зазвичай снідав у Гельсінкі ресторані Савойя. Почувши перші вибухи, маршал відразу вирушив у президентський палац. Після прибуття він відразу отримав повноваження головнокомандувача.
Маннергейм був старим воякою, що багато років служив у російській імператорській армії. У 1917 році він повернувся на батьківщину, де під його керівництвом був придушений комуністичний заколот. Швед, який народився в Фінляндії, він навіть не говорив фінською, але був народним улюбленцем. Населення про маршала відгукувалося приязно: «У Гельсінкі — уряд, а в Фінляндії — Маннергейм».
Незважаючи на вік, старий маршал знову взявся за справу.
Всупереч кремлівській пропаганді, фіни зовсім не готувалися до війни. Їх армія складалася всього з 30 тис. солдатів і офіцерів. Цілих два десятиліття, починаючи з 1920-х, Фінляндія, як і багато інших країн Європи, увірувавши в створену тоді Лігу Націй, послідовно скорочувала військові витрати, сподіваючись на нову систему міжнародної безпеки.
Однак претензії СРСР настільки обурили населення країни, що в ополчення повалили добровольці, серед яких були навіть прихильники комуністичних ідей. Маннергейм писав у мемуарах: «Листівки, які разом з бомбами розкидалися [радянськими літаками] над столицею і обіцяли „народу Фінляндії, що відчуває голод, хліб“, не могли викликати нічого, крім сміху. По суті, ця пропаганда тільки зміцнювала наш внутрішній фронт».
Фіни виставили проти радянської угруповання, що налічувало 500 тис. осіб, своє 260-тисячне військо. Вони мали в бойовому стані всього 30 танків проти 2 тис. радянських і трохи більше 100 літаків проти 2,5 тис. червонозоряних авіамашин. Озброюватися фінській піхоті довелося в основному гвинтівками Мосіна, що збереглися ще з царських часів. Більшість солдатів прибували на фронт без форми — її просто не було. Але це нікого не зупинило — фіни почули заклик Маннергейма: «Ми воюємо за свій дім, віру і вітчизну».
Противник бився за інше. Радянське керівництво сформулювало своє завдання так: «Звільнимо фінський народ від гніту капіталістів». СРСР планував зайняти Фінляндію за три тижні, до 21 грудня — дня народження вождя народів Йосипа Сталіна.
Уже через кілька днів війни, з першими захопленими фінськими селами, керівництву Червоної армії стало зрозуміло, що «звільняти» нікого.
В донесеннях, які готували спецслужби про настрої солдатів на фронті, можна прочитати такі перекази розмов бійців: «червоноармієць Харитонов: «Ведучи боротьбу за звільнення фінського народу, його ми не бачили. За внутрішнім облаштуванням будинків видно, що фінський народ жив багатше, краще, ніж наші колгоспники. Навіщо заважати їх самостійності?». Червоноармієць Куріцин: «Навіщо ми звільняємо фінів? Вони і так добре живуть».
Не зустріли ж радянські солдати «пригноблених» фінських селян тому, що ті сприйняли буквально рекомендації свого уряду залишити прикордонну територію. Багато хто до того ж спалювали свої будинки, щоб вони не дісталися ворогові.
На другий день війни, 1 грудня, радянська преса повідомила, що в «звільненому» дачному селищі Терійокі розпочав роботу уряд нової Фінляндії. Його очолив Отто Куусінен, фінський комуніст, якого Маннергейм називав одним з керівників більшовицького заколоту 1918 року. На наступний день цей лідер підписав договір про взаємодопомогу і дружбу з Радянським Союзом, тим самим «легалізувавши» агресію Кремля.
Місії Куусінена передувала певна підготовча робота. Ще в жовтні 1939-го СРСР в суворій секретності почав створювати Фінську Народну Армію (ФНА), набираючи туди радянських фінів, а також етнічно близьких до них карелів. Це формування повинно було стати своєрідною візитівкою радянської Фінляндії і пройти на переможному параді в Гельсінкі.
