Молдавський трамплін для українців. Як у захопленій Бессарабії Кремль створив МРСР і тривалий час ставив на її чолі партійців з України

Затісні кордони

«П равобережна частина [Молдавії] не пройшла разом з усією країною грандіозної школи радянського будівництва», — писав Леонід Брежнєв у Спогадах про стан республіки, коли він приїхав очолити її компартію у червні 1950 року.

Це були останні роки правління Йосипа Сталіна, і автор цих рядків добре знав, чим була та «школа». Через Голодомор і концтабори більшовицький режим закріпачив селян у колгоспах, а фізичне знищення інтелігенції встановило повну лояльність до влади.

Брежнєв став четвертим радянським очільником Молдавії. Його попередникам не велося на цьому посту. Петро Бородін, родом із Катеринослава (зараз — Дніпро), переїхав із тираспольського кабінету голови компартії МАРСР до такого ж у Кишиневі. За 10 днів до початку радянсько-німецької війни підрозділи НКВС встигли вивезти з новоутвореної республіки до спецпоселень у Сибіру 32,5 тис. осіб.

Під час війни Румунія як союзник Третього рейху зайняла Бессарабію, а в радянському тилу Бородіна змінив Микита Салогор, уродженець Херсонщини. Цьому керівникові випало наводити лад у Молдавії після війни. Але його бачення майбутнього республіки стало несподіванкою для Кремля. У червні 1946‑го він надіслав на ім'я Сталіна записку на 48 сторінках, у якій обґрунтовував повернення Кишиневу земель, що відійшли до України у 1940 році. Особливо наголошувалося в документі на виході Молдавії до Чорного моря і до гирла Дунаю, якого республіка позбулася після того розподілу.

Салогор пішов ще далі — він пропонував забрати в Румунії решту історичної Молдавії з давньою її столицею — Яссами, тобто правий берег Пруту по Карпати, територію, співмірну радянському міжріччю. Натякав, що питання варто було би порушити на Паризькій конференції, яка мала незабаром узгодити стягнення з Німеччини та її союзників.

Салогор чомусь не розумів, що такі плани міг народжувати тільки Кремль. До того ж комісію, яка визначала кордони Молдавії у 1940‑му, очолював головний комуніст України Микита Хрущов. На той момент він продовжував обіймати цю посаду, та ще й головував у Центральному комітеті компартії СРСР. Тому записка Салогора навіть не обговорювалася. А через три тижні її автор позбувся своєї посади.

Під текстом пропозиції стояли ще два прізвища — Федора Бровка, очільника уряду Молдавії, та Миколи Коваля, голови Верховної Ради республіки. Теж українці, вони, як і Салогор, дісталися радянському Кишиневу від МАРСР. Але обидва завбачливо не підписалися під документом. Тому, настрахані, вони залишилися керувати республікою. А Коваля навіть призначили на місце «збирача» молдавських земель.

Школа радянщини

Н аближалася хлібозаготівля 1946‑го, норми якої Кремль завищив, бо планував збіжжям прив’язати країни Центральної Європи до себе. І перелякане керівництво Молдавії було зручним для Москви. Коваль намагався бути якомога непомітнішим — про 120 тис. життів, які забрав голод 1947‑го, не знали далі Кишинева, з якого перший секретар майже не виїжджав.

На час правління Коваля припала і розправа над землевласниками, які не хотіли вступати до колгоспів. У ніч на 6 липня 1949‑го підрозділи НКВС вигнали зі своїх осель 11.293 сім'ї. До Сибіру та Казахстану вивезли 35 тис. осіб, причому 25,5 тис. з них — жінки і діти до 16 років.

Наказом міністра внутрішніх справ Сергія Круглова на кожну сім'ю дозволялося взяти до 1,5 т харчів та речей. Однак виселення відбувалося настільки раптово і швидко, що зібрати необхідне майже ніхто не зміг.

