Реальність фантастики. Як Львів стає медичним хабом України та навіть Східної Європи і які клініки тут найсильніші

«Це величезна кількість ресурсів, людей, яких потрібно було відправити на закордонне, українське навчання, щоб освоїти найсучасніші методики», — зазначає Матолінець.

Уся ця еволюція окремо взятої установи є частиною муніципальної програми з перетворення міста Лева на медичний хаб із прицілом на зовнішній ринок. Віктор Ляшко, міністр охорони здоровʼя України, називає це «стратегічним розростанням львівської конгломерації». До неї увійдуть місцевий медичний університет зі своєю клінікою, обласний госпіталь ветеранів, Центр військової травми SuperHumans і ще кілька закладів.

«Ми накрили там таку конгломерацію, — каже міністр, — щоб генерувати послуги, які потрібні на заході країни, формувати освітню послугу. Стратегія — розвивати медичний туризм».

Львів зустрічає

Потяг зі столиці вʼїжджає на залізничний вокзал Львова, пасажирів зустрічає трек Океану Ельзи Місто весни. З гучномовців ллється: «Бентежне століття загоює рани. Ще до повноліття тут всі ветерани». За 8 км на північ від вокзалу ці слова культової для Львова пісні наповнюються несолодким сенсом.

Тут на пагорбі височить лікарня імені святого Пантелеймона, за нею — дитяча лікарня імені святого Миколая, між ними — Національний реабілітаційний центр Unbroken. За ним поки що жоден святий не закріплений.

«Бентежне століття» перетворило цей комплекс Першого ТМО Львова на один із найбільших мурашників країни, у якому щороку «загоюють рани» понад 550 тис. пацієнтів — цивільних та військових.

«Лікуючи військових, людей, які страждають від дій руських терористів, ми здобуваємо досвід, який у подальшому потрібно конвертувати у розвиток України», — вважає Ляшко.

«Досвід, якого ми ніколи не хотіли б мати», — додає Олег Білянський, керівник Національного реабілітаційного центру Unbroken.

Ідемо разом із ним коридором, що зʼєднує центральний корпус лікарні з реабілітаційним центром. «Я думав, що вже бачив усе, але тільки-но я йшов від хворого до вас і зрозумів: такого ще не бачив, — інтригує він, проте подробиці опускає. — Ми вирішуємо зараз найскладніші випадки в історії реабілітації. Це є наслідки мінно-вибухових травм».

Реабілітація — відносно нова наука для України і пріоритетна для Львова. І це не тільки виклик часу: ще у 1995 році у Львівському інституті фізичної культури було відкрито першу в країні кафедру з підготовки спеціалістів фізреабілітації.

А зараз час визнання комплексної реабілітації — фізіотерапії, ерготерапії, психотерапії. Щоправда, настав він лише у 2022 році, наголошує Білянський. Нема потреби пояснювати чому.

Натепер щороку приблизно 9 тис. пацієнтів лікарні святого Пантелеймона потребують реабілітації після інсультів, хірургічних втручань, мультитравм. Утім, поки триває війна, для військових — пріоритет у реабілітації.

Мова, зокрема, і про роботу Національного реабілітаційного центру Unbroken, що його відкрили тут на сьомому поверсі клініки у 2023‑му, а згодом над ним добудували ще два поверхи. Загалом уже 20 тис. військових, що втратили кінцівки чи дістали інші важкі травми, навчилися тут рухатися знову.

«У нас є пацієнт, — продовжує Білянський, — у нього запит: хочу брати участь у паралімпійських іграх, хочу бігати». І це не забаганка, це умова соціалізації і до певної міри виклик медичній галузі.

«Тому ми зараз імплементуємо в нашу роботу елементи гольфу, боротьби, баскетболу на кріслах колісних, стрільби з лука», — пояснює керівник Unbroken.

Він плекає надію, що в цих стінах, та й не лише тут, зростатиме плеяда спеціалістів, які вже в мирні часи перейдуть до практик із цивільним населенням загалом і професійними спортсменами зокрема.

«Спортивна реабілітація — цікава історія, — замріюється Білянський. — Я хочу, щоб сюди прийшли фахівці, які нас навчили би того. Бо цей напрям в Україні не розвинутий. Ми займаємося цим».

