Можна ж завдати ракетного удару, а можна завдати політичного. І поки що це політичний сигнал про бажання розглянути можливість постачання інших видів зброї, які можуть застосовуватись, зокрема, Tomahawkів.
Хоча Tomahawk — це, скоріше, символічна історія. Я не виключаю якихось реальних рішень, але, по-перше, вони технічно і мілітарно непрості. Tomahawk не запускається як дрон. Він вимагає відповідної інфраструктури, технічного обслуговування, вимагає, ймовірніше, американців, які будуть безпосередньо нам в цьому допомагати. І зі всім цим потрібно розібратися.
По-друге, якщо Трамп — як засіб тиску, а не як засіб мілітарного впливу — і поставить декілька ракет,
Передплатіть, щоб прочитати повністю
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
ми будемо вимушені погоджувати використання кожної з них. Причому погоджувати не на мілітарному рівні, а на політичному, з американцями. Це, звичайно, ускладнюватиме всю процедуру тотально.
Однак, сама розмова про Tomahawk, як на мене, відбиває зміну риторики і каже, що так, якісь елементи тиску можуть бути. Вони можуть бути і риторичними, але, ймовірніше, це відбиття зміни ментальності. І Трамп каже: «Окей, я готовий почекати, якщо Путін не готовий на якісь реальні переговори, але якщо цей час не буде використаний для того, щоб зрозуміти, що серйозні переговори важливі, тоді, можливо, буде також і зростання тиску на Росію».
Тобто, це, скоріше, політична логіка станом на сьогодні. Ми прекрасно розуміємо, що декілька Tomahawk не змінять військову ситуацію, але вони фундаментально змінять всю політичну картину, зокрема між Трампом і Путіним. Путін не просто так каже, що постачання фундаментально зруйнує відносини між Штатами і Росією.
Це не є наші умови, але точно не є й путінські умови
Тобто Трамп демонструє, що в разі неготовності Путіна йти на ті речі, які для нього важливі (а ми розуміємо, що це не є наші умови, але точно не є й путінські умови), може бути наступна хвиля або декілька хвиль підняття тиску.
Я не думаю, що Трамп готовий на ескалацію із завданням ударів по Кремлю. Йому це не потрібно. Щонайменше, станом на сьогодні. Але можливість завдання ударів по критичній інфраструктурі — це те, що важливо, оскільки це дійсно, як кажуть, око за око. Вони намагаються роздовбати нашу критичну інфраструктуру — не тільки енергетичну, але й транспортну. Але це інший етап війни, і ми прекрасно розуміємо, що у нас є як симетричні варіанти відповідати, але так і асиметричні.
У нас ж фактично немає НПЗ, як, власне, частини нашої промисловості. А у них є, тому ми використовуємо і будемо використовувати як симетричні, так і асиметричні заходи. Але це означає, що нам критично потрібна в цьому підтримка наших партнерів, причому як політична — і ми її хоч і обмежено, але бачимо — але також практична, оскільки наших засобів для цього не вистачить. Ми прекрасно розуміємо, що російська зброя, щонайменше, за масштабом, але також за своїми спроможностями, поки що значною мірою більша, ніж те, що ми можемо використовувати. І розмови про Tomahawk — це частина цієї розмови, це підняти політичного градуса навколо цієї історії, але поки що тільки політичний.
Колишня канцлерка Німеччини Ангела Меркель, перебуваючи в Угорщині, дала інтерв'ю. І, звичайно, її запитали про війну в Україні. Вона зробила припущення — знаєте, оця широкомасштабна війна Росії проти України, широкомасштабне вторгнення почалося тому, що Польща, Литва, Латвія та Естонія, тобто країни Балтії плюс Польща, завадили тому, щоб ЄС організувавав новий формат переговорів з Путіним. Я намагався подивитися точно цитату Меркель, і я її взагалі не розумію. По-перше, будемо відвертими: ані у балтійських країн, ані у поляків немає критичного впливу, щоб заблокувати якісь рішення всередині Євросоюзу. Звичайно, є консенсус, але цей консенсус має бути розумним і завжди таким є.
