Риторика останніх днів навколо тематики НАТО та Будапештського меморандуму демонструє хронічний характер проблем сприйняття міжнародної політики і місця в ній України значною частиною політичної еліти.
Це не дуже добре, так як позбавляє не тільки можливості тверезо оцінити наші перспективи на найближчі роки/десятиліття, а й спотворює уявлення про мотиви й інтереси держав, які ми без достатніх на те підстав часто називаємо «союзниками».
Верховна Рада прийняла заяву «щодо першочергових кроків забезпечення євроатлантичної інтеграції України — набуття повноправного членства України в Організації Північноатлантичного договору», якою закликає прискорити надання країні Плану для членства, посилаючись на рішення Бухарестського саміту 2008 року. Цю заяву пропонували прийняти ще більше місяця тому, коли планувався візит в Україну Північноатлантичної ради НАТО. Та прийняли зараз — чи-то з нагоди лондонської зустрічі лідерів держав-членів НАТО, чи-то з метою вплинути на підготовку до нормандського саміту.
Взагалі-то вважалось, що на саміті в Бухаресті Україні та Грузії було відмовлено у наданні ПДЧ, а відмову — ввічливо огорнуто пунктом 23 Декларації саміту, згідно з яким начебто колись обидві країни і ПДЧ отримають, і членами НАТО стануть. Посилання на цей пункт як підставу прискорити надання нам ПДЧ — цікавий хід. В принципі, можна в тому ж руслі закликати й до прискорення надання Україні членства в НАТО, не звертаючи особливої уваги ні на те, що світ кардинально змінився за 11 років, ані на те, що логіка зближення з Альянсом стала геть іншою, ні на те, що країн, готових вести розмову про членство України в Альянсі, сьогодні менше ніж у 2008-му.
Україна, на жаль, не є «фактично східним кордоном Північноатлантичного альянсу», як йдеться у заяві. І наразі являє собою радше проблему та ризик, ніж актив для європейської безпеки. Наші шанси на членство дорівнюють нулю, а посилання на соціологічні опитування — надзвичайно слабкий аргумент у подібній дискусії.
Уроки, які ми мали би винести якщо не після 2008-го, то принаймні за останні шість років російської агресії в умовах зруйнованої системи безпеки в Європі, полягають в тому, що попит на жорстку безпеку значно зріс. І що Україна в стані відкритого конфлікту з Росією не має шансів вступити до НАТО не через заперечення Кремля, а через базові національні інтереси держав-членів, яким не треба зайві ризики. І що будувати власну стратегію національної безпеки краще з врахуванням цих обставин, а не спираючись на безпідставні оцінки про те, що ми — східний кордон НАТО.
Інша частина невивчених уроків стосується Будапештського меморандуму. У 2014 році сформувався підхід, в рамках якого держави-підписанти були оголошені гарантами безпеки і територіальної цілісності України, які не виконали своїх зобов’язань. Меморандум став символом ненадійності обіцянок і аргументом на користь того, що з Росією немає сенсу домовлятись, а гарантіям держав Заходу — крім членства в НАТО — вірити. Втім, кожна з цих ідей творить більше шкоди, ніж користі для нашої зовнішньої політики. Не кажучи вже про те, що жодних прямих гарантій безпеки з боку третіх держав Будапештський меморандум не надавав.
Ми любимо ювілеї. Ювілеї Вашингтонського договору та Будапештського меморандуму припадають на один рік — і це хороший привід звіряти наші зовнішньополітичні годинники з тим, що відбувається у світі.
Присоединяйтесь к нашему телеграм-каналу Мнения Нового Времени