З протилежного кінця того самого коридору, що зʼєднує реабілітаційний центр із клінікою, на кореспондента NV чекає Ірина Заславець, керівниця проєкту Unbroken і директорка з комунікацій та партнерств Першого ТМО Львова, щоб разом відвідати операцію, яка триває в ці хвилини. І головне: операцію здійснюють за допомогою нещодавно придбаного робота Asensus Senhance Surgical System — симбіозу ендоскопічного, роботизованого, цифрового контролю. Це вже вища ліга мініінвазивної хірургії.

Працюють роботи

В операційній Заславець вводить журналіста NV у курс справи. Отже, на операційному столі 17‑річний юнак. Два щупальці та камера через мік­роотвір проникли в його організм і з мінімумом пошкоджень дісталися нирки.

Камера виводить картинку на два великі екрани. Усі присутні одягли окуляри зі спеціальними лінзами, аби бачити хід операції у 3D.

Серед них і Нарімантас Самалавічюс, професор Вільнюського університету, спеціаліст у галузі малоінвазивної та роботичної хірургії. Він не оперує, лише стежить за тим, як це робить Дмитро Шевчук, завідувач дитячої урології лікарні святого Миколая у Львові.

Шевчук сидить у зручному кріслі перед монітором і за допомогою маленьких важелів керує діями робота. «Мені не треба асистента. Я можу сам собі рухати камеру, — коментує процес лікар. — Я фанат мініінвазивної хірургії, і роботичної в тому числі».

Плавними рухами щупальці надрізають на нирці найтон­ші тканини, і найстаріший принцип медицини «не нашкодь» тут знаходить своє чи не найдосконаліше втілення.

«Найімовірніше, ці судини тиснуть на збиральну систему нирки і порушують відтік сечі, — продовжує Шевчук. — Через це нирка не може нормально функціонувати, що викликає біль у хлопчика. Ми мусимо поправити її».

Про подальшу долю свого пацієнта лікар каже: «Завтра піде додому».

Якби операція робилася у класичний спосіб, то за кращим сценарієм «не менше тижня він би провів у лікарні». Для нирки — тяжко, для лікарні — витратно, для пацієнта — з побічними наслідками.

Це перша операція під пат­ронатом професора Вільнюського університету Самалавічюса в заявленій серії з 20 операцій, запланованих влітку. За свою карʼєру литовський професор провів уже понад тисячу таких оперативних втручань і тепер приїхав на тиждень до Львова поділитися досвідом з українськими колегами.

А ще українські хірурги зʼїздили на навчання до Мілану, тренувалися там оперувати за допомогою роботів на симуляторах і свинках. Потім оперували з онлайн-прокторингом, за яким стежили іноземні фахівці. Самчук каже, що в Україні, окрім Львова, ніхто ще не робить дитячі операції за допомогою роботів, адже сама галузь молода, та й не лише галузь.

«Ви вважаєте, що ми тут усі молоді?» — реагує Володимир Дятел, 28‑річний трансплантолог на запитання журналіста NV щодо його віку. Чотири роки тому молодий інтерн уперше самостійно пересадив нир­ку у львівському центрі і тепер почувається не таким уже й молодим.

«Ну то таке дискусійне питання, ця галузь фактично з нуля зроблена, — включається в розмову його одноліток Олег Гузій, 28‑річний керівник відділення хірургії печінки та жовчних проток Центру транс­плантології.

У темі «ейджизму», сама того не усвідомлюючи, крапку ставить 37‑річна Ірина Заславець, коли каже в слухавку: «Алло, Максе, привіт. Ми з пацанами в ординаторській. Підходь».

(Не) пацани

Макс — це Максим Овечко, заступник медичного директора з трансплантологічної роботи Першого медобʼєднання Львова. Він уже не пацан, хоча йому лише 31. Він керівник Центру трансплантології Першого медобʼєднання Львова, людина ще молода, але вже досвідчена.

Ставка на молодь — це частково і є кадрова політика Самчука, людини, яка також, за кваліфікацією Всесвітньої організації охорони здоровʼя, є молодою. Це ТМО він очолив, коли йому було 34 роки. «Я дуже багато часу й енергії витрачаю на підбір кадрів, — каже Самчук. — Велика ставка на молодь. Із тих, кого ми підбирали пʼять років тому, вже є успішні завідувачі».

Один із них — Макс, тобто Максим Іванович, молодий спеціаліст, якому Самчук доручив створити у Львові Центр трансплантології з нуля, коли тому було лише 26 років. Переповідати цю історію не мало б сенсу, якби доктор Овечко проєкт провалив. Але сталося інакше.

На сьогодні львівський Центр трансплантології — національний лідер за кількіс­тю пересадок, складних і надскладних, серця, нирок, печінки. За перше півріччя цього року — 81 операція, за весь 2024 рік — 140.

