Непристойний документ. Як восени 1944-го Черчилль і Сталін на серветці поділили між собою Балкани та Східну Європу

— Ні-ні, залиште його собі.

Так в особистому архіві Черчилля зберігся особливий документ, який він сам назвав непристойним. Він свідчив про те, що геополітичні питання не завжди потребують державних штампів і печаток, а й часом можуть «укладатись» на серветці.

Британська прагматика

Щоб зрозуміти мотиви Черчилля, необхідно усвідомити реалії осені 1944 року. Червона армія невпинно наступала і вже контролювала Румунію та Болгарію, просуваючись углибину Угорщиною. Західні союзники не мали ані військової спроможності, ані політичної волі, щоб кинути виклик цій небажаній реальності.

На той час війна сильно виснажила британську економіку, поставивши її в залежність від американської допомоги. Черчилль боявся, що після війни США повернуться до політики ізоляціонізму, залишивши ослаблену Британію віч-на-віч із сильним Радянським Союзом. Його головною метою став порятунок інтересів власної імперії, що розвалювалася на очах.

У цьому контексті Греція стала неоціненним активом. Її стратегічне положення в Східному Середземномор'ї виявилось життєво важливим для контролю над морськими шляхами до Суецького каналу — головної артерії Британської імперії. В одному з внутрішніх документів Міністерства закордонних справ Великобританії йшлося: «Наша довгострокова політика щодо Греції полягає в тому, щоб утримати її в британській сфері впливу».

Саме за цей приз Черчилль був готовий заплатити долею інших балканських народів. Слід розуміти, що він не віддавав те, що контролював, а лише намагався отримати дивіденди за те, що вже було втрачено. Водночас Сталін керувався не менш прагматичною метою: створити вздовж західних кордонів СРСР так званий санітарний кордон — пояс дружніх, а фактично підконтрольних держав.

На тлі цих подій діяла ще й третя сила — Сполучені Штати Америки. Адміністрація президента Франкліна Делано Рузвельта офіційно засуджувала імперіалістичні концепції про сфери впливу, вважаючи їх порушенням принципів Атлантичної хартії про самовизначення народів. Саме ця ідеологічна позиція США змусила Черчилля домовлятися зі Сталіним таємно, а саму угоду він завбачливо називав тимчасовим військовим заходом. Хоча й прекрасно розумів — у геополітиці немає нічого більш сталого, ніж тимчасове.

Торгівля націями

Цифри, нашкрябані Черчиллем, перетворили суверенітет націй на товар. Угода була простою, чіткою, аморальною. За домовленістю між Лондоном і Москвою, Румунія мала потрапити на 90% під радянський вплив і 10% відводились для контролю з боку Заходу. У випадку з Грецією все було навпаки — 10%/90%. Югославія та Угорщина мали контролюватись порівну, з розрахунку 50%/50%. А за Болгарією закріпили 75% контролю СРСР і 25% — Заходу.

Ці так звані квоти визначали міністри закордонних справ — британський Ентоні Іден та радянський В’ячеслав Молотов. Вони влаштували торги наступного дня після зустрічі Сталіна і Черчилля, і Молотов, відчуваючи перевагу СРСР, успішно збільшив радянську частку в Угорщині та Болгарії. Радянський міністр використовував реальне положення Червоної армії для покращення цифр на папері, тим самим легітимізуючи радянський контроль.

«Іден і Молотов виторговували собі ці квоти, як тоді, коли б вони торгувалися за килим на базарі, — пише історик Генрі Баттерфілд Раян.

Молотов намагався — в кінцевому підсумку успішно — якомога більше урізати цифри Британії".

Насправді ці числа стали дипломатичною фікцією, бо на практиці означали одне — зони виключного домінування або СРСР, або Великобританії. Що на практиці означали мізерні 10% впливу, якщо інша сторона тримала на цій території півмільйонну армію? Абсолютно нічого. Міноритарна частка слугувала лише жестом ввічливості, визнанням інтересів іншої сторони, але не прав людей, які населяли Болгарію, Румунію чи інші балканські країни.