Меркель була значною мірою ініціатором Нормандського формату як такого, бо саме вона не хотіла запускати в цей формат Сполучені Штати, і ми певний час фактично існували в реальності, коли Нормандський формат і американські переговори з Кремлем існували паралельно. В цьому немає нічого гарного чи поганого, це просто факт. Але цей факт говорить про те, що сама логіка, як це сприймає Меркель, як на мене, щонайменше є дивною. І ця логіка значною мірою викликана її особистим бажанням якось зробити симпатичнішою свою політичну спадщину, «причесати» її. Бо саме Меркель почала працювати 2015 року над Північним потоком-2. І те, що вона його рухала, постійно намагалась представляти його як економічну історію, і те, що вона дуже алергічно реагувала на багатьох, зокрема і на мене, хто виступав і політично, і у ЗМІ, дуже активно критикуючи (причому критикуючи не на пальцях, а аргументовано цю реальність), тепер це на неї тисне. І вона буде довго зараз намагатися дивитися назад і говорити, що працює і що не працює.
Як на мене, Меркель була останнім значним політиком у Європі XX століття — політиком, яка намагалася зберегти логіку німецько-російських, а колись — німецько-радянських відносин — логіку взаємозалежності. Вона вірила в цю логіку. Навіть Путін, який відверто брехав їй про «зелених чоловічків» чи про інші речі, не примусив її від цієї логіки відійти. Щонайменше публічно. І звичайно, вона буде зараз багато речей говорити. Вона залишає свою спадщину, до деяких елементів ми ставимося з повагою, деякі елементи, як я сказав, мені принципово незрозумілі. І те, що вона намагається навколо ходити — це також зрозуміло. І це не остання цитата, яку ми від неї, напевно, почуємо.
Що стосується мого розуміння і мого сприйняття логіки Путіна, це дуже просто. Він у певний момент зрозумів, по-перше, що стабільність його режиму можлива тільки за умов перетворення Росії на певну державу-цивілізацію, на якийсь квазіазійський кшталт. І без України вся логіка, ідеологія, чи краще сказати міфологія, оскільки російська ідеологія — це насамперед міфологія, неможлива. Ще під час своєї відомої промови в Мюнхені 2007 року він говорив про тисячолітню історію.
А другий фундаментальний тригер, як на мене, полягає в тому, що в якийсь момент — і це почалося з 2003 року — він вирішив, що для нього поставити при владі проросійський режим в Україні — це єдиний шлях уперед. Він це намагався зробити під час Помаранчевої революції, намагався дестабілізувати Україну далі, сприяв приходу до влади Януковича. Він йому втрамбував не підписувати угоду про асоціацію. І логіка прямого контролю через дружній до себе режим, я думаю, завжди керувала його діями.
Чи його вводили в оману якісь внутрішні репорти про ситуацію в Україні, про ментальність українців — мені складно сказати. Але я думаю, що він особисто вірив, що його — Путіна і Росію — сприймають значні прошарки українців достатньо позитивним.
Якщо бути чесним, ми маємо згадати всі ці опитування, які були навіть під час війни, починаючи з 2014 року. У нас були такі результати, коли Лукашенко був найбільш популярним закордонним політиком в Україні. І таких опитувань, причому дуже різних, достатньо багато.
Зараз це фундаментально змінилось. Але я не знаю, чи Путін ще не думає, що він може повернутися до якоїсь реальності і зробити нас усе одно під опосередкованим контролем, наприклад, як Грузію. Я думаю, такі стратегії стовідсотково пишуться в Москві. Не тільки там, але, зокрема, в Москві. Вони розробляються. І навіть коли буде — а колись буде припинення вогню, якісь серйозні переговори, а не такі, які були досі — все одно це стратегії глобальної дестабілізації, причому як нас, так і Європи. Оскільки Путін прекрасно зрозумів: якось зруйнувати нас, не зруйнувавши Європу, уже неможливо… Тому те, що робитиме Путін і надалі, він прагнутиме до знищення нас будь-яким шляхом — військовим чи дестабілізаційним. І буде одночасно перезавантажувати Європу вправо і вліво, якось випалюючи нормальний політичний центр, аби Європа нам не допомагала.
Я думаю, що десь усередині Путіна ще живе думка, що якийсь проросійський режим в Україні або в частині України все одно можливий. Я не думаю, що він переконався на 100%, що це абсолютно неможливо. Така моя дещо спрощена логіка його дій. І логіка подальших дій полягає в тому, що російська реальність не зупиниться, аби нас знищити або фундаментально перезавантажити, що б не було на полі бою.
Повну версію інтерв'ю з Павлом Клімкіним слухайте на Radio NV