«Це є хорошим показником навіть для якогось середнього європейського центру, — включається в розмову Овечко. — Ми потрапили у світовий реєстр рекордів як заклад, у якому одночасно виконали найбільшу кількість транс­плантацій».

Спільно з київським Цент­ром серця, а саме з його очільником Борисом Тодуровим, львівська молодь провела кілька операцій з пересадки легень.

«Борис Михайлович — це ж епоха 25‑річної давнини, — визнає Гузій. — Але він включився в нову епоху».

Тобто це той приклад, коли сплав молодості зі зрілістю дав унікальний результат. «Легені — це надскладна історія, технічно це дуже складно, — продовжує Овечко. — Реально команда готувалася понад два роки виключно під трансплантацію легень».

Матолінець, можливо, є найдосвідченішою серед своїх колег — професорка Львівського медичного університету, лікарка-анестезіологиня, керівниця відділення інтенсивної терапії. Але й вона мусить постійно навчатися. Зокрема, здобула другу вищу освіту — управління персоналом і менеджмент охорони здоровʼя. Плюс безкінечні курси.

«Я все ж таки залишаюся практикуючим лікарем і відповідальна за інтернатуру, — каже вона про свої обовʼязки. — Але я вчуся щодня».

Звісно, Львівському ТМО потрібні кваліфіковані кадри. Кваліфікація вимагає досвіду. Як перше, так і друге має високу ринкову ціну.

«Ентузіазм — це на три-шість місяців. Далі ми повинні підтримати їх [спеціалістів] фінансово, — визнає Самчук. — У трансплантації ми заробили чималі кошти для того, щоб поремонтувати лікарню, дати кращі зарплати нашим працівникам».

У такий спосіб Самчук вказує на головну рушійну силу інновацій та реформ — державні, приватні, благодійні гроші від бізнесу, гроші від міжнародних донорів та українських меценатів.

Великі гроші

У 2020 році Самчук разом із командою переїхав до Львова із Ковельського ТМО. Переїхав під обіцянку львівського міського голови Андрія Садового, що той буде в усьому допомагати, аби побудувати великий регіональний, а згодом і національний медичний центр.

«Садовий нам сказав, що допоможе на 100 млн грн, — згадує Самчук. — А виділив навіть до 130 млн грн». Порівняно з 10 тис. грн, що були напочатку, це дуже багато. Але порівняно з кінцевою метою — копійки. Тепер Самчук це розуміє. Тоді ще ні.

«Бо, напевно, ви відчули: математик я поганий, — кеп­кує із себе Самчук. — Потім мені порахували колеги, скільки треба відбудувати, встановити апаратуру, і я злякався. І, напевно, не лише я, вся команда».

Було від чого. Загальна площа обʼєднаних корпусів — 220 тис. кв. м. Разом із зазначеними сюди входить пологовий будинок імені святої Анни та кілька поліклінічних відділень. Майже все потребує ремонту, а дещо побудови з нуля. За оцінкою Самчука, це мінімум 8 тис. грн за кв. м. Так він дізнався, що в математиці існує цифра мільярд.

«І це не кажучи про обладнання і високоспеціалізовані ремонти, яких потребують операційні, — уточнює гендиректор медобʼєднання. — А там ремонт стартує від 20‑25 тис. грн за кв. м». А це вже відкриття щонайменше на 3 млрд за довоєнним курсом гривні.

Самчук каже, що пружиною для того, щоб вистрибнути із цієї боргової ями, була медична реформа, яка допомагала йому ще в Ковелі. Перший етап реформи первинної меддопомоги привів до переходу на фінансування клінік за принципом «гроші йдуть за пацієнтом».

З квітня 2020 року, на самому початку пандемії COVID-19, розпочався другий етап медреформи: багатопрофільні клініки відтепер мали отримувати фінансування від НСЗУ за надані послуги, а не на утримання закладу.

Але тоді у Львові жодна міська лікарня не працювала за цією новою ринковою формулою. «Я пішов до міського голови Андрія Садового, озвучив цю проблему, — продовжує свою розповідь Самчук. — Тож ми і решта міських клінік у 2020‑му запускаємо платні послуги, щоб рахунки були вже не такими пустими, а тіньові кошти переходили в офіційні».

У 2021 році декілька різнопрофільних клінік та амбулаторій створили у Львові медичні обʼєднання. А на 2024 рік Перше львівське ТМО стало найприбутковішим медичним закладом країни, отримавши за свої послуги від НСЗУ 2,5 млрд грн. Перша половина 2025 року дала приблизно такі самі прибутки — 1,2 млрд грн. І це національний рекорд.