Герасим Рудь, тодішній голова уряду Молдавії, ще за тиждень розпорядився щодо майна депортованих: «Житлові та господарські будівлі, виробничі підприємства, сільгоспреманент та ремісниче знаряддя, а також виноградники, сади та худобу передати безоплатно колгоспам із зарахуванням їх до неподільного фонду. Решту майна передати фінансовим органам для реалізації».

В останньому слові була пастка для нової влади, представники якої вдалися до відвертого мародерства. У березні 1950‑го прокуратура Молдавської РСР повідомляла в Москву про «розкрадання майна висланих куркулів». Зокрема повідомлялося: «Голова Ваду-луй-Водського райвиконкому Плахотний у селі Красличени відібрав з конфіскованого майна для себе і вивіз диван, два великі килими, 4 доріжки та 3 подушки».

У тому ж районі незаконно придбали речі депортованих народний суддя Верлан і начальник відділу МВС Савельєв. У поданні прокуратури називалися ще 10 імен посадовців, але зазначалося, що таке розкрадання було масовим в усіх регіонах республіки. Зловмисники, якщо і розраховувалися, то згодом і за заниженими цінами.

А в квітні 1950‑го Михайло Туркін, спецпредставник Кремля в Кишиневі, повідомляв до Москви про ганебний стан партійної роботи в Молдавській РСР. Близько 70% розпоряджень із центру райкоми партії не розглядали. Попри те, що у переддень виселення в республіці вже було 965 колгоспів, і за два попередні роки їхня кількість зросла більш як ушестеро, комуністів на селі було важко знайти. Окрім згаданих крадіїв прокуратура встановила, що міністр лісо-паперової промисловості керував мафіозною мережею і застосовував фізичні розправи з підлеглими.

Найгарніший молдаванин

М икола Коваль усі недоліки взяв на себе, і йому терміново почали шукати заміну. Її знайшли вже стандартно — серед української номенклатури.

У грудні 1949‑го Хрущова підняли до всесоюзного рівня — він очолив Московський обласний партком, а з собою прихопив і Брежнєва, який обіймав такий самий пост у Дніпропетровську. Останній у столиці пів року ходив рядовим інструктором ЦК партії. Та після скандалу з Ковалем Хрущов висунув свого ставленика на керівника республіки, щоб надалі мати прибічника на високій посаді союзного рівня. Резолюцію Сталіна щодо цієї кандидатури переказували за лаштунками Кремля: мовляв, вождь, побачивши Брежнєва вперше, назвав його «найгарнішим молдаванином».

Той прибув за призначенням на початку липня 1950‑го. Молдавія вже була достатньо радянізована. І коли ще ешелони з депортованими 1949 року тяглися до Сибіру, в Москві журнал Новый мир готував переклад з молдавської поеми Єміліана Букова Моя Республіка. В одній із сцен твору викладач школи фабрично-заводського навчання, росіянин, звертається до учнів: «Эх, друзья! Как подрастете, / Вам совет мой — непременно / Поезжайте, полюбуйтесь / На красавицу-Сибирь!»

На відміну від попередника Брежнєв зразу подався до віддалених регіонів ще до офіційного представлення його на посаді. Тодішній очільник Чимішлійського райкому Герман Афтенюк згадував, як до його кабінету завітав «чоловік, одягнений у білу шовкову вишиванку, перехоплену поясом». Господар дорікнув, що начальство з Кишинева протягом року й носу не показує в районі, а у жнива заважає перевірками. Незнайомець назвався і сказав, що є представником Москви, про що раніше й подумати не випадало.

Оглядаючи колгоспи, Афтенюк із гостем зупинилися на одному полі біля зламаного комбайна. Як виявилося, проєктувальники машини не припускали, що пшеницю збиратимуть і на схилах, тому накопичувач соломи жбурляв її жмуттям по стерні. Брежнєв од­разу збагнув, як полегшити відповідну частину комбайна, намалював приблизне креслення, у місцевій кузні зробили відповідне вдосконалення, і «винахід» майбутнього генсека, за словами Афтенюка, «служив, доки не почали виробляти більш досконалі комбайни».