Тому в наступних боях «народоармійці» участі практично не брали. Та й армії особливої не вийшло — набралося трохи більше тисячі солдатів-фінів і карелів з числа радянських громадян. А з полонених вступати до її лав не захотів ніхто. І тому ряди ФНА поповнили білорусами. Тоді військові в СРСР тихо жартували: «На фінські міни підуть мінські фіни».
Рятівний кордон
У же з самого початку війна, яка бачилася Кремлю нескладною кампанією, перетворилася на кошмар. Сталося це, як тільки наступ наштовхнувся на приголомшливу рукотворну перешкоду.
Від Фінської затоки до Ладозького озера, за 50 км від річки Сестра, яка служила кордоном між СРСР і Фінляндією, починалися кілька ліній добре замаскованих дотів. Будівництво укріплень довжиною в 140 км почав ще в 1920-х ще один колишній офіцер російської армії — Оскар Енкель, тодішній начальник фінського генштабу, який діяв під керівництвом все того ж Маннергейма.
Уже після війни, щоб виправдати величезні втрати, радянська пропаганда назвала оборонні споруди лінією Маннергейма і всіляко підкреслювала її міць і неприступність. Насправді фіни не звели чогось грандіозного, а всього лише майстерно використовували ландшафт для того, щоб заховати в лісах і кам’янистих пагорбах вогневі точки, і добре пристріляли їх у місцях можливого вторгнення ворога. На рівнинних ділянках у кілька рядів виклали шматки гранітних скель — це мало перешкодити танкам противника.
Найбільш інноваційними для фінської оборони були десять так званих дотів-мільйонників — на будівництво кожного уряд виділив по 1 млн марок. Разом з утриманням армії вони «з'їли» чверть бюджету держави. Доти йшли на 10-метрову глибину. На їх нижніх рівнях перебували казарми та інші допоміжні приміщення.
Коли ці укріплення червоноармійці все ж зайняли, вони були вражені, що на бойовому об'єкті було встановлено центральне опалення та електрику. Але таких дво-триповерхових дотів було всього десять — основу лінії склали звичайні польові укріплення.
Таємниці з цього «будівництва століття» фіни не робили — можна було, наприклад, вільно фотографуватися на тлі об'єктів, що зводяться. Тому вже до 1937 року у вищого радянського керівництва був досить докладний атлас цих оборонних споруд. Однак з ним не ознайомили командирів, які мали брати лінію. Розплата за нерозсудливість не змусила себе довго чекати.
Перші атаки на смугу укріплень Червона армія провела без будь-якої розвідки — настільки Кремль був упевнений в успішній блискавичній війни.
Радянські маршали взагалі вважали, що довго бої не триватимуть і тому, почавши кампанію взимку, не спромоглися одягати солдат по погоді. У морози на тепло одягнених фінів радянські бійці йшли в кирзових чоботях, обмотаних ганчір'ям, в тонких шинелях і будьонівках. Річки форсували найчастіше за допомогою надувних човнів, які лопалися від однієї кулі, залишаючи «визволителів» у грудневій воді.
В результаті шапкозакидальних настроїв, поганої організації командування і постачання радянських військ слабо укріплена лінія на кілька місяців стала для Червоної армії непереборною. Зіграла свою роль і висока мотивація фінів — вони героїчно захищалися. Як пізніше написав про це сам Маннергейм: «Міцність [лінії] була результатом стійкості і мужності наших солдатів, а ніяк не результатом потужності споруд».
Найкращим доказом цього служила ситуація на інших ділянках фронту, де ніяких ліній Маннергейма не було. Мова про середній відрізок радянсько-фінського кордону, на північ від Карельського перешийка. Там на ключове фінське місто Суомуссалве на початку грудня висунулася 163-тя стрілецька дивізія Червоної армії. Її частини йшли по вузькій дорозі, на якій колона військ розтягнулася на десятки кілометрів. Нечисленні фінські загони зі скромним озброєнням, але на лижах і зі знанням місцевості, роздробили дивізію і стали цілеспрямовано її знищувати.