«Коли вони обʼєдналися в ТМО, у них вийшов пулинг коштів, — розʼяснює механізм Ляшко. — Тобто всі кошти приходять на одну юрособу від НСЗУ. Далі вже робота адміністрації лікарні».

До розбудови найбільшого медичного закладу регіону, а за деякими параметрами — країни, підключився локальний національний і міжнародний бізнес.

До того ж у ТМО майже відразу було створено відділ із пошуку грантів та інвестицій. «Він залучав величезні світові платформи, університетські клініки, які допомагають тепер нам розвиватися, вчитися, — розповідає Матолінець. — І навіть фінансово допомагають. У нас зʼявився ресурс, а потім люди».

Бізнес швидкої допомоги

По всій лікарні на стінах висять таблички з подяками донорам, місіям, компаніям. От, приміром, у кардіохірургії така: «Тут комфортно одужувати завдяки компанії Onur Group». Це компанія з турецьким корінням, а тепер ще й з українським серцем.

Самчук наводить десятки таких прикладів, хоча міг би й сотню. Починає з роботизованої хірургії. Перші два роботи Da Vinci допомогла придбати поштова компанія Міст Експрес. Розхідний матеріал надали міжнародні донори. Кошти на роботизовану апаратуру Asensus, за допомогою якої тільки-но проводили операцію 17‑річному закарпатцю, лише виплачують.

«А ще зараз у посольстві США стоїть ангіограф, вони нам купили його і дарують, — продовжує перераховувати Самчук. — Такий ангіограф — це більш як $1 млн».

Повертаючись до Міст Експрес, він розповідає про так званий відкритий чек, тобто можливість безлімітно ввозити в Україну гуманітарну допомогу з будь-якої точки планети. «Ми знаходимо донора, який віддає обладнання, медикаменти, дзвонимо в компанію, — пояснює Самчук. — Міст нам доставляє без оплати. Так ми завозимо в рік 300 фур. Частину беремо для себе, час­тину на фронт».

Компанії ладні допомагати лише тоді, коли бачать результат, але подекуди губляться в тому, як бути ефективними. Свіжий приклад — компанія Київстар, що хотіла допомогти, але не могла обрати напрям. Медики запропонували телекомунікаційному гіганту стати ефективним у відбудові найкращого опікового центру. Адже до уражень шкіри, спричинених вогнем, гарячою рідиною, парою, додалися ще мінно-вибухові поранення. Але й без них щороку в Україні приблизно 12 тис. дітей дістають важкі опіки.

Так, цієї весни на базі Реабілітаційного центру Unbroken відкрили опікове відділення для дітей. На реалізацію проєкту вдалося зібрати близько 33 млн грн, із яких понад 28 млн грн надав Київстар. Також долучилася компанія Аврора. Чимало бізнесів вклалися в ремонт і в освітні програми для лікарів центру.

«Віктор Ляшко подивився і сказав: а зробимо всеукраїнське відділення опіків у Львові», — фіналізує Самчук.

У розмові з NV Ляшко називає Львів справді унікальним у всіх сенсах містом. І уточнює: до початку повномас­штабного вторгнення, ба навіть до медичної реформи цей регіон уже сприймався як частина медичного туризму. «Там досить сильно розвинута була стоматологія порівняно з країнами Східної Європи, дешевша і набагато якісніша, — каже міністр. — Думали навіть відкривати авіаперельоти».

Війна все поламала, але нічого не змінила. Розвиток медичних компаній, клінік, воєнних та цивільних шпиталів змінить географію медичного туризму, щонайменше в Східній Європі або й глибше, упевнені оглядачі. І Львів прагне стати тут гравцем № 1.

«Якщо ми кажемо, що це виключно через географічний принцип, то можна подивитися на Чернівці, Ужгород, Луцьк. Там не відбуваються такі зміни», — дипломатично підштовхує Ляшко весь регіон наслідувати приклад Львова.

Тут слід було б поставити крапку. Але не можна. Ірина Заславець хоче розповісти свіжий випадок. Нема сил їй відмовити: «Минулого тижня ми виписали француза, який живе на Карибських островах. Він приїхав сюди на травматологічну операцію, знайшов нас в інтернеті, бо в нього дружина з України. Вони приїхали, записалися, прооперувалися, він набив герба України на руці і полетів на свої Кариби».