Навіть якщо цей спогад прикрашений, ніхто не заперечував доступність Брежнєва у ті часи і його простоту у спілкуванні. У Молдавії він зажив слави трудоголіка, бо кабінет його часто світився до ранку, і підлеглі намагалися наслідувати керівника. А перший секретар до того ж суботніми вечорами влаштовував перегляди фільмів у приміщенні ЦК партії. Словом, Брежнєв зразу знайшов прихильників, які готові були підтримати його реформи.

А полягали вони перш за все в тому, щоб поліпшити показники республіки. Брежнєв заходився об'єднувати колгоспи. Коли він приймав справи, у Молдавії було 2 тис. таких господарств, а через півтора року їх стало вчетверо менше. Зате прибуток кожного укрупненого колгоспу складався докупи. Відтак Брежнєв удвічі збільшив кількість колгоспів-мільйонерів.

«Це було звичайною бухгалтерською спритністю рук, — пояснює ті успіхи історик Ігор Кашу. — Молдавські газети повсяк­час трубили про ці процвітаючі колгоспи».

Щоправда, преса мало згадувала самого Брежнєва. На шпальтах газет він з’являвся хіба що поруч із виголошеними на партійних форумах промовами. У Кремлі це розцінили схвально — як скромність, та й конкурувати з портретами Сталіна було б необачливо.

Насправді колгоспи-мільйонери, за словами Кашу, були проб­лемними через низьку продуктивність праці та недостатню механізацію, керівництво велося там навмання, і бракувало професіоналів. До таких господарств віддавали ресурси, призначені спочатку для дрібніших об'єднань, які залишалися без техніки та інвестицій і геть не розвивалися.

Однак доказом наполегливості Брежнєва став інфаркт, з яким керівника Молдавії довелося терміново доправити до лікарні для найвищого партапарату в підмосковній Барвисі. У листопаді 1952‑го компартію республіки очолив мало помітний Дмитро Гладкий.

«Брежнєв висунув у спадкоємці дуже слабкого лідера, щоб його час у Молдавії виглядав якомога краще в очах місцевої номенклатури та народу, а також в очах Москви», — пояснює історик Валерій Пасат.

Гладкий протримався на посту трохи більше року, доки його не замінив наступний українець Зеновій Сердюк.

Мова — це влада

«Т епер вони дізнаються, як бідно живе молдавський народ. Ми всі стали жебраками: ні хліба, ні одягу, ні землі. Настав час піднятися і сказати комуністам: досить вам багатіти. Настав час помститися за це рабське життя».

Чотири листівки з таким текстом, написаним від руки, з’явилися в ніч на 19 травня 1955‑го на Кишинівському залізничному вокзалі. Республіканський КДБ витратив півтора роки на пошуки їх автора. Ним виявився 28‑річний електрик місцевого м’ясокомбінату Захарія Дончев, сім'янин, з непоганими житлом і зарплатою.

Психіатрична експертиза встановила, що бунтівник цілком здоровий. На допитах Дончев розповів, як два міліціонери побили його за безквитковий проїзд, після чого він і розклеїв листівки.

Багатьом молдаванам тодішня влада бачилася окупаційною, бо ні партфункціонери, ні силовики не говорили мовою титульного народу республіки. А Дончева засудили до семи років ув’язнення за Кримінальним кодексом Української РСР, — його перенесли у Молдавію, зокрема, і через те, що каральні органи сусідів мали багатий досвід придушення національних проявів.

Дров у вогонь підкинув, сам того не розуміючи, знаменитий у той час італійський лінгвіст Карло Тальявіні на міжнародному конгресі у Флоренції. Він заявив: «Молдавська мова насправді є літературною румунською, якою користуються з дещо зміненим російським [кириличним] алфавітом».

Але саме тоді готувалися видання з граматики і правопису молдавської мови. Московські лінгвісти Рубен Буганов і Самуїл Бернштейн переконували, що запозичення зі слов’янських мов, які зустрічалися ще з часів Російської імперії, а згодом і МАРСР, — природні для молдаван.