Кому з червоноармійців не поталанило загинути від куль, довелося вмирати від холоду і голоду — незважаючи на те, що вантажівки з хлібом і тушонкою були в колоні, радянські солдати боялися виходити з імпровізованих притулків під загрозою вогню з боку фінських снайперів і замерзали. До своїх дивізія вийшла без третини особового складу і втративши майже всю техніку і важке озброєння.
На підмогу бійцям, що потрапили в «котел», командування відправило 44-у дивізію генерала Олексія Виноградова, що стояла в Житомирі. Її доля виявилася ще гіршою — фіни відрізали і майже повністю знищили формування. Після того як комдив вивів вижили солдатів з оточення, його розстріляли за боягузтво і невиконання наказу перед строєм особового складу.
Долю Виноградова розділив і Григорій Кондрашов, командир 18-ї дивізії, що потрапила в оточення південніше, під карельським селищем Леметті.
Командування не дозволяло частині відступати. Про те, що відбувалося в «котлі», можна судити з шифрограми, відправленої комдивом у штаб у січні-лютому 1940 року. «Трималися на конях. Тепер їх немає — поїли. Літаки скидають мало і нерегулярно. Продуктів немає, виснажені. Кинули сіль, але вона розсипалася. Народ виснажений. Треба кидати сухарі, концентрати, сіль. Прошу вжити заходів». «Чому морите голодом? Дайте продуктів. Допомагайте, виручайте, інакше загинемо всі». «Ви нас весь час вмовляєте, як маленьких дітей. Прикро гинути, коли поруч стоїть така велика армія. Вимагаємо негайного дозволу на вихід. Якщо цей дозвіл не буде дано, ми приймемо його самі або його приймуть червоноармійці».
Незабаром комдив таки зважився на прорив. Частини пішли двома колонами, одну з яких фіни повністю розбили. Друга — близько 1,2 тис. осіб — дісталася до своїх. Це все, що залишилося від 15-тисячного угруповання.
Кондрашов теж вийшов, і його розстріляли за «зрадницькі дії, що спричинили тяжкі наслідки».
Ціна перемоги
В середині лютого 1940-го радянським військам вдалося все-таки прорвати лінію Маннергейма і вийти до Виборга, другого за значимістю фінського міста. Шлях на Гельсінкі був відкритий. Фінський уряд попросив миру. У ніч на 13 березня його підписали в Москві на умовах СРСР. Фінляндія втратила десяту частину своєї території, на якій знаходилася і лінія Маннергейма.
За 105 днів війни радянські війська втратили 126 тис. Тільки убитими. Фіни — 25 тис., що для країни, яка мала тоді населення трохи більше 3 млн осіб, було серйозною втратою.
Війна показала і ставлення до загиблих з обох сторін. У перші дні боїв Маннергейм розпорядився: «Кожного загиблого солдата ховати з військовими почестями за місцем призову на спеціально виділених для цього ділянках». А ось наказ Андрія Жданова, керівника Ленінградського обкому партії: «Категорично забороняється повідомляти родичам загиблих військовослужбовців про загибель їхніх близьких. Грошові перекази відправляти назад від імені загиблих».
Зараз багато фінських і російських істориків сходяться на тому, що, якби не впертість Сталіна у тій війні, Фінляндія не стала б союзником Німеччини, коли та почала війну з СРСР. Через агресію проти фінів Союз виключили з Ліги Націй, і він отримав репутацію агресора.
По-іншому могла б скластися і доля Ленінграда, півмільйона жителів якого загинули від голоду в блокаду, яку з півночі забезпечували саме фінські війська.
Цей матеріал був вперше опублікований у № 28 журналу НВ від 21 листопада 2014 року