Щодо розподілу 50%/50% для Югославії та Угорщини, то він символізував глухий кут, де жодна зі сторін не могла претендувати на повний контроль. У Югославії це було зумовлено силою незалежних партизанів маршала Тіто, які не підкорялися ні Москві, ні Лондону. За Угорщину ще тривали бої й ситуація залишалась невизначеною.

Кров у Греції та радянізація на Балканах

Угода Черчилля — Сталіна фактично стала пактом про невтручання, який давав кожній зі сторін своєрідну ліцензію на застосування сили у власній сфері впливу.

«Коли ми увійшли до Греції у 1944 році, Сталін не втручався», — записав у своєму щоденнику Черчилль.

Це розв’язало руки Британії. У грудні 1944 року, під час так званих грудневих подій (Dekemvriana), британські війська, включно з танками та авіацією, жорстоко придушили в Афінах виступи комуністичного руху опору ЕАМ-ЕЛАС — своїх колишніх союзників у боротьбі з нацизмом. Британці воювали на боці грецького монархічного уряду, який повертався з вигнання, і навіть разом із колишніми колаборантами проти партизанів. Це стало прологом до кривавої громадянської війни в Греції у 1946−49 роках.

Тим часом у Румунії та Болгарії 10% і 20% західного впливу ніхто з місцевих жителів навіть не відчув. Радянський Союз швидко встановив абсолютний контроль.

У Болгарії переворот Вітчизняного фронту у вересні 1944 року збігся з вторгненням Червоної армії і привів до влади комуністів. Союзна контрольна комісія, повністю сформована з радянських представників, провела хвилю чисток, показових судів та страт — і знищила будь-яку опозицію. А в Румунії в березні 1945 року силою встановили прокомуністичний уряд на чолі з Петру Грозою. Країна зазнала радянської окупації, економічної експлуатації через компанії СовРом та повної ліквідації політичної опозиції.

Черчилль з цього приводу лише розвів руками й написав американському президенту Франкліну Делано Рузвельту, що відчуває сум і збентеження щодо ситуації в Румунії. Але тут же додав: «Ми повинні пам’ятати, що ми пообіцяли залишити долю Румунії значною мірою в руках росіян».

Реакція США

Черчилль знав, що така угода буде неприйнятною для Америки з її демократичними ідеалами, тому свідомо не допустив до розмови посла США Аверелла Гаррімана. Коли Рузвельта поінформували про переговори, він коротко відреагував: «Я не вражений, однак незадоволений, бо вбачаю у цій угоді повернення до імперіалістичної політики, що суперечить Атлантичній хартії».

Для народів, якими торгували, мов товаром, не рахуючись з їхніми інтересами, це було справжньою зрадою. Цікаво, що польський уряд у вигнанні побачив у цій угоді ще й вирок для себе. Черчилль уже погодився на вимоги Сталіна щодо східного кордону Польщі по лінії Керзона, а цинічна торгівля на Балканах підтвердила, що Захід готовий жертвувати Східною Європою заради власних інтересів.

Пізніше, у 1958-му, радянський уряд категорично заперечуватиме сам факт угоди, а розповідь Черчилля про клаптик паперу і синю галочку Сталіна радянська преса охрестила «брудною і грубою імперіалістичною вигадкою», намагаючись витерти з історії незручну правду.

США публічно проголошували новий світовий порядок, заснований на самовизначенні. Черчилль, зіткнувшись із занепадом власної імперії, повернувся до знайомої та жорстокої логіки політики балансу сил XIX століття. А лінія, проведена на серветці в Москві, стала прямим прообразом залізної завіси, яку сам Черчилль так влучно назве у своїй Фултонській промові лише через 17 місяців після зустрічі зі Сталіним.

«Іронія полягає в тому, що людина, яка дала назву цьому поділу, сама доклала руку до його створення, — вважає історик Ентоні Такер Джонс. — Бо ця залізна завіса була такою ж мірою його творінням, як і Сталіна».