Із цього приводу Тальявіні писав пізніше: «Як тоді, так і сьогодні, придністровський простір утворив форпост русизму [для наступу] на Балкани та Центральну Європу».

Московську атаку на мовному фронті відбили літератори, які відстояли класичні румунські норми. До того ж головний їхній опонент Іон Канна, автор Ранку на Дністрі, першого радянського роману, написаного молдавською, оскандалився через плагіат.

Батько чи вітчим?

Т ільки сьомим керівником республіки у 1961‑му став етнічний молдаванин, хоча й уродженець Херсонщини, — Іван Бодюл.

Злі язики пов’язували його призначення з пікантною обставиною: він одружився на секретарці Брежнєва, яка від нього завагітніла, і Бодюл насправді виховував доньку генсека. Бо як ще пояснити його рекордне 19‑річне перебування на чолі Молдавії?

Бодюл очолив місцеву компартію у травні 1961‑го, через рік після того, як Брежнєв нарешті потрапив до найвищого ешелону влади, посівши крісло голови Верховної Ради СРСР. А коли «дорогой Леонід Ілліч» став генсеком КПРС — першою особою в Союзі, до Кишинева рушили щедрі інвестиції. І Бодюлу вдалося зробити з республіки радянську вітрину. Однак до цього йому довелося придушити дисидентів.

У грудні 1965‑го в Кишиневі зібрався ІІІ з'їзд письменників Молдавії, на якому несподівано постало питання про повернення латиниці, якою писали класики румунської літератури. А що більшість їх народилися у Молдавії, то їхні твори вивчалися в радянських школах міжріччя.

Бодюл назвав ініціаторів дискусії «націоналістами», які наважилися виступити «проти культури великого російського народу». А через кілька днів у Москві президія Верховної Ради СРСР отримала анонімного листа. «Сільради, магазини, суди, міліція та жеки комплектуються за принципом знання російської», — писав його автор про упослідженість молдавської мови.

Агенти КДБ швидко встановили: листа написав викладач історії КПРС Кишинівського медінституту Леонід Чемортан. Саме в той час в Україні Іван Дзюба склав маніфест Інтернаціоналізм чи русифікація?, і звучав він в унісон з докорами молдаванина. Виглядало як змова всесоюзного масштабу, а для Бодюла це стало шоком, адже Чемортан був типовим партійним фукціонером.

Покарання бунтівнику було доволі м’яким. Оскільки Чемортан наполягав на своїй відданості радянському ладу, його тільки вигнали з партії і позбавили роботи.

А от члени групи молодих інтелектуалів на чолі з Александру Шолтояну, які створили таємний Національно-патріотичний фронт Бессарабії і Північної Буковини, у 1972‑му отримали по 10−12 років ув’язнення.

Відтак московський акцент посилився у суспільному житті Молдавії. А Бодюл задрапірував неприємності по‑брежнєвськи. Традиційною для Союзу гігантоманією став міжколгоспсад Пам’ять Ілліча. Закладений спочатку на 14 тис. га у теперішньому Придністров'ї, він розростався щороку. Місцевих робочих рук бракувало, тому обробляли безмежний сад студенти з усього СРСР.

«Такий гігант неможливо охопити поглядом, а якщо таке диво не показувати іноземним гостям, який тоді сенс! — дорікав письменник Іон Друце, один із головних опонентів Бодюла. — Це пам’ятник самодурству. Навесні не вистачає бджіл для опилення саду, сотні гектарів залишаються без урожаю. [Керівники] цього диво-гіганта щовесни об'їжджають господарства півдня України та Молдови, вмовляючи бджолярів допомогти їм, і платять по 15 руб­лів за кожен вулик».

Але для Москви Бодюл став героєм, і в 1980-му він став заступником голови уряду СРСР. А це давало змогу «висвячувати» на керівництво республіки й далі етнічних молдаван.